Кожні два роки необхідно розробляти екологічний паспорт
підприємства незалежно від того, сталися якісь зміни у виробництві чи ні.
За десять сторінок машинописного тексту треба сплатити кілька тисяч гривень
Більш-менш крупні розкрадання завжди привертають
увагу суспільства. При цьому в тіні залишаються факти узаконених розкрадань,
кількість яких вимірюється десятками тисяч, унаслідок чого вони давно зараховані
до розряду необхідних витрат, їх правомірність ніхто навіть і не заперечує.
Розглянемо, наприклад, митні послуги. До 1997 р. існував порядок, згідно
з яким підприємство сплачувало держмито в розмірі 0,15% вартості експортного
вантажу, але не більше, ніж $20 (за поточним курсом). Нині окрім цього
необхідно ще оплачувати митні процедури, заїзд машини в термінал для огляду
вантажу, ліцензію на право транспортних перевезень по території країн СНД,
екологічне мито під час в’їзду в суміжну державу (при в’їзді на митну територію
України стягується така ж плата).
Усі ці та інші митні побори введені відомчими актами, а не рішенням
Верховної Ради. Дозвольте, може спитати проникливий читач, адже митниця
— бюджетна організація, на утримання якої з підприємства вже взяли податки,
та ще й які! На яких же підставах підприємство має платити ще?
Такі ж питання можна адресувати й до інших сфер діяльності. Чому підприємство
мусить оплачувати буквально кожен свій крок під час будівництва чи реконструкції
газових систем — адже всі ці інспекції (з охорони праці в газовій промисловості,
з раціонального використання газу, санепідемстанція, управління з екології
та інші) — бюджетні організації. Отже, виклик інспектора, експертиза показників,
видача висновків і так далі (причому на багатьох етапах проектування, монтажу,
наладки, пробного пуску в експлуатацію, здачі в експлуатацію) не повинні
бути платними.
Або звернімося до газу: на якій підставі інспекція з раціонального використання
газу вимагає навчання працівників і плату за це навчання у місцевості,
куди проїзд обійдеться працівникам підприємства дорожче, аніж інший перевірений
спосіб розв’язання «проблеми»? І взагалі, чи потрібна ця інспекція, коли
газ — предмет купівлі-продажу. Не заплатив — не отримуй газу. До чого ж
тут інспекція, якщо платить не вона, а покупець — госпрозрахункове підприємство,
саме зацікавлене в раціональному використанні газу і в своїй успішній фінансовій
діяльності, в котру, до речі, ніхто не має права втручатися.
Ще виверткішими виявилися екологи: кожні два роки необхідно розробляти
екологічний паспорт підприємства, незалежно від того, сталися якісь зміни
у виробництві чи ні. За десять сторінок машинописного тексту треба сплатити
кілька тисяч гривень. Численні екологічні госпрозрахункові підприємства
чітко знають порядок: п’ятдесят відсотків суми договору за проектом вони
мають перерахувати управлінню з екології за розгляд проекту. Офіційно комерційна
організація оплачує послуги бюджетної організації. А по суті оплата проводиться
підприємством-замовником проекту. Порахуйте, скільки на одного з плугом
припадає їдців із ложкою.
А коли ще врахувати, що згідно з утвореною практикою підприємство—виконавець
робіт має за протегування отримання замовлення «відстебнути» державному
чиновнику 10% суми замовлення (готівкою), то цілком можна уявити собі ту
частину дорожчання продукції, яка робить її неконкурентоспроможною.
Все викладене — лиш невелика частина вершини айсберга — того нашарування,
котре робить економіку абсурдною, державу — жебраком, а народ — нещасним.
Розорюють «свої».
№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
