Бурхливі дебати останнього часу на тему реприватизації здебільшого тривають навколо тактичних, одномоментних аспектів цієї проблеми. Тим часом вона має і стратегічні, глобальні наслідки, що сягають корінням далеко в майбутнє. І наслідки ці можуть бути катастрофічними для всього суспільства.
На перший погляд, реприватизація зачіпає значну, але все ж меншу частину населення нашої країни — ту, яка володіє власністю. І що меншою власністю володіє людина, то менше її непокоять нинішні процеси. Насправді переважній більшості населення абсолютно однаково, хто володіє «Криворіжсталлю» або «Укррудпромом» — Пінчук, Ахметов чи ж інші, ближчі серцю нових можновладців бізнесмени. Якщо уряд справді обмежиться реприватизацією кількох десятків найбільших підприємств, не дозволивши процесу дійти до змін власників міських кінотеатрів і кіосків на ринках, то, здавалося б, іншим громадянам до цього й діла немає.
Насправді все набагато складніше. Бо крім суто матеріальних аспектів, будь-які дії керівництва країни мають і наслідки духовні: вони встановлюють рамки, в яких формується менталітет нації. А менталітет нації — це визначальний чинник її розвитку. Образ мислення, базові цінності окремої людини визначають якість її життя, а спільні для всіх цінності — якість життя цілого народу.
Хто формує ці цінності? Лідери нації. Тобто Президент, уряд і Верховна Рада. Вони задають системні правила гри, а інші громадяни адаптують свій світогляд до цих правил так, щоб найкраще задовольнити базові потреби людини — у виживанні, продовженні роду, благополуччі, самореалізації тощо. Таким чином формуються особливості та відмінності менталітету різних народів — як свідчить відома приказка, «що росіянину добре, то німцю — смерть». У новітній українській історії вплив лідерів держави на соціальні цінності легко прослідкувати на прикладі корупції. Хабарництво не було масовим явищем у радянській Україні. Але після того, як корупція стала нормою життя на владному олімпі незалежної України, вона стрімко поширилася на все суспільство, ставши системним правилом, до якого вимушені були пристосовуватися майже всі.
Як свідчить світовий досвід, у кожній країні, попри форму правління, людей можна розділити на дві категорії — тих, хто досягає успіху та благополуччя й тих, хто незадоволений життям і животіє в бідності. Перші приймають встановлені владою правила гри і, пристосовуючись до них, реалізовують свої можливості. Другі ж вважають, що від них нічого не залежить, і вважають за краще страждати, в усьому винуватячи несправедливу владу або інші обставини. Причому спостерігається цікава закономірність: що більше в суспільстві людей, орієнтованих на успіх, то благополучніше живе вся нація. І, відповідно, навпаки. Фактично, саме наявність великої соціальної групи «людей успіху» — основа благополуччя та сили держави.
Але від чого залежить кількість «людей успіху» в суспільстві? Вона зростає там, де лідери країни проголошують успіх і багатство глобальною соціальною цінністю. Там, де бути успішним і багатим вважається ознакою хорошого тону, а найуспішніші та найбагатші люди слугують прикладом для інших, задаючи тим самим вектор їхнього розвитку. Найяскравіший приклад такої країни — США. Саме масова соціальна установка на особистий успіх — основа і колосального багатства, і світового впливу цієї наддержави.
В Україні ж, на жаль, за роки радянської влади виник стереотип, згідно з яким і багатство, й особистий успіх розглядали як антицінності. Системними правилами були колективізм, придушення особистої ініціативи та презирство до матеріальних благ. Саме тому крах комуністичної системи так болісно позначився на громадянах колишнього СРСР, які не звикли піклуватися про себе самі. Лише небагато людей виявилися здатними швидко пристосуватися до нових умов і побачити в тому, що більшість людей вважали проблемою, шанс на успіх. Природно, ці люди створювали своє багатство та досягали успіху за системними правилами, заданими тогочасною владою. Оскільки по-іншому було неможливо.
І ось приходить нова влада. Вона оголошує своїх попередників поганими, нечесними й аморальними. Вона має для цього підстави? Звичайно! Вона проголошує, що віднині всі ми житимемо по-новому — чесно та морально. Чудово? Так! Хочеться зааплодувати. Усім набридла корумпованість і непрофесіоналізм чиновників старої влади. А тепер, каже нова влада, оскільки старий режим Кучми був нечесним і аморальним (ви ж уже з цим погодилися, чи не так? ), то й усі капітали, нажиті при ньому, «нечесні й аморальні». І тому в тих, хто розбагатів за часів Кучми, треба їхнє багатство відібрати та «повернути народу». Логічно? Лише на перший погляд. Насправді ми маємо справу з чистою софістикою.
Кожна людина має в житті призначення — талант до чогось, реалізувати який — її святий обов’язок. Для одних призначення полягає в тому, щоб писати картини, для інших — щоб робити успішний бізнес. І ці люди намагаються реалізувати свої таланти за будь-яких обставин. Навіть у СРСР, де приватне підприємництво вважалося злочином, а можливість опинитися на лаві підсудних — дуже високою, та й гроші особливо витратити не було на що, природжені підприємці реалізовували свої таланти, організовуючи «тіньовий» бізнес.
Точно так само ці люди реалізовували себе в умовах правління Кучми. І вони це робили згідно з правилами створеної ним системи. По-іншому робити серйозний бізнес в тих умовах було неможливо. І тому треба провести дуже чіткий розділ між тими, хто займав державні посади та крав гроші з бюджету, і тими, хто зумів налагодити успішний бізнес. Бо на відміну від перших, яких можна сміливо іменувати паразитами, другі — це золотий фонд, який треба берегти та пестити. Саме вони, знаючи та вміючи будувати успішний бізнес, найкраще годяться на роль флагманів і лоцманів української економіки на шляху до національного благополуччя. Більш того, саме вони, чиїми зусиллями українська промисловість не спочила безславною смертю, а вижила та почала розвиватися, могли б стати прикладом того, як воля людини може перемагати будь-які, навіть найнесприятливіші обставини.
Але нова влада збирається… забрати в успішних українських бізнесменів те, що далося їм так непросто. Більш того, їх публічно обзивають злодіями. І мало хто замислюється над тим, що, наприклад, та сама «Криворіжсталь» — не гаманець й украсти її не так уже й просто. Як стояла на місці, так і стоїть. Охочі можуть пересвідчитися наочно.
Звичайно ж, влада заявляє, що діє з найкращими намірами: відновити справедливість і покарати нечесних людей. Але це якраз ті добрі наміри, якими вимощена дорога в пекло. З тієї простої причини, що влада визначає «чесність» приватизації за новими системними правилами, які сама ж і встановлює буквально на ходу. Це те саме, якби ФІФА ввела нові правила гри в футбол, і з цього погляду скасувала результати всіх минулих матчів, забравши кубки в переможців. Або якби розвінчавши сталінщину, Хрущов вирішив зарити Біломорканал. А Горбачов, засудивши «застій», зрівняв із землею підприємства ракетобудування.
І в цьому головна проблема. Адже ніхто не може гарантувати, що через п’ять років (або й раніше — адже революції стають чимраз популярнішими) в Україні не з’явиться нова влада, що оголосить усі правила гри попередньої влади «нечесними та несправедливими» й проведе нову реприватизацію.
Посилання влади на те, що реприватизація відбуватиметься згідно з законом, м’яко кажучи, не переконують. Бо ні для кого не є таємницею, що протягом багатьох років судова система в Україні переважно займалася тим, що юридично обґрунтовувала вигідні владі рішення. І з часів помаранчевої революції минуло дуже мало часу, щоб повірити в те, що ситуація кардинально змінилася. Тому хоч що б декларував уряд, більшість людей сприймає те, що відбувається, як елементарний переділ власності а-ля «горе переможеним!»
І найважливіший нюанс: уряд почав реприватизацію з найбагатших підприємств, тобто — найуспішніших власників. Та сама горезвісна «Криворіжсталь» днями, тобто вже після приватизації «нечесними олігархами», першою в Європі (!) удостоїлася престижної міжнародної нагороди у сфері тотального управління якістю від голландської компанії TNO. Й іншої нагороди — за перемогу в конкурсі «Жива планета». За оцінками незалежних експертів, екологічна безпека на «Криворіжсталі» — найвища в Україні. А тепер давайте замислимось — який, як кажуть політики, «месидж» або, мовою психологів, «розпорядження» посилає уряд своєму народу?
Це розпорядження, яке, можливо, не всі усвідомлюють, але дуже чітко сприймається колективним несвідомим нації: «Успіх — це погано. За успіх — карають. Краще сидіти та не висуватися. Задовольнятися малим. Бо все, що ти заробив, у тебе однаково відберуть». Чи може така установка виховати націю переможців? Ні. Таку установку може мати лише нація невдах. Фактично, нова влада закладає в колективне несвідоме народу могутню деструктивну програму, що прирікає нас на бідність і животіння...
Думаю, ніхто не сперечатиметься, що сьогодні загальновизнаним зразком найуспішнішої демократичної держави вважають США. Але способи, якими наживали свої капітали найбагатші династії цієї держави, — Моргани, Рокфеллери й інші, — з погляду нинішнього законодавства, не кажучи вже про мораль, явно були б визнані незаконними та злочинними. Досить сказати, що первинний капітал деяких із цих сімейств становила здобич, отримана під час піратських набігів. Але ніколи уряду США й інших розвинених країн не спадало на думку експропріювати ці капітали. Чому приватна власність у них вважається «священною коровою»? Думаю, тому, що в американського уряду в усі часи вистачало розуму усвідомити: будь-який насильний перерозподіл власності, навіть якщо для цього є юридичні підстави, призведе до катастрофічних наслідків для держави, бо назавжди відіб’є в народу бажання досягати успіху. Який сенс створювати свій бізнес, якщо в тебе його однаково можуть забрати в будь- який момент? Який сенс бути успішним, якщо твій успіх у будь- якому випадку можуть оголосити «нечесним й аморальним», а тебе самого — «злодієм»?
Американським президентам завжди вистачало мудрості зрозуміти: основа процвітання країни — це прагнення кожного її громадянина до успіху. І якщо позбавити це прагнення сенсу, могутність Штатів дуже швидко перетвориться на мильну бульбашку. Чи вистачить нинішньому українському керівництву мудрості усвідомити всю глибину наслідків реприватизаційної кампанії та зупинитися — поки ще не пізно?
