Горацій
О, що таке відкрите суспільство та розуміння значимості реклами! Усі персони, більш менш дотичні до сільського господарства, наперебій інформують одне одного і суспільство про очікуваний рекордний збір зернових.
Такі гучні заяви, а особливо з вуст високопосадоців — річ, яку б у Європі оцінили як незрозумілу, передчасну та шкідливу. В усіх країнах з цивілізованим державним управлінням та чіткою інституційною структурою більшість «аграрних» високопосадовців обмежені т. з. «службовим мовчанням». Адже будь якененароком кинуте слово, в якому є прогноз, економічний аналіз або застереження, моментально стають господарським сигналом, який, немов струм, пронизує усю виробничо-комерційну систему.
Розрегулювати ринок просто, і дестабілізувати поведінку покупців чи продавців може кожна необережна заява. Прикладів тому в західному світі безліч. Тому й навчилися мовчати. Слово урядовця, особливо того, хто володіє найновішою службовою інформацією, в умовах ринку на диво легко матеріалізується в товарні й грошові потоки.
Не всі, однак, переповнені оптимізмом з приводу високого врожаю. Адже, коли подивитися в очі тим, хто реально працює на полі, хто щоденною працею плекав колосся майбутнього хліба, то можна побачити, що там подібного запалу й ентузіазму немає зовсім. Запитайте у них, яким буде врожай — й іскорка хліборобської надії засвітиться; й одразу контрзапитання: «А якими будуть ціни?!», а потім зовсім притишено — «Що нам до того?»...
Що не говоріть, в сільському господарстві поступово формується ситуація, про яку мріяли комуністи-більшовики: формально перебуваючи власниками земельних угідь і частки майна, селяни відсторонені від результатів своєї праці. Селянин стає найманим працівником, таким собі «сільськогосподарським робітником».
Не треба думати, що високий врожай — це виняткове благо. Адже високий валовий збір поставить перед виробництвом, системою заготівлі та оптової торгівлі багато проблем. Придивіться: те, що сповідують наші керманичі в галузі аграрної політики — це такий собі аграрний меркантилізм. Адже ще на зорі економіки як науки вважалося, що чим більше золота й майна, тим ти багатший. Подібно й зараз керманичі вважають, що чим більше зерна в «коморах Вітчизни», тим краще. Але нескладні розрахунки дають змогу довести, що більшого ефекту можна досягти за середніх але стабільних врожаїв, та ще підкріплених системою переробки і дистрибуції. Пам’ятаймо, що чи не в усіх європейських сільськогосподарських довідниках нашу країну називають не «житницею», а своєрідним «збурювачем ринку» — нестабільним, але суттєвим за потенційними обсягами виробником. З іншого боку, не треба себе тішити ілюзіями, що покращення виробничих чи економічних показників сільського господарства автоматично приведе до вирішення проблем села. Ці проблеми просто набудуть інших значень та проявів, чудово ілюструючи епіграф Горація до цієї статті.
Тривала дискусія на тему «Яким бути українському селу» поступово у практиці, на фоні державної бездіяльності, схилилася на бік латифундистсько-орендного типу землекористування. Це дивина, але й закономірність! Капітал формує ту модель організації, яка йому вигідна. А оскільки держава практично бездіяльна в структурній політиці (навіть стратегічного документу «Куди йдемо?» досі немає), то наслідки не забарилися.
Що дасть нам цьогорічний рекордний врожай? Він, можливо, буде доволі вдалим за масою економічного ефекту, але чи стануть такими наслідки? Найперша тривога — за ціни, бо спокуса використати аграрну продукцію для гасіння інфляції є дуже великою. Друге — про здатність ефективно продавати. Своїми ж непродуманими діями щодо регулювання зовнішньої торгівлі аграрною продукцією держава «вигодувала» таких собі спекулянтів-рвачів, які витісняють цивілізованих дилерів, націлених на тривалу агробізнесову співпрацю. Третє питання: що залишиться селу? Чи викличе сприятлива ситуація на ринку зерна відповідне зростання в тваринництві, харчовій промисловості? Чи знамениті «продуктові ланцюги», описані ще у 1965 році американськими вченими Д. Дейвісом та Р. Голдбергом, стануть рушіями агробізнесу і розвитку села?
Як справедливо відзначає у № 127 «Дня» талановитий економіст, керівник групи радників НБУ Валерій Литвицький, «...сільське господарство — в стагнації. Добрий врожай дещо покращить стан справ, але фундамент агросектору залишається нездоровим, застарілим. Реформи «просяться», але ніяк не дочекаються своєї черги». Перші симптоми оздоровлення сприйнялися керівництвом аграрного сектору, науковцями та політиками як результат їхніх зусиль. Але очевидно, що це радше наслідок звичайного економічного циклу оздоровлення. Без докорінних реформ, наближення вітчизняної аграрної політики до європейських норм, вимог та принципів — а це вкрай важливе завдання.
Про необхідність наближення сільського господарства України до «континенту Європа» пишу і виступаю в наукових дискусіях уже понад півтора десятка літ. Десятки публіцистичних статей і вдесятеро більше наукових публікацій, запально-патетичні виступи на щорічних конгресах економістів-аграрників не дають майже жодного результату. Якщо колеги-науковці ще якось виявляють цiкавiсть, то в середовищі державних керівників — повне ігнорування. Хоча десятки раз чув справжні «хлопчакові» вихваляння високопосадовців: «Оце недавно був (назва країни), таке бачив (назва економічного дива), нам треба таке зробити!» Не зрозуміти їм слова геніального Й. Шумпетера, що для того, щоб запровадити німецьку бюрократію в доброму розумінні цього слова, мало завести німецьку методику обліку та знамениті гросбухи, ще треба німецьких рахівників, а потів, виявляється, і самих німців з їхньою країною завозити...
Чисто «аграрна політика» в європейському розумінні вже не розглядається як самостійна. Три кити політики, якi націленi на село, сільське господарство й сільські території — це наступне: власне спільна сільськогосподарська політика (САП ЄС); політика розвитку сільських територій; політика конвергенції (зближення, об’єднання, наближення). Після Лісабонського саміту 2006 року всі вони об’єднані однією спільною стратегією.
Власне, САП ЄС, як і аграрна політика багатьох неєвропейських, економічно або господарсько-успішних країн, у свою чергу складається з трьох основних напрямків: а) регулювання аграрного ринку; б) економічна підтримка та покращання доступності до фінансових ресурсів; в) підтримка модернізації та структурних змін. Звичайно, є базове Міністерство — переважно сільського господарства, або сільського господарства з додатками рибальства, розвитку села тощо (залежно від того, якій країні що важливо і що історично склалося). Однак галузеве міністерство лише формує аграрну політику, координує й відстежує її виконання та результати. Основне навантаження — втілення (як полюбляють у нас за калькою з російської твердити — реалізації) аграрної політики у Європі лежить на спеціальних урядових або державних інституціях. Усі ці інституції перебувають під подвійним урядовим (переважно галузеве міністерство керує, Міністерство фінансів — контролює) та парламентським (обов’язково з переставленням опозиції) контролем і змушені діяти публічно, з періодичною повною звітністю. Такі перестороги не випадкові — адже ці інституції розпоряджаються «святая святим» — бюджетними коштами, а їхній вплив на економіку може бути суттєвим.
Візьмемо для прикладу перший напрямок аграрної політики — регулювання ринку. Ззовні у нас теж благочинно. Є Агарний фонд, покликанням якого є регулювання ринку. Але чи вдалось йому хоч раз це зробити? Чи є цей Фонд гідним учасником великої гри, якою називають систему агробізнесу? Ви будете здивовані, коли дізнаєтеся, що положення про Аграрний фонд займає лише чотири сторінки тексту! І це торкається найскладнішого регулювання, де кожен крок має бути вивіреним. Які ж там публічний контроль, звітність, превентивні заходи! Зрештою ні організаційна структура, ні нормативне забезпечення, фінансові можливості чи принципи діяльності Аграрного фонду навіть наближено не нагадують європейські. Тому й результати не дуже втішні. Але, щоб краще витрачати бюджетні гроші, вигадали для Аграрного фонду двох помічникiв: Державний резерв та місцеві закупівлі. Повірте, подібного немає ніде у Європі! Адже Держрезерв — це щось інше, а не державна регулююча інституція, його функції та принципи роботи зовсім інші.
А як у Європі? В усіх країнах ЄС діють спеціальні інституції регулювання ринку — в деяких країнах це Агенції регулювання аграрного ринку (Польща), або ж Інтервенційний сільськогосподарський фонд (Чехія). Інтервенційні фонди мають дещо глибші функції і фактично поступово замінюють агенції регулювання аграрного ринку. Спершу зазначимо, що діяльність усіх цих інституцій регламентується внутрішніми законами країни та централізованою директивою комісії ЄС. Очевидно, що всі вони взаємодіють на спільному аграрному просторі. По- друге, вони визначені та ліцензовані як платіжні агенції ЄС. Так, відомі всім прямі платежі та площу угідь (SPA) здебільшого виплачують інституції регулювання ринку. По третє, діють не за принципом: як «рак свисне», тобто після настання події (високий чи низький урожай, надлишок або надвиробництво продукції), а більш превентивними, попереджувальними діями. Практична діяльність інтервенційних фондів та агенцій побудована таким чином, що вони фактично заробляють певну частину коштів.
Чи могли б ми створити таку систему в Україні? Як казав мій один знайомий, досвідчений управлінець та непотопаючий держслужбовець, «немає жодних об’єктивних підстав, щоб це не було виконано». Чи є на цю тему наукові публікації? Відповідь — так. Чи звертався хтось за роз’ясненням? Відповідь — ні. Чи замовляв хтось iз галузевого Міністерства аграрної політики детальнішу інформацію, пропонував наукову тему? Відповідь — ні. Як влучно сказав Джері Сакс, «є незрозуміла розбіжність між розробленими методами управління та реальною її практикою». Чи можемо ми розраховувати на входження в ЄС з існуючою «трьохголовою» системою регулювання аграрного ринку? Відповідь — ні. А висновки вже нехай роблять читачі. В урядових кабінетах їх напевно проігнорують...
Подібна невтішна і відмінна від європейської ситуація — й у сфері економічної підтримки сільського господарства та в царині структурної політики. Хто буває на півдні — бачить спраглі степи. Земля, здається, аж просить води. Але з точки зору економіки земля просить дещо іншого — адекватної аграрної політики. Ще в 1965 році волею випадку було зроблено унікальне та просте (як це буває з більшістю винаходів) відкриття крапельного зрошення. Тепер детерміновані технології зрошення (крапельне, підземне, тумано-навісне, імпульсне) відшліфовані до деталей. Виразним лідером, який відкрито готовий ділитися здобутками у цих технологіях, є Ізраїль — раціональне поєднання економії, екології, технології та зручності, яке дозволяє вирощувати сади, виноградники, просапні та овочеві культури навіть у пустелі! В більшості європейських країн, зокрема, в Чехії, є спеціально підтримуваний напрям «Збереження і раціональне використання води», а в ньому — програма «Крапельне зрошування». Чи знайдете ви щось подібне в переліку вітчизняної аграрної політики? Та хіба водні проблеми Чехії можна порiвняти з проблемами Херсонщини чи Криму? («День» писав нещодавно про проблеми зрошення в Криму. Ось якби поєднати Кримський канал iз крапельним зрошенням — результат був би вражаючим). Запитайте в людей, обізнаних з екологією, наскільки корисними є сади і багаторічні насадження саме в цьому регіоні, тут і ліс поливати не гріх.
Теперішній врожай уже наповнює комори. Це справді вражаюча пора. Кому довелося бувати на токах і зерносховищах і чиє серце ще не зачерствіло, пам’ятають, яка це чудова пора, яка вражаюча картина — потік золотого зерна. Цьогоріч збіглися в часі великий, всезростаючий світовий попит та добрий врожай. Інша добра обставина — членство у СОТ, що значно спрощує доступ на зовнішні ринки. Як скористатися цими винятково добрими обставинами? Вже зараз на це, а не на жнива, мають бути спрямовані зусилля керманичів аграрної галузі.
