Наш уряд останнім часом усе послідовніше йде шляхом руйнування економічних підвалин життя країни.
Про це свідчать не лише низькі міжнародні рейтинги, а й безпосередні його кроки. Нещодавно кількома рішеннями вибито грунт з-під досить численного прошарку «човників», що забезпечували країну дешевим крамом. Натомість процвітання обіцяно кільком наближеним фірмам. Іншим рішенням відлучено від обслуговування державного бюджету найкрупнішу і, як вважають експерти, найбільш надійну фінансову установу країни — Промінвестбанк. Хто отримає додаткові гроші платників податків? Звичайно, ті установи, які знаходяться ближче до уряду.
Голова правління ПІБу Володимир Матвієнко, який був першим головою правління Нацбанку України і який, зрозуміло, утаємничений в усьому, що відбувалося і відбувається в нашій державі, почав зустріч із кореспондентом «Дня» словами: «Я довго мовчав, але тепер говоритиму».
— Якщо порівняти Промінвестбанк з іншими банками, то буде видно, що в нас не так уже й багато бюджетних коштів, хоча державних підприємств ми обслуговуємо більше, ніж будь-хто. Нам надано дуже невеликі кошти з бюджету. Левову їхню частку роздано банкам, яких більше люблять. Державні структури нині не просто суб’єктивні, а волюнтаристсько-суб’єктивні. Люди в уряді сьогодні живуть одним днем. Нам видають завдання, і варто лише зауважити, що негайно його виконати важко – відразу йде відповідна негативна реакція. Влада є влада, мірятися силою з нею важко. Але ж вона має виконувати певні правила поведінки та моралі. Як приклад можна навести рішення про виключення ПІБу із числа банків, котрі обслуговують бюджет. Той, хто це зробив, узяв на себе великий гріх, бо, починаючи з 1992 року, в нас щороку мінялися прем’єри і в кожного були проблеми в економіці. Чи то заготівля вугілля, чи то оплата газу, чи то ядерне паливо, чи щось інше. А кошти на їх розв’язання надавав ПІБ згідно з урядовими постановами, які ніхто не обнародував. А потім їх, по суті, було відмінено, і разом із ВР установлено, що не можна повертати ці кредити в першочерговому порядку. Таким чином, ми прокредитували 600 мільйонів гривень, з яких 380 млн. не повернуто. Це кредити військово-промисловому комплексу, оплата за електроенергію, газ, нафту, ядерне паливо. Навіть перші акумулятори в Україні ми фінансували. Це також судна, інша техніка, потрібна державі. Але платити за це ніхто не збирається. Тиснуть: давай гроші на облігації. Купили їх. Потім дай 100 млн. ще на вугілля. Але де їх узяти, коли жодне зобов’язання не виконується ні урядом, ні Мінфіном. А арбітражні суди виносять вироки, як правило, не на користь кредитора, бо немає законів, котрі встановлюють відповідальність для директора, який не повертає грошей. Візьмімо того ж директора акумуляторного заводу, який збудував його на кошти банку, але не хоче платити. І нинішній уряд не хоче. Записали в постанові про реструктуризацію цього боргу за згодою ПІБу, але її ніхто не давав.
Я вимушений також констатувати прагнення понизити імідж ПІБу в очах населення. Сума, якої нас хочуть позбавити, заборонивши обслуговування бюджету, невелика, але таке рішення може завдати нам значної шкоди. Адже дізнавшись про нього, населення зробить висновок, що уряд розправляється з банком і, отже, наші справи кепські. Звідки людям знати, що в ПІБу становище ліпше, ніж у будь-якого іншого банку і всієї банківської системи. Якщо вся вона вмиратиме, то він — останнім.
У нашій країні діє 260 банків. Вони до бюджету дали близько 90 млн. гривень податку. Третину — Промінвестбанк. А де в нас зосереджуються гроші, створені у промисловості та сільському господарстві? Усі вони збираються в банку «Аваль». Я не проти нього, хай живе і працює. Але якщо ПІБ направив до бюджету зі свого прибутку 28,4 млн. гривень, то «Приватбанк» — 2,2 млн. грн., «Ексімбанк» — 2,2 млн., «Аваль» — 2,6 млн., «Україна» — 1,6 млн. І це зроблено нашим банком майже зовсім без бюджетних коштів. Як мені переказували, один дуже відповідальний урядовець сказав: «Це ще тільки перший наш крок, другим ми й усіх інших клієнтів виведемо». Ми, звичайно, не дуже перелякалися. Державні підприємства та організації не переважають серед наших вкладників. Найбільше в нас приватних клієнтів. Якби нас навіть обідрали як липку, що, власне, й неможливо зробити, ми свої зобов’язання перед вкладниками виконаємо, бо власний капітал у нас більше як 700 млн., а вклади населення — 400 млн. Це майже у два рази більше. У нас найбільший серед банків статутний капітал.
— Дехто пов’язує таке ставлення уряду до вашого банку з тим, що ПІБ не хотів більше купувати ОВДП.
— Дійсно, мотивовано це непродумане рішення облігаціями, але те, що нам належало виконувати на цьому ринку, ми робили. Проблема насправді полягає в тих 100 мільйонах для шахтарів. Але як можна їх давати, коли ще з минулого року Мінфін не повернув нам свої борги. Мінфін у нас недієздатний, платити не може. І не заплатить. Але він нас уже виховав, і ми стали розумнішими. Отож бюджетні гроші ми можемо повернути, але водночас хочемо одержати свої.
Чи можлива така ситуація в цивілізованій державі? Там би ніколи так не зробили. Я добре знаю прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка та віце-прем’єра Анатолія Голубченка, і мене не дивує, що це зроблено в період мого відрядження. Приїжджаю, а тут буквально «косою ходять». Хіба не можна нормально обговорити питання? Ми ж не можемо негайно видати на-гора гроші тільки тому, що так схотілося комусь у Мінфіні. Ми не пожежники і не івани-покивани, і не єдиний банк, який існує в цій державі.
Якщо я виконаю вимоги держави, то доведеться зупинити танкове виробництво, «Криворіжсталь», завод ім. Ілліча, атомні електростанції, нафтопереробні та інші заводи.
Я міг би купити на гроші банку державні облігації, ноги на стіл і сидіти, як дехто робить, підраховувати прибутки. Хай нам скажуть, що вже не потрібне виробництво, перейдемо до фіктивних операцій, бульбашок, якими є продаж і купування ОВДП.
— Скільки ще проіснує в Україні ця фінансова піраміда? У Росії їй уже, здається, поклали край...
— Колись я працював у Донбасі. І там один із керівників якось сказав: «Щоб налагодити якусь справу, треба спершу її добре провалити». А оскільки на це ніхто не насмілиться, то так і будемо мучитись. Так само і в нас.
— А як ви ставитесь до міжнародних кредитів? Чи не призведуть вони врешті-решт до втрати нашою державою політичної незалежності?
— Я стою на тому, щоб перш за все розраховувати на власну економіку і власні сили, власні банки. Якби уряд думав так само, то сьогодні не було б такого ставлення до банківської системи. Проти неї сьогодні виступають ті, хто винен у розвалі економіки. Тиснуть з усіх боків та орієнтують на те, щоб спрямовувати кошти не на розвиток, а на проїдання. Відповідно і з міжнародними фінансовими потоками. Не використовувати їх було б нерозумно, та лише як додаток, а не політичний курс, якому підпорядковано все на світі. Коли з-за кордону ставляться умови про те, яким у нас повинен бути курс національної валюти, якою — банківська система, то ми неодмінно потрапляємо у становище, з якого неможливо виплутатися. Зокрема, через те у фінансовій політиці зроблено багато такого, що заганяє нас у глухий кут. Наприклад, бартер. То є зло, яке можна порівняти лише з тим лихом, що його Україна бачила на своєму віку, — тоталітарною системою, голодомором, війнами, Чорнобилем... Бартер є виплодом нашої фінансової та грошової політики, яка не спрямована на розбудову, не враховує концепції власного розвитку. Її нав’язали нам горе-теоретики, які полюбляють загадковий термін «неординарні засоби». Але ні Верховна Рада, ні Кабмін, ні Нацбанк досі не виробили грошової політики, спрямованої на нашу державу і націю, наше виробництво. А коли продуманої і погодженої політики немає, є волюнтаризм.
— Володимире Павловичу, ви незадовго до минулих виборів до парламенту створили партію...
— Так, до виборів тоді було ще два роки, і ми сподівалися, що партія допоможе виробити і запровадити в державі виважену, а не волюнтаристську фінансову політику. Ми також сподівалися, що вибори будуть справедливими, але у Верховній Раді створили такі закони, що на це не можна було розраховувати. Чотиривідсотковий бар’єр ми не подолали, але набрали 253 тисячі голосів, і це при тому, що їх у нас добре «пообщипували». Тоді як за деяких обраних у мажоритарних округах депутатів голосувало 70 — 80 тисяч виборців. Отже, від нас повинні були пройти три депутати. А як же їх там не вистачає! Однак наша партія діяла і буде діяти. І буде сильною партією. Нам не обов’язково займати місця в парламенті. Ми маємо свої думки, позиції, світогляд, ми вкладаємо в економіку України свою працю та інтелект, діємо на основі честі та совісті, тож маємо право на політичний вплив у державі.
— Чи є у банківської системи України перспективи для розвитку?
— Хіба це система? Зборисько мінi-банків! Конгломерат, вінегрет. Бо багато хто хоче мати під собою кишеньковий банк чи «баночку». Щоб заганяти туди всіх, до кого дістають руки. Суб’єктивізм і волюнтаризм не залишилися в минулому. Вони знову з нами.
Україні потрібні щонайбільше десять потужних банків. Решта нікому не потрібні. У нас немає ресурсів, повністю знищено грошовий обіг. Банк має володіти великим капіталом, бути сильним. І мати розгалужену систему філій. А в нас узагалі немає такої системи. Якби людина дихала так, як банк, вона б уже не жила. Хіба це економіка, коли для банків перекривають кисень? У нас узагалі немає клімату для банківської системи, ані економічного, ані для захисту банків від злочинних зловживань. Сьогодні все робиться для того, щоб поряд із банкірами поставити під контроль підприємства. Від нас уже вимагають, щоб ми давали дані стосовно кожного клієнта. Облишивши юридичний бік справи, запитаю, а хто це повинен робити, з яких фондів я маю платити за таку роботу?
У нас утворено потужну адміністративну машину, яка тисне з усіх боків на тих, хто хоче і вміє працювати. Але нічого не змінюється. Тож усім треба зрозуміти: доки не будемо вкладати кошти у виробництво, доти нічого не буде...
— Уряд України звинувачують у тому, що, запровадивши облігації внутрішньої позики, він відокремив кредитну систему від промисловості, і тепер підприємства не мають можливості одержувати позики. Який тут вихід?
— Ніякого. Якщо банк уклав по 300 — 400 мільйонів у ці штучки. Виробництво дедалі більше і дедалі частіше стоятиме.
— А чи можна зменшити державний внутрішній борг за рахунок збільшення зовнішнього?
— Я в ці кредити не вірю. Якби вони давалися значною сумою, а то цідяться по $200 млн. за півроку. Це ж сміх. Ви знаєте, скільки вклали міжнародні фінансові інституції з 1992 р.? Один ПІБ набагато більше. Причому в них значною мірою це були товарні кредити, а в нас — живі гроші. І вони йшли на суднобудування, машинобудування, металургію, транспорт, зв’язок. Вихід може бути один — працювати вдома. Ось вихід! А політичні ігри не для нас. Як можна нам, банкірам, виходити у світ божий, коли уряд постійно проти нас. У жовтні минулого року ми розпочали переговори із західними банками про випуск облігацій: спочатку $50 млн., потім $100 млн. Хотіли розмістити за 10%, максимум 11%. А наш уряд розмістив цінні папери в Європі за 16%. Тепер зі мною вже не розмовляють і також вимагають таких відсотків. Але такі умови нас не влаштовують, бо повинні максимум під 20% давати своєму підприємству. З таких операцій жодного прибутку, оскільки більше витратиш на закордонні відрядження.
Тож вихід у тому, щоб іти не навпомацки. Слід облишити суб’єктивізм, волюнтаризм і розробити грошову політику, яка матиме своїм завданням відновлення виробництва і відмову від бартеру. Інакше ці негативи поховають усю нашу економіку.
