Володимира Семиноженка вважають одним з наймолодших дійсних (і активно діючих) членів Національної академії наук України. Але всі його почесні звання й досягнення важко перерахувати. Досить сказати, що він двічі (1992, 2000 рр.) лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки, лауреат Міжнародного конкурсу в галузі ядерної фізики (1999 р.). У нього понад 420 наукових праць, понад 80 патентів і винаходів. Серед публіцистичних творів академіка «Україна: наука й інноваційний розвиток», «Інноваційна стратегія українських реформ», «Україна: шлях до постіндустріальної цивілізації» та інші.
Учений і політик (він кілька разів обирався до парламенту України) є одним з авторів нашої першої Конституції. Він був першим міністром науки і технологій, тричі віце-прем’єром України, очолював Державне агентство з питань науки, інновацій і інформатизації України, працюючи в якому, забезпечив створення основ електронного уряду. Покинувши державну службу, Семиноженко знову з головою поринув у реальну науку, продовживши керувати Науково-технічним комплексом «Інститут монокристалів» НАН України. А торік його переобрали головою Північно-Східного наукового центру НАНУ й Міністерства освіти і науки України і членом Президії НАН України.
Отже, в день народження Володимира Петровича «День» мав усі підстави не лише поздоровляти іменинника, а й цікавитися, чим і як живе сучасна українська наука.
— Куди сьогодні йде наша наука: вперед до світового рівня чи в якомусь іншому напрямку?
— На щастя, про нашу науку в рідних пенатах ще згадують, а дехто за кордоном навіть стверджує, що вона — це головне, що у нас сьогодні є, й пропонує нарощувати співпрацю саме в цій сфері. Світ сприймає нашу країну не лише як територію, де розгорілася серйозна, зокрема й військова, криза, а і як країну науки.
На відміну від усіх інших сфер суспільно-економічної діяльності, наука або світова, або про неї взагалі не говорять. Не буває наука українською або, скажімо, польською. Наука лише світова. Тому що науковець має показувати всьому світу свої результати, а якщо вони не відповідають світовому рівню, то він їх просто не може ніде показати — він ніде не зможе опублікувати результати своїх досліджень, та й патент його ніхто не купить і ніхто не впроваджуватиме його розробки. А якщо вчений може показати світовій спільноті якийсь свій результат, це означає, що він уже на світовому рівні.
Активність українських науковців сьогодні дуже висока, хоча їхня чисельність на тисячу працюючих у нас у середньому рази в три менша, ніж у Євросоюзі. Водночас держава виконує свої обов’язки лише в обсягах, у 10 разів менших, ніж наказано законодавством по відношенню до ВВП. Повторюю, сьогодні наша наука, безумовно, перебуває, за визначенням, на світовому рівні. Але в кризовому, як і вся країна, стані. Кризи, важче нинішньої, не було з початку 90-х років. Та все ж саме наука — це та сфера, що в змозі впливати на конкурентоспроможність України.
— А чи є сьогодні в нашій країні молоді науковці, здатні відродити минулу славу країни та її науки? Чи є в Україні мотиватори для них і для майбутніх поколінь, яким належить рухати науку?
— Головна мотивація в науці — це природна допитливість, прагнення досягти результатів, щоб затвердитися в цьому житті й у громадській думці. Не менш важливі й матеріальні мотиви. Але якщо перша — це невід’ємна риса людини, а тим паче молодої, то друга, на жаль, дуже часто виштовхує молодих науковців за межі країни. Але в НАНУ зберігаються колективи, зокрема й той, який я маю честь очолювати, де третина наукових співробітників — це молоді вчені. Вони не лише демонструють хороший рівень знань і роботи, а й заряджають своєю енергетикою весь колектив. І не випадково в Україні вже стало традицією, що наукова молодь обирається до учених рад інститутів, молоді співробітники стають членами рад директорів наукових об’єднань. Я не боюся бути банальним, коли повторюю, що молоді науковці — це майбутнє України.
— Чи задовольняє вас технічна база сьогоднішньої української науки? І яким має бути її бюджет, щоб вона хоча б наблизилася до тієї, що існує в розвинених країнах?
— Якщо погодитися з визначенням, що наука або світова, або її взагалі немає, то зрозуміло, що матеріальна база науки має вимірюватися у валютному еквіваленті. Це має стосуватися не лише вартості приладів й установок, а, чесно кажучи, і зарплати. Тому що науковець — це дуже гнучка людина. Коли його запрошують до інших країн, він вимушений зробити відповідний вибір і переїхати до іншої країни на зарплату, що як мінімум у 10 разів вище, ніж удома. А фінансування академії з 2013 року зменшилося у валютному еквіваленті в чотири рази. У тих країнах, які розуміють, що без науки вони неконкурентоспроможні, я не беру за приклад Європу і США, ситуація інша. Скажімо, в Пакистані середня зарплата професора в 7 разів вища, ніж у міністра. Проте, у нас поки є кому працювати. Без НАНУ не вирішуються ні проблеми національної безпеки, ні складні завдання в енергетиці, зокрема й атомній.
Деякі наші інститути, хоча я відчуваю ваш скепсис, зуміли своїми силами забезпечити собі дуже хороший технічний і технологічний рівень. Інакше їм би не вдалося представляти свої результати, не можливо було б укладати договори про наукову співпрацю з провідними лабораторіями світу, що для багатьох наших організацій стало тепер основним джерелом доходів. Але наука не може стояти на місці. Вважаємо: приблизно ста нашим інститутам треба грунтовно відновити все устаткування. А його комплект, скажімо, у сфері матеріалознавства, може коштувати від 5 до 10 мільйонів доларів. Виходить, нам, якщо помріяти, необхідно півмільярда. Когось ця цифра може збентежити. Але це була б найкраща інвестиція в Україну з усіх, які можуть реалізуватися. Ця мрія просто зобов’язана здійснитися...
