Уявіть собі, що у ваші руки потрапив певний виробничий ресурс, який майже гарантовано приносить вигоду, самовідновлюється і має порівняно добрі якісні характеристики. Якими були б ваші дії? Раціональний підхід та логіка дозволяють припустити, що цей ресурс мав би належним чином оберігатись, цінуватись та використовуватись. Але чому в нашій країні все до навпаки?
Мова йтиме про справді найцінніше, що є у будь- якій країні, — людей. Тих, про яких Іван Франко писав, що ще вдосвіта, коли «сонячні промені сплять», вони розпочинають свою нелегку, але плідну працю. Колись про них говорили «трудові ресурси», і часто ставлення було як до «ресурсу».
Зараз говорять «економічно активне населення», хоча активності тієї так мало, а її ефективність майже плачевна. Однак чимало «активного» населення виявилось настільки мобільним, що вдалось до трудової, або, як ще кажуть, заробіткової міграції. Сформувалось ціле плем’я заробітчан, про яких одні говорять з повагою, а інші — навіть соромляться.
Що спонукає їх покидати домівки? Причина банальна, і вона одна. Неможливість заробити тієї суми грошей, яка потрібна для життя та вирішення насущних питань. І відчайдухи, що вірять у себе, чесну працю та справедливість не вдома, вирушають на заробітки. Охочих чимало. Як показують опитування, майже 29% сільської молоді та понад 50% випускників шкіл готові скуштувати заробітчанський хліб. Стримують різні причини. Навіть така, як відсутність закордонного паспорта: виявляється, лише 15% студентів- старшокурсників мають цей «документ свободи». Яка ж тоді мобільність студентів у рамках Болонського процесу?
Наша економіка, будучи, як і суспільні відносини, феодальною за змістом, дає чи не основний поштовх до еміграції. Нецивілізовані трудові відносини, повне безправ’я працівників, особливо — робітничих спеціальностей на тлі майже жебрацької платні — стають могутніми стимулами до вибору роботи за кордоном. Практично вибудовується модель, де в основі конкурентоспроможності лежить мінімальна оплата праці та лише первинні соціальні гарантії. Але це глибоко хибний і тупиковий спосіб розвитку — це доведено теоретично й практично. І хоч скільки б твердили: «інноваційний розвиток», його неможливо забезпечити за умови бідності основної маси працюючого люду. Вже давно зайнятість, легальна та сумлінна робота не є гарантією успіху та добробуту.
Лише кілька прикладів із сьогодення, яких «не бачать» прокуратура та профспілки: робітник на пакувальному обладнанні працює 24 година на добу, з двома перервами по 30 хвилин, і так що третій день; касирка у супермаркеті працює біля каси 10 годин. Це вас не вражає? Тоді інший приклад: будівельники монтували плити перекриття, одна з бракованих плит обвалилась, робітник загинув, інший важко травмований. Працедавець брутально знищив їхні документи про працевлаштування, все показано так, що «двоє осіб у пошуках металобрухту проникли на територію підприємства під час перерви, випадково впала плита й травмувала їх». Більш лагідними є оповіді про вчителів, що мають понад 24 години уроків на тиждень і ще, окрім того, ведуть класні журнали та інші, навіть безглузді форми звітності, реєструють стан здоров’я учнів, проводять профілактичну роботу на дому, готують конспекти, перевіряють зошити, ведуть гуртки, готують святкові заходи і т.п. А таких «банальних порушень,» як позаурочна робота, зарплата в конвертах, незаконні штрафи, внутрішні побори, затримка зарплати, нехтування санітарними вимогами навколо нас, — мільйони. Але робочий люд мовчить. І пояснити це мовчання просто: а) на черзі за роботою є завжди бажаючі; б) профспілки давно перестали виконувати свої функції. В цивілізованому світі давно вже не так, і будь ти хоч доглядальницею з чужої країни — в усіх державних і приватних установах до тебе повага, шана та чуйне ставлення.
Тільки лінивий політик не обігравав різке зменшення населення України за часів незалежності. Між 52-ма і 46-ма мільйонами є суттєва різниця! І міграція дається тут взнаки. Мало того, вона ще сприяє відносному старінню населення. Вже зараз частка людей віком понад 65 років у нас становить майже 16%! І це за умов, коли ООН вважає критичним показник лише у 7—8%. У чужину вирушають найбільш активні та дієві, переважно молодші, але вже сімейні. «Старе» суспільство має свої специфічні проблеми, і пенсійне забезпечення — це лише «ластівки». Якщо 1960 року на тисячу населення припадало 227 пенсіонерів, то зараз їх уже 647. Чи готове наше суспільство до таких глибоких демографічних змін?
За кордон вирушають найбільш активні, креатині та завзяті люди. Серед мігрантів багато тих, кого на ринку праці традиційно вважають «золотою серединою,» — кваліфіковані або високоосвічені люди віком від 35 до 50 років. Саме вони могли б стати ядром будь-якого трудового колективу, принести користь підприємству, фірмі чи організації. Адже вже є досвід, зав’язана сім’я, сформувався характер і відповідальність, є мотивація до доброї праці. Вони й, зрештою, виявляють усі ці риси, але в зарубіжжі.
Очевидний мінус міграції — соціальні втрати, найперше — у сім’ї. Наступна очевидна втрата — втрата кваліфікації та здатності до колективної праці. Зваблені заробітками, людським ставленням, спокійним стилем життя, заробітчани поступово втрачають зв’язок із власними, колись набутими професіями. Вища чи середньо-спеціальна освіта — це надмір до тих нехитрих професій, які пропонує їм зарубіжний ринок. І хоча серед мігрантів від 10 до 25 % становлять люди з вищою освітою, лише одиниці мають роботу, наближену до цієї освіти або кваліфікаційного рівня. Щоразу ситуація поліпшується, є вже «українські» адвокати, вчителі, диспетчери, виконроби, інженери та навіть медичні працівники. Це своєрідна еліта заробітчан; з іншого боку, швидше за все, — втрачені для України громадяни.
Дивним феноменом української зародкової міграції є використання зароблених коштів. Пригадується, коли настав пік польської трудової міграції, то в Польщі фірми й фірмочки виробників росли як печериці після теплих травневих дощів. Заробіток, примножений на набутий досвід у накладанні на неосвоєний капіталізмом ринок, дає чудові результати. Відлуння цього феномена й у постійному зростанні вартості польського злотого, й надзвичайній стійкості економіки, яка показала ріст ВВП під час глобальної кризи!
У нас же воістину гігантські фінансові потоки, які дехто з фінансистів оцінює в мільярдні суми, дробились вдома знову на потічки, що живили корупційну та бюрократичну систему в освіті, медицині, працевлаштуванні, призові до війська, енергопостачанні. А чому не в інвестиції, чому не початок чи розвиток власної справи?
Зрештою, робити бізнес в середовищі бідних людей — справа не дуже вдячна. Адже за таких умов заробити можна, як стверджує теорія, лише на первинних потребах — продуктах харчування, ліках, пасажирських перевезеннях, охороні здоров’я... А ці сфери вже давно поділені, ще раніше, ніж була розпайована земля.
Ось так коротко вимальовуються проблеми української заробіткової міграції. На кордоні, коли ці трударі повертаються додому чи навідуються в гості, Вітчизна зустрічає їх без особливого пафосу. Митник чи прикордонних, за найменшої нагоди чи можливості, смикне якусь данину, але це вже радше «справи днів минулих». Погостюють вдома, наколядуються, об’їдяться паски, пообдаровують рідних, запалять вогник заздрощів у сусідок та знайомих — і знову вирушають у вирій. Була б моя воля, я б усім їм присвоїв звання «Заслужений заробітчанин України», а найбільш впертим та працьовитим — «Герой капіталістичної праці». Множать вони наш, чужий та свій достаток ціною власного життя, яке минає і гасне поступово.
