Україна посідає восьме місце за обсягом розвіданих запасів вугілля: станом на 1 січня 2007 року їх у нас нараховувалося 117,4 мільярда тонн. Це більш ніж 95% від усіх запасів органічного палива країни. Зрозуміло, що про те, щоб припинити їхню розробку, не може бути і мови. Але аварія на шахті ім. Засядька, проте, винесла це питання на обговорення. Як зреагує країна на цей виклик?
2006 року ці вугільні підприємства, що підпорядковані Мінвуглепрому, добули понад 80 мільйонів тонн вугілля й отримали від випуску товарної вугільної продукції понад 7,7 мільярда гривень. Яка ціна цих прибутків? Минулого року це 168 загиблих і 6751 (!) потерпілих. Крім того, минулого року інспектори Держгорпромнагляду засвідчили різке зростання рівня смертельного виробничого травматизму на підприємствах вугільної промисловості з недержавною формою власності (їх в Україні 87). Вочевидь, власники віддають перевагу швидкому прибутку, хоч відомо, що попередити трагедію не лише легше, але й дешевше.
Нинішнього року, за інформацією міністерства, видобуток вугілля за десять місяців становив 62,5 мільйона тонн. У той же час, зросли витрати на випуск товарної продукції: собівартість однієї тонни вугілля у середньому перевищує 300 гривень. Підвищилася й ціна видобутку, яка обчислюється в людських життях. За цей рік, не вважаючи аварії на шахті ім. Засядька, загинуло 134 людини. Щоправда, близько двадцяти з них померли від серцево-судинних захворювань. На шахтах, що входять до сфери Мінвуглепрому, за десять місяців загинуло 85 гірників, на недержавних — 49. Таким чином, коефіцієнт смертельного травматизму на мільйон тонн здобутого вугілля до листопада становив 2,13. Причому, за даними Держгорпромнагляду, кожний четвертий загиблий під землею гірняк — жертва обвалу вугілля. Загалом, за останні 16 років урядові комісії розслідували в даній галузі 33 аварії з груповими нещасними випадками, шість з яких, включаючи останню, сталися на шахті ім. Засядька. Кожний шостий українець, травмований на виробництві — гірняк!
Після аварії на шахті ім. Засядька знову заговорили про те, що слід було б підняти роль науки у забезпеченні безпеки гірничих робіт. Так ось парадокс: мережа науково-дослідних інститутів у галузі досить велика, що мало б свідчити про її потенціал, але, виявляється, в жодному відомчому НДІ немає академіків. А в самій Національній академії наук України навіть не передбачено відповідного відділу, який міг би координувати таку необхідну країні тематику наукових розробок. При цьому всі визнають, що особливості вітчизняного вугледобування, насамперед, вимагають фундаментального наукового підходу.
Справа в тому, що шахти України у своїй більшості глибинні: видобуток ведеться в середньому на 700 метрах, і це традиційно вважається глибокими горизонтами. А 30 шахт працюють на глибині 1000— 1400 метрів. Причому саме вони видобувають понад 60% вугілля. Крім того, вітчизняні шахти розробляють в основному тонкі пласти з великою кількістю тектонічних порушень і слабкими боковими породами. До категорії небезпечних через раптові викиди вугілля, породи та газу, входить 61 шахта.
За останні шість років на шахтах, де виробляються такі пласти, через вибухи метанохвильової суміші та газодинамічних явищ трапилося сім резонансних аварій. Однак за останні роки в країні не впровадили жодної власної наукової розробки на цю тему.
В ідеалі, видобуток вугілля в умовах багатих на газ шахт має розглядатися у комплексі з видобутком газу. Адже це також є корисною копалиною та значним резервом вуглеводневої сировини. Ще до початку розробки кожний пласт необхідно дегазувати. Подібна практика вже д авно застосовується в Європі та США, а найближчим часом буде введена й у Росії. У нас діючі дегазаційні системи мають лише 52 шахти, але при цьому середня ефективність дегазації становить 17%. Щоб налагодити роботу таких систем, украй необхідно провести серйозну науково-дослідну роботу. Але немає кому. Тому за 2006 рік на 22 шахтах Донецької області було використано лише 69,3 мільйона кубометрів газу- метану, хоч видобуток становив 467,5 мільйона кубометрів.
Наші шахтарі часто гинуть через недостатній рівень технічної оснащеності. Якщо гірничорятувальна служба обладнана за останнім словом техніки, то багато технологічних процесів на підприємствах виконуються за допомогою обладнання — ровесника самих шахт. Але риторичне запитання, чи не вигідніше вкладати кошти в профілактику аварій, ніж розплутувати їхні наслідки, поки залишається без реальної відповіді. І зрозуміло, що швидко змінити ситуацію не вдасться. Залишається паралельно займатися паліативом — посилювати контроль із боку держави. Зараз, після чергової аварії на шахті ім. Засядька, цим посилено займається Держгорпромнагляд. Проте він і до цього не був бездіяльним. Зокрема, на підприємствах вугільної промисловості працюють 354 гірничотехнічні інспектори. Як зазначили в комітеті, такий фахівець закріплений за кожною з шахт, а за деякими, особливо небезпечними, внаслідок умов видобутку вугілля — по два або три. У шести областях України працює 24 державних і п’ять спеціалізованих інспекцій територіальних управлінь Держгорпромнагляду. Багато це чи мало? Можна було б закріпити за кожною шахтою і більше держінспекторів, але їх все одно не приставиш до кожного працівника. Так яка від цього користь? До того ж, сьогодні посада державного інспектора не є більш престижною, і не менш безпечною, ніж робота самого шахтаря. Щоправда, інспектор володіє певними важелями впливу. Може навіть призупинити роботи. Ці заходи є ефективними, але крайніми. Їх застосовують, коли всі інші можливості й аргументи вичерпано. Але відповідає за промислову безпеку все таки власник! Просто тепер на кожному підприємстві він інший: на приватному — його власник, на державному — держава, в особі конкретного відомства. У будь- якому випадку власнику вже настав час зайнятися поглибленими розрахунками і зрозуміти, що ж йому вигідніше — профілактика або боротьба з наслідками порушень в охороні праці й техніки безпеки?
А поки Президент Віктор Ющенко доручив Кабміну посприяти здійсненню державного нагляду у даній сфері й розробити механізм економічної зацікавленості суб’єктів господарювання в поліпшенні умов безпеки й охорони праці на своїх підприємствах. Зробити це передбачається, диференціювавши страхові внески за принципом — чим вище виробничий травматизм, тим більший внесок. Ідея не нова, але для ринкової економіки розумна. Адже, як показує статистика, з переходом підприємств у приватні руки, система охорони праці на них починає давати збої.
