Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Вийти з «застою»

Ключові виклики економічної політики, які перекочували з 2021-го в 2022-й
3 лютого, 2022 - 17:32
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

За підсумками минулого року вітчизняній владі нібито вдалося уникнути жорстких економічних потрясінь і досягти більш-менш задовільних показників у контексті виконання наріжних показників держбюджету.

Втім, на цю позірну стабільність вплинули не скільки ефективні дії уряду, скільки збіг почасти незалежних від нього факторів і обставин. Назагал, жодних позитивних «проривів», які б сприяли динамічному розвитку економіки, не спостерігалося. При цьому влада не скільки осмислено діяла на «випередження» соціально-економічних негативів, скільки займалася традиційно «гасінням пожеж», нерідко вдаючись до адміністративних й антиринкових інструментів.

Назагал же, рік, що минув, характеризувався, насамперед, глибокою кризою в енергетичному секторі, в зв’язку зі спуртом цін на енергоносії в ЄС, а також — розкручуванням маховика інфляції, що спричинив карколомне зростання споживчих цін, особливо, в продовольчій групі товарів. Все це нівелювало певне зростання зарплат і пенсій, що відбулося в 2021 р., і в рази посилило проблему бідності в Україні.

ВВП: очікування не справдилися. Ще в листопаді 2021 р. деякі міжнародні фінансові організації (МВФ, Світовий банк, «Bank of America») погіршили прогнози зростання внутрішнього валового продукту в Україні з 4—4,5% до 3—3,5%. Точні статистичні дані будуть оприлюднені пізніше, проте вже сьогодні зрозуміло, що минулорічні темпи зростання ВВП жодним чином не «перекривають» падіння вітчизняної економіки в 4% в «ковідному» 2020 році,  при тому, що база для порівняння — доволі низька. Це — попри те, що минулого року локдауни вже не були жорсткими й тотальними завдяки більш-менш широкій вакцинації, економічна активність дещо пожвавилася, навіть почали поступово відновлюватися галузі, що найбільше постраждали від локдаунів 2020 р. (авіаперевезення, HoReCa, торгівля промисловими товарами, логістика тощо).

Втім, недостатня державна підтримка приватного сектору економіки (в порівнянні з розвинутими країнами), спурт цін на газ на європейських біржах і карколомне зростання вартості «блакитного палива» для українського промислового сектору, високе фіскальне навантаження на бізнес і масштабна «оптимізація» ним бази оподаткування, поглиблення тінізації економіки і т. д. значною мірою звели нанівець позитивні очікування і прогнози щодо ймовірного «камбеку» української економіки до «доковідних» показників. За експертними даними, якщо минулорічні темпи зростання ВВП в Україні збережуться, то для того, щоб наздогнати, наприклад, Польщу (за паритетом купівельної спроможності), нашій державі знадобиться аж 25 років! Тоді, як для суттєвого «ривка» потрібно, щоби ВВП зростав принаймні на 7—8 % протягом 3—5 років.

Щоправда, наприкінці 2021 р. урядовці бравурно відрапортували про досягнення найвищого за всю історію показника доларового ВВП — майже 200 млрд дол. Проте, наскільки логічними виглядають такі переможні реляції і наскільки цей «успіх» є реальним, а не символічним, якщо минулого року долар помітно знецінився на 10—15% — в зв’язку з безпрецедентними масштабами підтримки урядом США населення і бізнесу, у той час, як гривня протягом 2021 р. зміцнювалася? Так само, в уряді «хронічно» забувають про такий аж надто вагомий індикатор добробуту в кожній країні, як номінальний ВВП на душу населення — але ж за цим показником Україна продовжує посідати одне з останніх місць у Європі (4 384 дол. на одну особу). Поки що за цим показником ми не входимо навіть у першу сотню країн світу, і нашими найближчими сусідами є такі країни як Молдова, Гватемала, Ірак та Маршаллові Острови.

Все тримається на борговій економіці. В 2021 році влада традиційно зробила ставку на фінансування не лише значної частини державних витрат, а й погашення боргових зобов’язань за рахунок нових зовнішніх і внутрішніх запозичень. Минулого року понад третину доходів держбюджету витрачалося на погашення попередніх боргів держави, а рівень сукупного держборгу перевищив половину від номінального ВВП (понад 55%). За даними Міністерства фінансів України, станом на 30 листопада 2021 р., державний і гарантований державою борг України виріс на 4,31% в доларовому еквіваленті і на 19,46% в гривневому, відповідно склавши 2,56 трлн грн., або 94,15 млрд дол. Цей показник — знову вище прогнозів Мінфіну: раніше планувалося, що сукупний держборг не перевищить 2,279 трлн грн.

Минулого року урядові постійно доводилося аврально позичати, щоби профінансувати критичні видатки держбюджету. Окрім нового траншу від МВФ у 700 млн. дол., відомство практично щотижня протягом осінніх і зимових місяців виходило на ринок запозичень із розміщення гривневих та номінованих в доларах і євро облігацій. В січні-листопаді минулого року було залучено 478,8 млрд грн. під суттєво зрослі відсотки. Так, котирування єврооблігацій України продовжувало падати не лише із-за загрози вторгнення Росії, а й із-за нереформованої та корупційної вітчизняної економіки, майже половина якої перебуває в «тіні». Наприклад, ціна найбільш «коротких» паперів з погашенням в вересні ц. р. підскочила з 19,5 до рекордних 26,5%; ставки бондів із погашенням у 2023—2024 рр. зросли до 16,3%, а найбільших «довгих» паперів (з погашенням у 2027 р.) — майже до 12%.

На цьому тлі, бадьорі реляції деяких можновладців про суттєве зменшення дефіциту загального фонду держбюджету в 2021 р. — з запланованих 220,9 млрд грн. до 166,8 млрд грн. — звучать геть непереконливо. Адже, додатково перекрити поточні видатки держбюджету вдалося лише завдяки новим запозиченням під «скажені» відсотки (при тому, що реальний сектор економіки заробляє мало), — це означає, що в найближчому майбутньому держава і бізнес працюватимуть не на зростання економіки, а на повернення суттєво зрослих боргів. Назагал же, ставка уряду на фінансування значної частини держвитрат за рахунок нових кредитів, особливо ж, на тлі інфляційних трендів у США та ЄС і здорожчання капіталу для країн, що розвиваються, — це не інакше, як шлях в нікуди, що веде лише до поглиблення боргової пастки для нашої держави.

Єдиний порятунок — високі ціни на сировину у світі й перекази від заробітчан. У 2021 році вітчизняну економіку втримали «на плаву» якраз не ефективні дії уряду, а, передовсім, надзвичайно сприятлива світова кон’юнктура стосовно товарів традиційного українського експорту, який формує близько 40% ВВП. Так, українські підприємства у 2021 році збільшили експорт товарів у грошовому виразі на 38,3% в порівнянні з 2020 роком — до 68,24 млрд дол. Це — рекордний показник з 2011, інше питання — наскільки довго цей тренд у світовій економіці протримається в майбутньому. При цьому сальдо торговельному балансу лишилося минулого року від’ємним, оскільки імпорт товарів зріс на 19,3 млрд дол. (плюс 35,6%) — до 73,3 млрд дол.

Втім, говорити про якісь якісні зміни в структурі експорту годі, адже до 80% експортованих товарів становить сільгоспсировина, продукція гірничо-металургійного комплексу, мінеральні продукти тощо. Натомість, частка високотехнологічних товарів з високою доданою вартістю — на межі статистичної похибки.

І звісно ж, порятунком для української економіки в 2021 році став рекордний врожай зернових, зернобобових та олійних культур обсягом 106,6 мільйона тон, при цьому левова частка сировини продається за кордон. Так, з початку 2021/2022 маркетингового року по початок грудня 2021 р. експорт цих культур вже сягнув 26,08 млн тон. Проте, у зв’язку з тим, що трейдери скупили практично всю продовольчу пшеницю для експорту, а уряд не здійснив необхідних закупівель до Держрезерву, на внутрішньому ринку виник дефіцит борошна, за деякими даними, виробники хліба змушені його імпортувати з-за кордону, зокрема з Туреччини. Відтак, це може призвести до стрімкого підвищення роздрібних цін на хліб, або ж до зниження його якості. Ось такий «чоботар без чобіт»! Більше за те, влада жодним чином не використала сприятливу зовнішню кон’юнктуру для запуску економічних реформ, переходу до інноваційної моделі розвитку й створення потужного ринку капіталу.

Разом із позитивними експортними трендами й високим врожаєм, традиційно допомогли українській економіці й національній валюті (яку протягом минулого року вдалося втримувати в коридорі 26,5-27 грн. за дол.) заробітчани, котрі переказали в минулому році до України більше 15 млрд дол. До речі, попри численні обіцянки влади повернути трудових мігрантів на Батьківщину — в тому числі завдяки низці «пільгових» кредитних програм, — цей важливий напрямок було повністю провалено урядом. Заробітчани не тільки лишилися працювати в низці зарубіжних країн, а й минулого року виїхало за кордон і не повернулося близько 600 тисяч українців. Зважаючи на те, що в нашій країні один працівник «утримує» одного пенсіонера, негативні впливи міграційного тренду й втрати кадрового потенціалу надалі лише погіршуватимуть стан української економіки й соціальної сфери.

Інвестиції — а чи був рекорд? Наприкінці минулого року Прем’єр-міністр України заявив про чергову «перемогу» влади — в контексті того, що за підсумками 2021 р. нібито очікується рекордний обсяг прямих іноземних інвестицій в українську економіку на рівні  6,5 млрд дол. Втім, цей «успіх» виглядає сумнівним, адже за новою методикою до статистики включаються і реінвестиції (тобто капіталовкладення за рахунок прибутку від інвестиційних операцій). Річ у тім, що минулого року майже 90 % прямих іноземних інвестицій реального сектору надходило в вигляді реінвестованого доходу. Тож, реальний їх рівень вимірюється в регістрі 600-700 млн дол., що звісно ж дещо більше, ніж «ковідного» 2020 року (453 млн дол.). Водночас, за різними оцінками, для реального піднесення економіки Україні потрібно не менше 10 млрд дол. прямих іноземних інвестицій щороку. Загальні ж інвестиції за підсумками 2021 року не перевищують 10% ВВП, що є вкрай низьким показником і виглядає індикатором вельми повільного економічного розвитку.

Попри переможні реляції влади в контексті рекордних надходжень до держбюджету від приватизації 5,1 млрд грн. (при планах в 12 млрд грн.), можна констатувати провал великої приватизації, від якої уряд планував отримати минулого року 9 млрд грн. З великих об’єктів вдалося продати лише завод «Більшовик» за 1,43 млрд грн., хоча, на думку низки фахівців, його реальна вартість набагато вища (приблизно 4 млрд грн.). До того ж нещодавно суд арештував 100% акцій підприємства — в рамках кримінального провадження щодо можливого зловживання службових осіб Фонду держмайна в контексті ймовірного заниження вартості заводу.

Провальною виявилася приватизація заводу «Електронмаш» (угода майже на 1 млрд дол. зірвалася, оскільки компанія-переможець відмовилася від підписання приватизаційного договору). Великі надії покладалися владою на продаж одного з найбільших виробників титанової сировини у світі — Об’єднаної гірничо-хімічної компанії. Аукціони зі стартовою ціною в 3,7 млрд грн. зривалися тричі (останній — 20 грудня минулого року) — великі міжнародні компанії відмовилися від участі в торгах із-за високих корупційних ризиків у державі. Водночас, уряд так і не надав державних гарантій захисту інвестицій потенційним іноземним покупцям. Власне, зрив великої приватизації став одним із потужних негативних сигналів закордонним інвесторам, які раніше планували вкладати кошти в українську економіку.

Спурт інфляції, енергетична й цінова криза, ручне управління уряду. Минулий рік продемонстрував те, що українська економіка є вельми залежною від інфляційних процесів в провідних державах світу (США, ЄС), а також — від європейських цін на енергоносії. Потужне вливання коштів в антиковідні програми, масоване монетарне стимулювання в ЄС і США призвели до сплеску інфляції в цих країнах як головних емісійних центрах світу. Ці фактори, разом із безпрецедентним зростанням ціни на газ до 2 000 доларів в ЄС, в зв’язку з газовим шантажем з боку Росії, критично низькими запасами вугілля на вітчизняних теплоелектростанціях, м’якою монетарною політикою Нацбанку і т. д. породили комплексну кризу в українській економіці, що складається з інфляційного, енергетичного, і споживчо-цінового компоненту.

За даними Державної служби статистики, споживча інфляція в Україні у 2021 році склала 10 відсотків. Це — максимальний рівень за останні чотири роки та вдвічі вищий показник, ніж у «ковідному» 2020 році. За минулий рік роздрібні ціни на товари з базового продуктового кошика (овочі, соняшникова олія, цукор, куряче м’ясо тощо)  зросли за рік, залежно від позиції, на 30—140%. Звісна річ, такий ціновий спурт майже повністю нівелював позитивний ефект від зростання в країні протягом минулого року середньої зарплати на 19,2%.

Проте, карколомне зростання споживчих цін ще не досягло верхньої межі, адже із-за надвисокої вартості газу для промисловості (50-60 тис. грн. за тис. куб. м) низка продовольчих виробників почала працювати нижче рівня рентабельності — або закривати виробництво, або ще більше підвищувати відпускні ціни.

У цій передколапсовій ситуації влада вдалася до перевіреного, хоч і найпримітивнішого інструменту — ручного кермування в найкритичніших сегментах економіки. Замість системної аналітичної роботи і ретельно продуманих кроків на випередження, уряд спочатку адміністративно обмежив ціни на газ для населення й теплокомуненерго — у той час, як національні програми з видобутку вітчизняного газу й вугілля було провалено.

Пізніше ж було впроваджене «вольове» обмеження біржової націнки на газ для низки підприємств-виробників продовольчих товарів, також — держрегулювання роздрібних цін у вигляді обмеження для рітейлових мереж торгової надбавки до 10% на наріжні продукти з продовольчого кошика.

Зайве казати про доволі сумнівний ефект від схожої «соціалістичної» практики — адже, «регульовані» товари першої необхідності можуть банально зникнути з полиць, або виробники змушені будуть погіршити їхню якість, спростивши технологічні процеси. Більше за те, рітейл може компенсувати нестачу доходів підвищенням цін на товари «нерегульованої» групи. Також виглядає цілком ймовірним те, що спроба знизити ціни на газ «паперовим указом» може врешті-решт або призвести до його дефіциту, або до карколомного зростання цін після того, як їх «відпустять». За всіх цих сценаріїв найперше постраждає споживач

З іншого боку, ця ситуація довела неспроможність української влади попереджати кризові ситуації на продовольчому ринку завдяки системним заходам із застосуванням непрямих методів регулювання споживчих цін, як це робиться, скажімо в США, чи в ЄС. Йдеться, насамперед, про встановлення пільгового режиму ПДВ з суттєвим його зниження для виробників найважливіших продовольчих продуктів (як це, наприклад, збирається впровадити уряд Польщі; про формування стратегічного запасу продовольства в державному резерві; про потужну фінансову підтримку малих і середніх фермерських господарств і т. д.

Замість висновку. Хоч країні і вдалося уникнути глибокої економічної кризи в 2021 р., назагал, минулий рік можна вважати черговим відтинком втрачених можливостей, коли влада скоріше нагадувала часом пасивного спостерігача, часом більше антикризову «пожежну команду», яка працює хаотично і різнобій, аніж злагодженого й ефективного «мозкового центру», рушія змін.

На жаль, не було проведено ані системних реформ із ефективного зменшення державного сектору в економіці, ні масштабної лібералізації податкового поля із впровадженням податку на виведений капітал і зниженням фіскального навантаження на зарплатні фонди, ні започаткування потужного фондового ринку. Тим часом, без цього, як і без подолання корупції, глибокої судової реформи, без створення інноваційних кластерів економіки — вийти із «застою» вітчизняна економіка в найближчі роки не зможе.

Олег ТІТАМИР, президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»
Газета: 
Рубрика: