Сполучені Штати Америки вже досить давно є супердержавою, чия міць чи не в першу чергу ґрунтується саме на економічних досягненнях. Найбільша економіка світу притягує увагу як науковців, що вивчають причини американського успіху, так і державних діячів з-за кордону, що прагнуть цей успіх відтворити у власній державі.
Загалом, тема успіху (або неуспіху) тих чи інших країн завжди була вельми популярною серед дослідників. На цю тему пишуться безліч книг, і кожен автор, зазвичай, розглядає історичний матеріал з точки зору власної сфери інтересів: культура, релігія, соціальні та політичні інститути, економічна політика держави, географія та навіть клімат — цей перелік факторів, що впливають на «успіх» держави, можна продовжувати ледь не до безкінечності.
Водночас, віддаючи собі звіт щодо багатогранності та комплексності «факторів успіху», було б не доцільно відмовлятись і від спроби ранжування цих факторів за ступенем їхньої значимості щодо успіху конкретної країни, а також від аналізу, наскільки той чи інший фактор є «універсальним», тобто може спрацювати чи вже спрацював у інших країнах.
Наступна спроба аналізу економічного успіху США спрямована саме на те, щоб виявити, які фактори можливо та доцільно застосувати в Україні.
1. ФАКТОР КУЛЬТУРНО-РЕЛІГІЙНИЙ
Загальновідомою є теорія Макса Вебера про те, що саме протестантський дух, який панував серед більшості американських колоністів, і сформував американський капіталізм. Вебер у своїй праці «Протестантська етика та дух капіталізму» акцентує увагу на тих світоглядних установках, які притаманні кальвіністській течії у протестантизмі, і, зокрема, європейським та американським пуританам як послідовникам кальвінізму.
Вебер цитує одного із засновників США Бенджаміна Франкліна, який перераховує морально-етичні якості, необхідні, на його думку, кожній людині, що хоче стати успішною. Серед цих якостей: працьовитість, бережливість, поміркованість, пунктуальність, порядність, чесність та інші. Визначальною ж рисою, що червоною ниткою проходить крізь усі поради Франкліна, є діловитість.
Вебер вважає, що вказаний Франкліном «ідеал кредитоспроможної добропорядної людини, обов’язок якої вважати примноження свого добра за самоціль», корениться саме у релігійних поглядах американських пуритан. Зокрема, у прагненні «випробувати» успіхами земного життя власну «обраність» для життя потойбічного.
Водночас опоненти Вебера, зокрема, інший німецький соціолог Вернер Зомбарт у праці «Буржуа» зазначає, що перераховані Франкліном риси характеру давно були відомі християнам і не є винаходом американських чи європейських пуритан. Відповідно, і виховання цих якостей не обов’язково має ґрунтуватись на тонкощах кальвіністського вчення про «обраність» людини, щодо якого пересічні віруючі могли мати лише досить приблизне уявлення.
Так, Зомбарт показує, що згадані риси характеру підносились ще католицьким теологом Фомою Аквінським у ХІІІ ст., а свою «довершеність» з точки зору економічного спрямування отримали у працях флорентійця Леона Баттіста Альберті у XV ст. «Книга про сім’ю» останнього практично дослівно повторюється Франкліном через три століття вже англійською:
«Хто уміє не втрачати час, той зможе зробити майже будь-яку справу... Я краще втрачу сон, ніж час», — говорить Альберті. «Час — це гроші», — повторює Франклін дещо коротше.
«Утримайте це в пам’яті, сини мої: ніколи не давайте вашим витратам перевищити ваші доходи», — говорить Альберті». Веди точний облік своїх витрат і доходів», — повторює Франклін.
«Ті, хто витрачає свої гроші лише на найнеобхідніше, і не більше, а надлишок відкладає, — таких я називаю ощадливими, добрими господарями», — говорить Альберті. «Якщо ти не полінуєшся звернути увагу на дрібниці, матимеш гарний результат: ти побачиш, як нікчемні на перший погляд витрати зростають до величезних сум, і виявиш, ...що слід буде зекономити в майбутньому», — повторює Франклін.
Подібних збігів у поглядав Франкліна як представника американських пуритан та Альберті, флорентійського «доброго господаря» і католика, можна знайти безліч.
Загалом, підсумовує Зомбарт, «капіталістичний дух» як набір певних бажаних рис характеру, що сприяють успіху, не був вигаданий американськими чи європейськими пуританами. Вони скоріше взяли на озброєння і розвинули те, щоіснувало до них. Зрештою, Флоренція епохи кватроченто була не менш капіталістичним місцем, ніж Америка Франкліна.
Більше того, подібні настанови щодо працьовитості, поміркованості, порядності та інших схожих рис можна знайти не лише у християнстві, а й у конфуціанстві чи навіть ісламі. Конфуцій у «Бесідах і судженнях» закликає бути «розторопними у справах», «поміркованими у їжі», і бережливість ставить вище за марнотратство». Коли вони роблять пожертвування, то не вдаються до марнотратства і не скупляться, а дотримуються середини між цими крайнощами», — говорить у свою чергу Коран про праведників.
В Україні образ «доброго господаря» також не є чужим. Скоріше, навіть навпаки. Український «хазяїн», оспіваний у художній літературі та добре відомий в масах, великою мірою втілює ті риси, на яких акцентують Франклін та Альберті. Приклади Євгена Чикаленка, родини Симиренків та інших підтверджують, що можна бути «успішним бізнесменом», будучи і православним християнином.
Таким чином, «капіталістичний дух» протестантської Америки, звісно, відіграв важливу роль для становлення Штатів як економічної супердержави, однак навряд чи цей фактор можна вважати унікальним і притаманним виключно американській культурі. Зрештою, рівень «діловитості» і «підприємливості» тих же флорентійських, китайських чи арабських купців навряд чи поступався рівню їхніх американських колег. Українці, зазначимо, тут також не пасуть задніх.
Відповідно, крім фактору винятково «культурно-релігійного» чи «світоглядного», мають бути ще й інші важливі фактори, що сприяли економічному успіху США.
2. ФАКТОР ІНСТИТУТІВ
«Економічний успіх тієї чи іншої країни залежить від інститутів — правил, за якими працює її економіка, — і стимулів, які отримують її громадяни», — говорять автори книги «Чому нації занепадають» Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон. На їхню думку, запорукою успіху США були саме інститути, а якщо точніше, інклюзивні економічні та політичні інститути.
До таких інститутів автори відносять насамперед захищені права приватної власності, свободу контрактів і торгівлі, неупереджену система правосуддя і рівні можливості для участі всіх громадян в економічній активності. Крім того, має бути забезпечений «вільний вхід на ринок для нових компаній та вільний вибір професії і кар’єри для всіх громадян».
Такі інклюзивні інститути «дозволяють і, більш того, стимулюють участь великих груп населення в економічній активності, а це дає змогу найкращим чином використовувати їхні таланти і навички, при цьому залишаючи право вибору — де саме працювати і що саме купувати — за кожною окремою людиною».
Однак, чи справді все було саме так на етапі становлення Сполучених Штатів, як про це говорять Аджемоглу і Робінсон?
Якщо ми подивимось на діяльність «батька» американської економіки Олександра Гамільтона, що обіймав посаду міністра фінансів, то знайдемо там багато цікавого, що дещо суперечить «легенді» про інклюзивні ринкові інститути.
Якби Гамільтон слідував рекомендаціям авторів «Чому нації занепадають», він би мав повністю «відпустити» американську економіку у «вільне плавання», не нав’язувати через державну політику приватним суб’єктам жодні «пріоритети» у тому, що вони мають виробляти чи якою діяльністю займатись. Адже це порушувало б право вибору останніх і «викривляло», так би мовити, ринкові сигнали.
Як же було насправді? А насправді була відома «Доповідь про мануфактури» (1791), підготована Гамільтоном, у якій вказувалось на пріоритетності саме промислового розвитку США на противагу аграрному сектору. І, відповідно, пропонувалось використовувати весь наявний на той час інструментарій держави для підтримки власної промисловості та захисту її від конкуренції з-за кордону, доки вона не буде в змозі конкурувати з іноземцями на рівних.
Потрібно зауважити, що США на той момент були саме аграрною державою, яка більшість промислових товарів імпортувала з Англії чи Франції, а експортувала до них саме сільськогосподарську продукцію. Відтак, США залежали від зовнішньої кон’юнктури на продукцію агросектору, як і від ціни на імпортні промислові товари, за які тоді доводилось платити золотом (фактично, подібна залежність сьогодні є і в України).
«Мануфактури» у США були досить новим видом бізнесу, не до кінця зрозумілим американським громадянам, тому не всі наважувались ним займатись. Гамільтон говорить про це так: «Важливо пробудити довіру [до мануфактур] з боку обережних і ощадливих капіталістів. А для цього потрібно змусити їх бачити в кожному новому і вже тому ризикованому починанні гарантію підтримки держави, яка виявиться достатньою для подолання перешкод, неминуче пов’язаних з будь-якими першими експериментами».
Таким чином, весь той «капіталістичний дух» американців, про який пише Вебер, до Гамільтона був спрямований здебільшого на сільське господарство чи торгівлю, і аж ніяк не на промисловість, яка зробила Америку такою потужною лише згодом. Якби ж так продовжувалось і надалі, про США як супердержаву ми б ніколи не говорили.
Саме тому, питання Гамільтоном було поставлено наступним чином: чи порушити дію інклюзивних ринкових інститутів і змусити власних громадян зайнятись тим, чим вони займатись не дуже хотіли і вміли, а саме промисловістю, чи дати їм повну свободу вибору займатися тим, до чого вони звикли, тобто низькопродуктивним сільським господарством.
Забігаючи наперед, США все-таки обрали шлях, запропонований Гамільтоном, тобто скористались не «порадами» ринку як інклюзивного інституту, а фактично насильно, рукотворно і цілеспрямовано змінили курс своєї країни. Відповідно, і подальший економічний успіх США був не наслідком «внутрішньої діалектики» інклюзивних інститутів, а наслідком вольового рішення керівників держави.
Проте це було пізніше. Спочатку ж доповідь Гамільтона була фактично відкинута. Що ще раз підкреслює аграрну спрямованість Штатів кінця XVIII ст. та банальне нерозуміння того, що пропонував міністр фінансів. Повернулись до неї лише після англо-американської війни 1812—1816 рр., коли американці нарешті зрозуміли, що не маючи власної сильної промисловості не можна захистити власну державу.
Хто був справді послідовним прихильником ідей Аджемоглу і Робінсона, то це Томас Джефферсон, який бачив Америку аграрною державою, де ключовою силою є не капіталісти-промисловці, а «справжні представники великого американського народу» — дрібні фермери. І з Джефферсоном певною мірою можна погодитись, оскільки така децентралізована аграрна економіка є більш інклюзивною та демократичною моделлю. А дрібні фермери як дрібні власники економічних активів, тобто землі, становлять своєрідний середній клас, що має рівний доступ і приблизно рівний вплив на владу.
Однак, як виявилось, важливим є не лише «справедливість», «демократичність» чи «інклюзивність», але й ефективність. Промисловість була банально ефективнішою за сільське господарство, тому на перших порах довелось пожертвувати внутрішньою «інклюзивністю» та «демократичністю» заради підвищення міці держави загалом.
Американський соціолог Роберт Даль у своїй книзі «Введення в економічну демократію» прямо говорить про перехід від аграрної до промислової моделі у США як про відхід від демократичних (читай «інклюзивних») економічних інститутів до набагато менш демократичного «корпоративного капіталізму». Останній же, у свою чергу, приводить до більшої соціальної нерівності у суспільстві, більш нерівномірного розподілу як власне економічних, так і політичних ресурсів. У такій системі, яка, наголосимо — не могла не замінити «аграрну демократію» навіть на думку самого Даля — ключовий вплив на політичні інститути уже мають великі корпорації, а не звичайні громадяни.
Всесвітньо відомий економіст Джеффрі Сакс називає таку економіко-політичну систему «корпоратократією», в якій, безумовно, «інклюзивність» як економічних, так і політичних інститутів значно послаблена. Хоча навіть у цьому випадку, рівень життя громадян у такій системі «корпоративного капіталізму» значно вищий, ніж у будь-якій аграрній державі, якою хотів бачити Америку Джефферсон.
Цікаво, що той же Роберт Даль, який пише про неминучість переходу від «аграрної демократії» до «промислової автократії», пропонує і наступний крок — новий інклюзивний інститут, що забезпечить уже «економічну демократію» в умовах промислової економіки. Йдеться про наділення працівників промислових та інших корпорацій часткою у власності цих корпорацій, та формування уже середнього класу дрібних власників не лише землі, а й промислових та інших активів.
Інструментарій для цього створений у самих же Штатах та діє там уже з середини 1970-х. А саме, корпоративний план ESOP (План наділення акціями працівників), який станом на 2017 рік дозволив 14 мільйонам американських працівників стати повноцінними співвласниками їхніх підприємств. Водночас із 7-ми тисяч компаній, що застосовують ESOP, понад 4000 компаній на 50% і більше належать трудовому колективу.
Такі американські дослідники як Джозеф Блазі та Дуглаз Круз у книзі «Нові власники», поряд з Робертом Далем та іншими, припускають, що саме механізм ESOP та загалом інститут працівників-співвласників може стати тим новим інклюзивним та демократичним інститутом в економіці, який звільнить і політичну демократію від впливу олігархів чи корпорацій.
Хай як би там було, але однозначно можна сказати те, що успіх Сполучених Штатів у ХІХ та ХХ стст. забезпечила не сліпа віра у «невидиму руку ринку» як ключового економічного інституту, а свідомий вибір керівників держави «насильно» змінити траєкторію свого економічного розвитку з аграрного на індустріальний. Розглянемо, як це відбувалось.
3. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Для наочності почнемо з того, яку роль Америці відводила її промислово розвинута метрополія, тобто Великобританія, до здобуття Штатами незалежності. Це красномовно описав кембриджський економіст Ха-ДжунЧанг у своїй книзі «Недобрі самаритяни: міф про свободу торгівлі і таємна історія капіталізму»:
«За британського правління Америка повною мірою «вкусила» британського колоніального поводження. Ясна річ, їй не дозволили користуватися митами, щоб захистити свою молоду промисловість. Їй заборонили експортувати продукцію, яка конкурувала з британською. Їй видавали субсидії на виробництво сировинних матеріалів. Ба більше, були введені прямі обмеження на те, що могли, і чого не могли робити американці. Дух того, що стояло за такою політикою, найкраще виражається у зауваженні Вільяма Пітта-старшого, зробленого ним 1770 року. Почувши, що в американських колоніях виникають нові ремесла, він сказав: «Колоніям [Нової Англії] не можна дозволити робити навіть цвяхів для підков». Насправді британська політика була дещо м’якшою, ніж окреслює ця формула: деяка виробнича діяльність була дозволена. Але виробництво високотехнологічних товарів було заборонено».
Адам Сміт, видатний теоретик економічної науки, з висоти своєї теоретичної підкованості також радив Штатам відмовитись від даремних ідей розвивати власну промисловість, говорячи, що «припинення імпорту європейської продукції стане перешкодою, а несприянням просуванню їхньої країни [США] в бік справжнього багатства і величі».
Мусимо зазначити, що щось подібне радять Україні наші закордонні друзі і сьогодні.
План Олександра Гамільтона, натомість, повністю розривав із таким постколоніальним станом речей і передбачав конкретний перелік заходів, яких має вжити держава для підтримки власної «молодої промисловості», щоб нарешті отримати реальну незалежність від Британії.
Ха-ДжунЧанг цитує у своїй книзі згадану «Доповідь про мануфактури» Гамільтона і перераховує запропоновані у ній заходи:
— «захисні податки» (сучасною мовою — ввізні мита);
— «заборона конкурентних товарів або податки, рівнозначні забороні» (заборона на імпорт або заборонні мита);
— «заборона вивозу матеріалів промисловості» (заборона на експорт промислової сировини);
— «грошові субсидії»;
— «надбавки» (premiums) (спеціальні субсидії для найважливіших нововведень);
— «звільнення від податків при ввезенні матеріалів для промисловості» (лібералізація імпорту промислової сировини);
— «відшкодування податків, якими були обкладені матеріали промисловості при ввезенні» (поворотні мита при імпорті промислової сировини);
— «заохочення нових винаходів і відкриттів у Вітчизні, і переймання Сполученими Штатами тих, що могли бути зроблені в інших країнах; особливо тих, що мають відношення до машин» (призові гроші і патенти на винаходи);
— «розсудливе керівництво щодо огляду промислових товарів» (підтримка промислових стандартів);
— «сприяння грошових переказів з одного місця в інше» (розвиток фінансових послуг);
— «сприяння перевезенню і перевалки товарів» (розвиток транспорту).
Такий комплекс державних заходів заклав підґрунтя промислового та загалом економічного розвитку Сполучених Штатів, що невдовзі дозволило їм конкурувати на рівних як з самою Великобританією, колишньою метрополією, так і з усім світом.
Ха-Джун Чанг резонно зауважує, що «Будь він [Олександр Гамільтон] міністром фінансів країни, що розвивається сьогодні, МВФ і Світовий банк безперечно відмовились би позичати гроші його країні і пролобіювали б його зміщення з посади».
Натомість, американське керівництво під впливом інтервенції Британії 1812 року все ж пішло на поступове підвищення ввізного мита, а потім і цілковито взяло на озброєння стратегію Гамільтона, якого на той час вже не було серед живих.
Згодом цієї стратегії дотримувались такі американські президенти, як Авраам Лінкольн, який під час Громадянської війни підняв ставки ввізного мита до найвищого рівня за всю історію США (близько 50%), Ендрю Джексон, за президентства якого ставки ввізного мита були на рівні 35—40%, герой Громадянської війни Улісс Грант та багато інших. Навіть Джордж Вашингтон, перший президент США, який і призначив Гамільтона міністром фінансів, на свою інавгурацію одягнув американський одяг замість більш якісного на той момент британського.
Ха-Джун Чанг у іншій своїй книзі «23 таємниці: що вам не розкажуть про капіталізм», зазначає, що Улісс Грант, «відкидаючи наполегливі вимоги Великобританії про введення в США вільної торгівлі, ...якось зауважив: «Через двісті років, коли Америка отримає від протекціонізму все, що можливо, вона теж введе вільну торгівлю».
Чи ввела Америка вільну торгівлю станом на 2018 рік? Звичайно, з часів Улісса Гранта минуло ще не 200, а лише близько 140 років, проте давайте поглянемо, як розвивались події за цей час.
Після Громадянської війни (1861—1865), коли Лінкольн підняв ввізні мита на промислові товари до 50%, далі ця цифра змінювалась наступним чином: 1875 рік — 40—50%, 1913 рік — 44%, 1925 рік — 37%, 1931 рік — 48%, і лише після Другої світової війни, наприкінці 1940-х, коли вся Європа і Азія лежали в руїнах, середня ставка ввізного мита на промислові товари у США знизилась до 14%. Для порівняння, аналогічна ставка мита у Франції за період з 1875 по 1950 рр. становила від 12% до максимум 30%, а у Німеччини за той самий період — від 8% до максимум 26%.
Детальніше можна ознайомитись у таблиці:
Якщо порівнювати Сполучені Штати, для прикладу, із Великобританією та Францією щодо середніх митних ставок уже на загальний обсяг імпорту, то виходить наступна картина:
Як бачимо, США у період свого становлення як супердержави (1860—1920) явно переважають у «протекціонізмі» своїх прямих конкурентів.
Загалом, динаміка середніх митних ставок у США за період 1821—2016 виглядає наступним чином:
Помітно, що зараз середня ставка ввізного мита у США складає менше ніж 10%, хоча це і не має вводити в оману, враховуючи безліч «нетарифних методів» протекціонізму. Враховуючи такі «нетарифні методи», за даними GlobalTradeAlertReport (2015), здогадайтеся, яка країна є найбільшим протекціоністом у світі? Правильно, США. Ключовими галузями, яких стосується дискримінація, є: основні матеріали, транспортні засоби та обладнання, сільськогосподарські продукти, готові металеві вироби та спеціалізована техніка.
Україна, вочевидь, також прагне допомогти американській економіці, закуповуючи тепловози зі США замість того, щоб надавати державне замовлення власним заводам.
Цікаво, що і Євросоюз не надто відстає від Штатів у захисті власних економічних інтересів: «частка іноземних компаній, що виграють тендери у ключових країнах Євросоюзу, становить усього 2—3%», — зазначає Олексій Жмеренецький у статті «Протекціонізм або імпорт: чи варто захищати українського виробника».
Проте, звичайно, лише обмеженнями економічна політика США та інших провідних держав не вичерпується. Мало хто знає, але роботу зі створення пошукової системи Google фінансувала саме держава в обличчі Національного наукового фонду США. Інша відома американська компанія Tesla щороку освоює мільярдні державні субсидії, а ще одне дітище Ілона Маска — SpaceX — тісно співпрацює з американським космічним агентством НАСА, отримуючи від нього багатомільйонні замовлення.
Загалом, зазначає Ха-Джун Чанг, «з 1950-х по 1980-ті роки частка державного фінансування науково-дослідної діяльності на «вільному» ринку США становила, залежно від року, від 47 до 65%, проти приблизно 20% в Японії і Кореї і менше ніж 40% в деяких європейських країнах (наприклад, Бельгії, Фінляндії, Німеччини, Швеції). ... Комп’ютер, напівпровідники, літальні апарати, Інтернет і галузі біотехнології — яскраві приклади напрямів, які були розвинені завдяки субсидуванню досліджень американським урядом».
Цікаво, що ідеї Гамільтона (хоча, насправді, британців) щодо підтримки «молодих галузей промисловості» та «розумного протекціонізму», які привели США, а раніше Британію, до статусу наддержави, свого часу перейняв у американців німецький економіст Фрідріх Ліст, будучи з візитом у США у 1820-х. Згодом ці ідеї використав Отто фон Бісмарк для розбудови економіки Німеччини.
Транзитом через Німеччину ці ідеї потрапили і до Японії. Після Революції Мейдзи (1868) японське керівництво відправило місію принца Томомі у найбільш розвинені держави світу для вивчення досвіду промислового виробництва. Найбільше японців цікавила саме Німеччина Бісмарка. За результатами роботи місії був складений 12-томний документ «Думки щодо індустріального розвитку», в якому акцентувалася увага на розвитку пріоритетних галузях промисловості.
Показово, що Японія, пішовши курсом США у кінці ХІХ ст., уже на початку ХХ ст. завдала нищівної поразки Росії у війні 1904—1905 року, а до початку Другої світової війни могла фактично на рівних конкурувати із самими Штатами. Незважаючи на те що «протестантського духу» та «інклюзивних інститутів» у тодішньої Японії майже зовсім не було. Хоча це вже й інша тема (детальніше про успіх «азійських тигрів» див. книгу Джо Стадвелла «Чому Азії вдалося?»).
На завершення, варто привести цитату із інтерв’ю радника від США з питань оборонного бюджету при Міністерстві оборони України Стівена Сільверштейна, яке він дав агентству Інтерфакс-Україна у лютому 2018 року:
Журналіст: «Якщо ЗСУ мають потребу в певному товарі, який є в українського виробника та іноземного, при цьому в іноземного виробника ціна на продукцію нижче, то кому слід віддати перевагу?»
С. Сільверштейн: «Слід купувати в українського виробника, оскільки це буде поштовх для національної економіки... Я не вважаю, що буде правильним закуповувати іноземну продукцію для української армії при наявності національних виробників такої продукції, тому що, на мій погляд, дуже важливо підтримувати Україну, наскільки це можливо».
Підсумовуючи, варто сказати наступне. Безумовно, жодним чином ми не повинні применшувати значення таких факторів економічного успіху, як «підприємницький дух», на яку б культуру чи релігію він не опирався. Українська Церква у цьому плані має великий пробіл та повинна наздоганяти упущене, пропагуючи «проактивне» ставлення людини до світу, підносячи працьовитість, ініціативність, розторопність у справах та інші ділові якості, що є запорукою особистого успіху людини.
Аналогічно, ми не маємо права применшувати і значення інститутів, як економічних, так і політичних, у досягненні економічного розвитку держави. Зокрема, розвиток інклюзивних економічних інститутів, таких як утворення класу працівників-співвласників у рамках корпоративної економіки, є трендом на майбутнє у самих Сполучених Штатах. І ми це повинні враховувати також.
Однак не варто забувати і те, що інклюзивні та демократичні інститути дуже часто є саме наслідком, а не причиною економічного розвитку. І по-справжньому вони працюють лише там, де є ефективність та висока продуктивність самої економічної системи, а значить, рівень життя громадян дозволяє їм реально ці інститути контролювати та розвивати.
Для цього уже сама держава має проявляти свою «розторопність» та навіть «здоровий егоїзм», конкуруючи з іншими державами за своє місце під сонцем. І як показує досвід США, керівництво країни має використовувати усі можливі засоби для всілякої підтримки власних високотехнологічних галузей економіки, які і забезпечують реальну суб’єктність такої держави у світі.
Наголошуємо, що тут йдеться не про якісь конкретні галузі, оскільки у різний період історії роль «локомотивів» економічного розвитку виконували різні галузі економіки, а мова саме про підхід: максимальну підтримку тих високотехнологічних галузей, які найбільш динамічно розвиваються у даний момент часу та створюють найбільшу додану вартість, наповнюючи золотовалютні резерви держави та забезпечуючи високий рівень життя її громадян.
