Створення п’яти мільйонів нових робочих місць — одна з основних програмних цілей нової української влади. Безсумнівно, така мета заслуговує всілякого схвалення, оскільки дозволяє вирішити одну з найгостріших проблем — проблему зайнятості. Подібні завдання сьогодні ставлять собі практично всі країни. Проте для відносно стабільних європейських економік і для інституційно «незібраних» пострадянських господарських систем постановка такого питання має різний зміст і значення.
Якщо для розвинених і структурно сформованих економік створення нових робочих місць може розглядатися в площині соціальної політики зайнятості та далеко не виходити за її рамки, то для економік, які лише по-справжньому будуються, це завдання становить фундаментальне політико-економічне значення. Саме від конкретики (де, як і чому повинні бути задіяні нові робочі руки) залежить не лише сам процес, але і його кінцевий результат.
Звідси з’являються кілька принципових зауважень до питання про створення п’яти мільйонів нових робочих місць в Україні.
ПРОБЛЕМА НЕ З ЛЕГКИХ
По-перше, таке завдання не слід розуміти як самоціль, а лише як засіб реалізації якоїсь масштабної національної стратегії (План ГОЕЛРО, наприклад, ставився не заради «лампочок Ілліча», а насамперед як основа для побудови комунізму). Хоча цього сьогодні офіційно і не проголошують, та досі на вищому рівні не сформулювали, яку ж економіку ми будуємо, все-таки саме структурна перебудова економіки і є головним імперативом реформ на нинішньому етапі, тому логічно, щоб створення нових робочих місць задовольняло саме цю мету.
По-друге, п’ять мільйонів робочих місць — це ні багато ні мало практично п’ята частина всіх трудових ресурсів, які має в своєму розпорядженні Україна. Їх створення здатне не лише породити гравітацію ресурсів в окремих галузях, а й змінити міжнародну спеціалізацію України. На такий показник, як мільйони нових робочих місць, швидше за все, орієнтуватимуться іноземні інвестори, які шукають нових «центрів прибутку» в багатообіцяючих пострадянських економіках. Це означає, що питання про нові робочі місця має, крім іншого, відповідати геоекономічній стратегії України, пошуку нового місця в системі міжнародного розподілу праці.
По-третє, на сьогодні в Україні зареєстровано близько 2,5 млн. безробітних, а неофіційно називається цифра в шість мільйонів. Не є таємницею, що більша частина нинішніх безробітних — це люди з обмеженими адаптаційними здібностями: або внаслідок здоров’я і психологічних причин, або внаслідок низького рівня кваліфікації й освіти. Чи можуть люди з невисоким рівнем кваліфікації та ринкової адаптації бути ресурсом якісних змін? — запитання риторичне… Тож важливо розділяти як такі соціальну політику стосовно безробітних і структурну політику стосовно нових робочих місць, що покликані забезпечити нову якість економічного зростання. А також розуміти, в чому полягає принципова різниця між «соцзабезом» й інвестиціями в розвиток.
По-четверте, з огляду на наближення демографічної кризи, яка почне відчуватися вже після 2020 року, і катастрофічне старіння населення України, нові робочі місця повинні вирішити найскладніше завдання матеріального забезпечення не лише працюючих, а й зростаючої кількості пенсіонерів, співвідношення яких до того часу буде 1,5 до 1 (зараз — 3 до 1). Тобто нові робочі місця повинні забезпечувати вищу, ніж сьогодні продуктивність праці та великі надходження до бюджету пенсійної системи. Інакше можна тільки наплодити нові проблеми, які лише наблизять демографічний дефолт усієї системи державних соціальних гарантій.
По-п’яте, можна припустити, що якщо держава не піде шляхом помилкових пріоритетів, то ці робочі місця з’являтимуться не у відсталих устроях технології, а в тих, які здатні дати максимальний конкурентний ефект. Це означає, що пріоритет у створенні цих робочих місць слід віддати насамперед національному бізнесу, а роль економічного цілевизначення — державі, але не транснаціональним «пилососам прибутку», яких, крім одномоментної вигоди, нічого більше не хвилює. Тож треба по-новому поглянути на актуальні питання про роль держави в економіці, реприватизації й умовах подальшої приватизації українських підприємств, а також пов’язати їх зі стратегією капіталізації економіки України.
Вибудовуючи нову політико-економічну модель і бажаючи облаштувати її «нижні поверхи» (створювати нові робочі місця), влада повинна чітко відповісти на запитання «кого держава хоче бачити своїм основним партнером — іноземний чи вітчизняний капітал?» Оскільки ліберальний економічний світоустрій влаштований так, що іноземні компанії більше зацікавлені в експлуатації ресурсів, ніж у їхньому розвитку. Нові робочі місця можуть «постворюватися» зовсім не там, де хотілося б вітчизняним економістам і компетентним економічним ідеологам.
МОЛОТКИ ЧИ МІКРОСКОПИ?
Якщо до питання про створення нових робочих місць підходити в дусі ліберальної ідеології, що не передбачає активної позиції держави та віддає пріоритет саморегулюванню, наприклад, тільки шляхом навчання азам підприємництва, надання безплатних консультацій і «посівного» капіталу для тих, хто бажає відкрити власну справу тощо, ми отримаємо зростання сфери посередницьких послуг, оживуть «народні промисли», рекреаційний сектор і дрібна торгівля. Але в руслі глибоких структурних змін істотних зрушень не станеться. Тим більше, Україна не перетвориться на новий європейський центр промисловості та високих технологій. Прикладом цього є колишні соцкраїни, а нині нові члени ЄС, чиї економіки сьогодні є придатково-орієнтованими щодо транснаціональних компаній і постіндустріальних систем Заходу.
Набагато більший ефект може бути забезпечений лише при комбінуванні ліберальної політики розвитку підприємництва з цілеспрямованою державною політикою, спрямованою на пряме й найактивніше стимулювання структурної перебудови економіки, створення інноваційної інфраструктури та регіональних «полюсів зростання».
Очевидно, що проблему треба вирішувати не стільки в дусі пошуку «корисних занять» для кількох мільйонів робочих рук, скільки в рамках національної стратегії інноваційного розвитку. Хоч якою б «набридлою» здавалася така постановка питання (а про інноваційну перебудову економіки безплідні розмови тривають уже близько 10 років), слід визнати, що тільки так можна задовольнити і прагматичні потреби бізнесу, і стратегічні інтереси держави, і великий інтерес суспільства. Якщо так, то хоч скільки кажи про реприватизацію та про те, що технопарки і СЕЗи простіше закрити, ніж розібратися в їхній специфіці та упорядкувати їхню роботу, — новій владі, мабуть, усе-таки доведеться вникати й у цю непросту для розуміння тематику. Актуальний приклад — сусідня Росія, де вже навіть чиновнику середньої руки не треба пояснювати, що таке інноваційна економіка та чим вона відрізняється від експортно-сировинної.
Щоб (хоч би) не збільшувати економіко- технологічне відставання вже й від найближчих сусідів, створення п’яти мiльйонiв робочих місць в Україні має відбуватися в чіткому взаємозв’язку з підвищенням ефективності виробництва та нарощуванням доданої вартості, зі створенням нових «точок зростання» та стимулюванням технологічного оновлення виробництва, з розвитком інфраструктури та перетоком наявних ресурсів від нижчих господарських укладів до вищих. Думаючи про «робочі руки», робочі місця створювати треба насамперед для «голів». Будь-якому компетентному економісту відомо, що створення одного робочого місця в сфері інновацій і високих технологій веде до створення 5—8 робочих місць у суміжних і допоміжних галузях. Чим не формула для вирішення поставленого завдання?
У НИХ БУЛО ІНАКШЕ, АЛЕ ВДАЛОСЯ…
Те, що складні структурні завдання можна вирішувати в комплексі механізмами інноваційної політики, підтверджує досвід постіндустріальних економік Заходу. Наприклад, після того, як адміністрація США визначила своєю метою зберегти високі темпи науково-технічного прогресу та розвитку економіки, досягнуті під час Другої світової війни (очевидна наявність стратегії), почалася цілеспрямована концентрація ресурсів навколо Стенфордського університету та промислово-технологічних центрів Каліфорнії. Це, по суті, й послугувало стимулом для появи економіки хай-тек.
Причому стимулювання було в чомусь схоже на наш досвід технопарків, тільки ресурси виділяли солідніші, політика держави була компетентнішою, і правила гри не переглядалися «за ходом». До того ж держава відігравала в усьому цьому вирішальну роль. Масштаби надаваних при цьому пільг і привілеїв навіть порівнювати некоректно з українськими. Чого вартий хоч би «Білль про компанію «Dell», у рамках якого визначалися не тільки економічні преференції, а й місце в регіональній системі професійної підготовки та муніципальних відносин!..
У результаті каліфорнійське економічне диво не забарилося, і в економічну літературу міцно ввійшло як Силіконова долина. А що стосується впливу на ринок праці та структуру зайнятості, то кількість робочих місць у районі Санта-Клара (район Силіконової долини) за період 1960—1975 рр. збільшилася на 156%, тоді як у середньому по США — на 46%. Із 1950 по 1980 рр. кількість працівників сільського господарства зменшилася з 14,7 до 0,6%, а в промисловості збільшилася на 15%. Усі ці зміни супроводжувалися вибухоподібним зростанням продуктивності й оплати праці, а також підвищенням вартості нерухомості, послуг і інфраструктури (в рази порівняно з іншою Америкою).
Інший актуальний приклад, який дає уявлення вже не про стратегію, а про безпосередню тактику необхідних реформ, — ухвалений нещодавно в США закон про створення нових робочих місць, що дозволяє компаніям отримати податкову амністію на капітали з офшорів, якщо гроші прямуватимуть на створення нових робочих місць і НДДКР. А назвати зараз Фінляндію, Індію, Китай?
ПІДСУМОВУЮЧИ СКАЗАНЕ…
Поставивши таке масштабне завдання, як створення п’яти мільйонів нових робочих місць, треба виходити з того, що в Україні його вирішення виходить за рамки «легких» інструментів соціальної політики. Це має бути структурно-інноваційний національний проект, який дав би нові імпульси економічного зростання і став тією основою, на якій могли б з’явитися і нова модель української економіки, і новий консенсус між владою та бізнесом, і новий інструментарій економічних змін.
Більше того, в самому формулюванні національної інноваційної стратегії через терміни «нових робочих місць» може бути і є ключ до кращого її розуміння в усіх верствах суспільства та влади. Така постановка питання може зробити реальнішою її практичну реалізацію, а індикатор «нових робочих місць» міг би стати необхідним мірилом ефективності здійснюваних реформ.
Принаймні, так мало б бути…
