Ми маємо тридцятилітній досвід спроби будівництва нових підвалин економічних відносин, які покликані унормувати різноспрямовані інтереси вільного підприємництва, великого національного капіталу, іноземних інвесторів, найманої робочої сили, потреб суспільства, а також питань, пов’язаних з державотворенням у широкому розумінні цього поняття. Для України, яка була складовою планово-адміністративної системи, все перелічене передбачало формування нового за своєю суттю й формою каркасу взаємовідносин. Важливо наголосити, що, як засвідчила практична діяльність усіх урядів та ухвалених ними рішень і програм, не відбувалося системного визначення пріоритетів, законотворча діяльність характеризувалася переважанням несистемних підходів, задоволенням бажань представників великого капіталу, далеких від стратегічних національних інтересів, а заразом — з ухваленням рішень, які спотворювали логіку вільного підприємництва.
Однак доки Україна неуспішно втілювала неоліберальні рекомендації 1980-х років від західних консультантів (за таким принципом: «приватизація — дерегуляція — відкритий внутрішній ринок»), які повинні були замінити адміністративно-командну систему і створити досконалу конкуренцію, а за нею дати процвітання народу, у світі сталася дивна метаморфоза. Об’єдналися два антиподи — конкуренція і регулювання, які за всіма неоліберальними канонами виключають одне одного. Постало таке явище, як «регуляторна конкуренція» — як основний принцип економічної політики урядів. Цей гібрид перевертає догори дриґом усі існуючі підходи до визначення місця країни в міжнародному розподілі праці, а відтак — до способів віднаходження її позицій на зовнішніх ринках. Активно переглядаються також принципи міжнародної торгівлі, які здавалися вічними — ті, відповідно до яких усі країни-учасниці світового обміну мають бути зацікавлені в тому, щоб спеціалізуватися на тих товарах і послугах, витрати на виробництво яких у них нижчі. На початку сучасного капіталізму логіка міркувань була проста: виробництво товарів на основі принципів нижчої собівартості мало би приносити країнам вищий прибуток і дозволяти забезпечити себе потрібними товарами, які не виробляються за найнижчими цінами. При цьому мало б відбуватися зниження світових витрат на виробництво, а отже, додатковий прибуток УСІХ країн був би гарантований. Здавалося б, усе вірно. Проте нині ця аргументація обґрунтовано критикується зусібіч: переваги, отримувані від існуючої на момент аналізу спеціалізації країни, — тимчасові, особливо за умов мінливої ринкової кон’юнктури, змін попиту, постійних корекцій державних регламентацій і норм, коливання курсу валют. Ба більше: така спеціалізація здатна знищувати цілі сектори економіки, в тому числі стратегічно важливі, збереження яких має суттєве значення не лише за економічними, політичними і соціальними мотивами, а й з позицій національної безпеки.
Із цього протиріччя безпосередньо витікають інші, які відіграють важливу роль у сфері сучасного виробничого процесу, тенденціях конкуренції та кооперації. Певний конфлікт інтересів між фірмами і державами, які діють за гібридною формулою «конкуренція — кооперація», ще більше ускладнюються в процесі глобалізації й посилюються такими чинниками, як транскордонна мобільність капіталів, з одного боку, та обмеженнями, які накладаються державами на вплив інших факторів виробництва — з іншого. Усе це посилює глобальну нестабільність, недосконалий характер конкуренції, що суперечить тиражованим уже 250 років доктринам, які переконують, що ринкові процеси саморегулюються (і які перейшли до агресивного ринкового фундаменталізму протягом останніх 40 років і перемогли в більшості країн постколоніального та пострадянського світу).
Альтернативою до сліпого слідування догматичним, не підтвердженим реальній практиці господарювання уявленням став економічний прагматизм, який ставить націю в позицію необхідності аналізу можливостей та використання їх на свою користь. Прагматизм на рівні національних економік передбачає забезпечення економічного росту і сталого розвитку, досягнення задекларованих фінансової та макроекономічної стабільності, а також підтримки рівня безробіття не вище від «природної норми». Прагматизм на рівні світової економіки передбачає зростання міжнародної торгівлі, уникнення глобальних платіжних дисбалансів і дисбалансів заощаджень та інвестицій. Крім цього, залежно від стадії економічного циклу — піднесення, пік, рецесія, дно — прагматизм вимагає проявляти себе по-різному, потребуючи різних інструментів регулювання економічних процесів як на рівні держав, так і на рівні міжнародних організацій.
Щоб заздалегідь сприяти пом'якшенню наслідків рецесії застосовуються еx-ante засоби регулювання, які діють до моменту виникнення рецесії або переходу економіки на спадну фазу циклу. А от еx-post заходи використовуються уже безпосередньо після настання кризи, стимулюючи сукупний попит і сприяючи зменшенню спаду ВВП. Інакше кажучи, мета ex-ante стабілізаційних заходів — недопущення розбалансування економіки в фінансовому та реальному секторах, а мета ex-post стабілізаційних заходів (фінансового і макропруденційного регулювання) — боротьба з кризовими явищами, запобігання їм та мінімізація наслідків. До числа ex-post напрямків стабілізаційної політики відносять заходи реагування на кризу, яка вже відбулася, а тому передбачають використання традиційних або нетрадиційних режимів монетарної політики, фіскального стимулювання тощо. Відтак ex-ante заходи належать до стабілізаційної політики, тоді як ex-post заходи являють собою саме антикризову складову стабілізаційного арсеналу. Проміжну позицію між ex-ante і ex-post макроекономічними стабілізаторами посідає промислова та експортна політика, яка за умов нестабільності надає можливість скористатися тимчасовою конкурентною перевагою від короткочасної девальвації з одночасним стимулюванням тих компаній і галузей, які вже інноваційно готові до виходу на зовнішні ринки. Саме тому без розвитку сектору обробної промисловості та інших високотехнологічних індустрій, без невпинного руху в бік підвищення складності продукції, що випускається, стабілізаційний потенціал монетарної та фіскальної політики критично знижуватиметься, а країна опиниться в боргових тенетах і лещатах псевдонезалежності.
Цикл матеріалів, які ми пропонуємо читачам, включають новітні інструменти, які методологічно базуються на принципах економічного прагматизму й використовуються за умов «регуляторної конкуренції», яка простою мовою розшифровується наступним чином: «Які регулюючі заходи може використати держава для того, щоб зробити конкретні товари, сектори і загалом свою країну більш конкурентоспроможними». Тобто «конкуренція регулювання задля конкурентоздатності», отакий гібрид.
