У будь-якому сільськогосподарському виробництві, крім землі, беруть участь ще такі чинники, як робоча сила, капітал та управління. З іншого боку, організаційно виробництво може відбуватися на підприємствах різного фізичного розміру, що має свою специфіку. Якщо це підприємства однієї спеціалізації з насиченістю сівозмін зерновими та олійними культурами, то чим воно дрібніше, тим більші технологічні витрати. За кооперативного фермерського використання техніки та сільськогосподарських машин різниця у витратах між підприємствами різного розміру незначна (не більше до 10—25%). Норми виробітку за зміну на різні технологічні операції при виробництві зернових та олійних культур досягають 100 га площі, а при виробництві інтенсивних культур (плодів, ягід, горіхів, овочів тощо) — значно менші площі. Тому країни, де фермерські господарства невеликих фізичних розмірів мають зовсім іншу спеціалізацію, ніж країни з великими розмірами підприємств, а саме: займаються виробництвом інтенсивних культур або виробництв (плоди, ягоди, овочі, виробництво насіння картоплі, квітів, утримування великої рогатої худорби тощо). Саме це забезпечує повну зайнятість фермерської сім’ї та можливість одержувати значно вищі прибутки в розрахунку на 1 га ріллі, аніж підприємства з екстенсивними культурами в сівозміні — зерновими та олійними. Разом з тим великі підприємства не можуть організувати інші сівозміни через проблеми управлінського характеру та відсутності робочих рук у піковий період — в основному збирання врожаю. Тому за спеціалізації фермерських господарств у європейських країнах, де дефіцит земельних ресурсів (до 3—15 разів менше ріллі на одного жителя, ніж в Україні) за наявності фермерських кооперативів зі збуту продукції зайнятість населення та прибутки у розрахунку на 1 га ріллі значно вищі, аніж у країнах (включно з Україною), де сільськогосподарські підприємства великих розмірів. Звідси в дрібних фермерських господарствах за інтенсивної спеціалізації ціна землі значно вища, аніж у країнах та підприємствах зернової спеціалізації. Додатково, за словами заступника директора ННЦ «Інститут аграрної економіки» Віталія Саблука, чим менше господарство Європи, тим воно має більше нульових або низьковідсоткових ставок податків, тим більшу частину доходу спрямовує на повернення кредиту за куплену землю. Тобто «через різне податкове навантаження в розвинутих країнах створюється ситуація, коли гектари, що вивільняються, перетікають на розширення в першу чергу малих, а вже потім середніх ферм. Вони більш спроможні його придбати й окупити. Так формується, конкурує за землю і, не розшаровуючись на багатих та бідних, живе і працює заможній сільський середній клас у співдружності країн Європи».1
Проте проблем значно більше, аніж у цьому наведеному аналізі. Наприклад, необхідно розв’язати проблему досягнення повної зайнятості сільського населення, спеціалізації, обґрунтування ефективних розмірів фермерських господарств і за якої спеціалізації та їхніх розмірів необхідно сприяти створенню фермерських кооперативів з використання техніки, зберігання продукції, її переробки і в кінцевому підсумку — її реалізації кінцевому споживачу. Низка проблем можна нагадати про себе і в царині експорту сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Сюди належить, наприклад, проблема незаконних схем на ринку зерна, яка за зерновими досягає 70%, як захід уникнення оподаткування і перерозподілу доходів, ПДВ тощо на довгому ланцюгу мандрування зерна до виходу пароплавів у море. Сірий зернотрейдер приводить інформацію, за якою ціною агрохолдинги закуповують за кеш у дрібніших господарств зерно, у яких пропорціях розподіляють ПДВ і які суми відкатів одержують чиновники на кожній із безлічі діляночок руху зерна тощо. За даними російського вченого В.Д. Нагорного, в Канаді 1 т пшениці, яка дійшла до споживача у вигляді хлібобулочних виробів, забезпечує надходження до державного бюджету 4—5 тис. канадських доларів, а 1 т пивоварного ячменю у вигляді пива по 0,330 кг кожна — до 8 тис. канадських доларів. Хто в Україні скаже, скільки надійшло до бюджету при переробці 6 млн т пшениці й жита на хліб та хлібобулочні вироби? Невже 24 млрд канадських доларів або 480 млрд грн? Ніхто про це не знає — всі заявляють, що збиткові млини, хлібозаводи і торгівля хлібобулочними виробами.
Не будемо також довго вести мову про український феномен — занадто високі витрати на харчування (у відсотках до сукупних доходів населення) та вищі темпи зростання цін — у зіставленні зі зростанням доходів населення. Такої теорії, як невтручання у ринкові відносини, уже ніде в країнах світу, крім України, не залишилося. З цим борються, наприклад, сприянням з боку урядів держав подальшому розвитку фермерської інтегрованої вертикалі від первинного виробника до переробки, зберігання і торгівлі кінцевою продукцією. Таким чином, збуваються різних посередницьких структур і сірих схем руху реального товару та фінансових ресурсів, внаслідок чого продукти харчування стають дешевшими та доступними всім верствам населення. Не дивно, що через кооперативи у Європі реалізується до 40—95% сільськогосподарської продукції.
І ще одна нагальна проблема — за відсутності фермерської інтегрованої вертикалі від первинного виробника до реалізації кінцевої продукції споживачам посередники, включаючи агрохолдинги, скуповують сільськогосподарську продукцію в дрібніших підприємствах і в господарствах населення за цінами, які удвічі-втричі нижчі від ринкових.
Не будемо конкретизувати всі ці проблеми або згадувати інші, не менш важливі, які існують в аграрному секторі економіки України. Але за наявності щойно наведених проблем замислимося над питанням про цілу армію реформаторів: чи розв’яже всі нагальні проблеми запровадження лише ринку землі, і якщо більше нічого не вирішувати? Наприклад, чи є гарантія прав власності, якщо ми знаємо, що за попередньої влади віджимали бізнес навіть у найбагатших людей України. Крім землі, необхідно зважати на те, що на ній проживають також люди. І країни світу оптимізують всі чинники для того, щоб одержувати максимум прибутків за умови повної зайнятості сільського населення і збереження природного середовища.
Яких тільки «обґрунтувань» за останній час від безлічі різних «теоретиків» ринку землі можна почути або ж прочитати в інтернеті, газетах та інших ЗМІ, що всі проблеми саме виробництва (а не цілої системи — сільського населення, їхньої прибутковості та проблем екології) можна розв’язати запровадження ринку землі. Треба нагадати, що кожне зникле село займає в середньому 200 — 300 га землі. Якщо зникнуть всі 28,5 тис сільських населених пунктів, то виробництво зерна зросте ще більшою мірою, ніж сьогодні.
Мабуть, якщо ми ще не зовсім з’їхали з глузду, то варто замислитися над тим, як це почали робити ще за первісного ладу: що буде, якщо...? Відповідь зрозуміла: за запровадження ринку землі за наявного стану справ неринкових взаємовідносин (рейдерство, монополізм тощо) не буде створено жодного додаткового фермерського господарства, а ті, що є, зникнуть. Тобто, перш за все, необхідно розв’язати основні проблеми, які дадуть можливість власникам земельних часток (паїв) доступ до дешевих кредитів, виробляти сільськогосподарську продукцію, реалізувати її за ринковими цінами, участі в кооперативах з переробки та реалізації продукції, де створюється переважна частка доданої вартості тощо. Тоді необхідно запроваджувати ринок землі, а не після ухвалення закону «Про ринок землі» та проведення кадастрових оціночних робіт. Якщо не будуть розв’язані основні проблеми сільського господарства (про них ніхто на рівні аграрного міністерства навіть не згадує), а не лише на продаж землі, то після запитання: «що буде, якщо...» відповідь буде більш ніж очевидною — землі у селян не буде. Не буде з часом її і в агрохолдингів, адже, як відомо, до оренди 12 млн га причетні іноземні інвестори.
Дивує, що в «обґрунтуванні» необхідності запровадження ринку землі беруть участь сьогоднішні та колишні міністри, депутати, різні блогери, знавці однофакторної економічної теорії, вчені економісти-аграрники з купленими дипломами, самозванці з інших галузей знань тощо. Ніхто навіть не згадує, що необхідно розв’язувати проблеми в загальній економіко-еколого-соціальній системі. Якщо ціни на землю у світі різко зростали після змін у спеціалізації виробництва (у Польщі, скажімо, кожні 10—15 років удвічі в сівозміні зростає питома вага насаджень малини, смородини та інших ягідних кущів), то наші «теоретики» всі до одного впевнені, що запровадження ринку землі збільшить ціну землі в Україні у 2—10 разів. Блогер Борис Кушнірук на всіх телеканалах повчає українців, що після запровадження ринку землі ціна її зросте фантастично. А як бути із зайнятістю населення, реальною можливістю пересічних людей створити фермерське господарство? Адже земля існує для того, щоб на ній жили жителі країни, а не для того, щоб їх ліквідувати й виселити із сільської місцевості. Такий феномен щодо зростання цін без зміни спеціалізації неможливий. А змінити спеціалізацію в Україні дуже важко, адже керманичі держави залучали іноземні інвестиції в будівництво морських зернових терміналів, і інвестори різних країн довели їхні потужності до більш ніж 110 млн т за рік. Якщо землю продавати іноземцям, у країнах яких зростає дефіцит земельних ресурсів, то ціна землі також зросте після зміни спеціалізації. Не буде ніхто вирощувати зернові та олійні культури на найкращих у світі чорноземах й одержувати найнижчі доходи, а на всій території через низьку трудомісткість такого виробництва організувати соціальну пустелю.
Народний депутат, член комітету з економічної політики Вікторія Пташник акцентує увагу на нерозуміння народними депутатами, на її думку, необхідності негайного запровадження ринку землі як основного чинника ефективності сільського господарства. Не згадує депутат, як і всі теоретики, що основним у країнах світу є не право на продаж землі, а право організувати фермерське господарство і плідно на ній працювати. Народні депутати повинні забезпечити законодавчий супровід організації та функціонування фермерських господарств. За наявних безправних умов до організації власниками паїв фермерських господарств (усі українці чомусь масово відмовилися від матері-землі і здали її в оренду) результат буде плачевний. За нерозуміння українцями, що необхідно просто сьогодні розпочати продаж землі, депутат нагадує іншим депутатам про діагностування деменції — синдрому деградації пам’яті, мислення, поведінки і здатності виконувати щоденні дії. Таким чином, якщо народний депутат виступає за те, щоб були створені ринкові умови, за яких власники паїв організовують фермерські господарства, а не за негайний продаж землі, то такий депутат хибує на деменцію.2 За такої «наукової» доказової бази про необхідність негайного продажу землі стає зрозумілим, чому понад 120 країн світу експортують в розрахунку на 1 га ріллі в 1,2— 166 разу більше сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, аніж в Україні. Більш ніж 10-кратне скорочення зайнятих у сільському господарстві порівняно з 1990 р. вказує на вектор «розвитку» аграрного сектору України й небезхмарну перспективу села та країни загалом, особливо після запровадження ринку землю за реального безправ’я сільського населення.
1 Податкова градація за європейським принципом допоможе малим фермерам — В. Саблук.
2 Пташник Вікторія. Продовження мораторію на землю = фільчина грамота?
