Розбіжності в тлумаченні цього терміну, можливо, стосуються характеру кредитних зобов'язань держави: перед суверенними чи перед приватними кредиторами. Якщо провести історичну паралель, то СРСР у жовтні 1991 року не оголошував дефолту за власними платіжними зобов'язаннями, хоча з усієї суми боргу у $74 млрд. лише за єврооблігаційними позиками у $1,6 млрд. він продовжував справно платити, саме боючись цивільно-правових санкцій з боку утримувачів радянських облігацій. Тобто невиконання платежів саме за міжнародними цивільно-правовими угодами тягне за собою наслідки оголошення дефолту (а особливо крос-дефолту).
У цьому плані можна говорити про те, що дефолт за суверенними єврооблігаційними позиками в післявоєнному періоді допустили лише КНР (з ідеологічних мотивів) та нещодавно Еквадор. Решта країн, які згадуються в статті пана Сєкарьова, не кваліфікувалися в своїх діях за цими ознаками й, відповідно, не мали згаданих цивільно-правових наслідків. Відтак врегулюванням спірних питань з суверенними кредиторами займаються Паризький клуб кредиторів, а з приватними (банківськими) — Лондонський комітет банківських радників (клуб).
За формальними ознаками, як правильно зазначив пан Сєкарьов, пропозиції Мінфіну від 10 травня 1999 року про реструктурування платежів за позикою, розміщеною влітку 1998 року через ING & Barings банк, і стали фактичним дефолтом України. Пошуки взаємного компромісу тривали протягом, майже, всього літа, 2 серпня, врешті, вдалося реалізувати схему, запропоновану їм ще в травні.
Проте я не хотів би в цьому матеріалі з'ясовувати лише фінансово-правові наслідки оголошення чи настання дефолту держави, адже — це справа фахівців. Хотілося б сконцентрувати увагу на тому, що є вигіднішим для України, та як це краще зробити. Адже життя не скінчиться разом з президентськими виборами, і будь-хто, хто здобуде це крісло, наступного після інавгурації дня опиниться сам на сам з кредиторами й горою боргів.
Отже, ми вже де-факто живемо в умовах неможливості обслуговування державного боргу, в тому числі зовнішнього, за рахунок нинішніх бюджетних доходів. Якщо взяти суму амортизації державного боргу та витрат на соціальний захист на 2000 рік, то вони перевищують 30% ВВП. А це вже саме собою унеможливлює ці видатки, тому що їх фізично неможливо зібрати в вигляді державних доходів. Отже, потрібно вже зараз вести роботу з реструктуризації всього державного боргу, не ділячи його на внутрішні й зовнішні частини.
Говорячи про цей розподіл, який склався ще з часів, коли вільно конвертована валюта обліковувалася окремо від загальних доходів й витрат державного бюджету за окремим курсом, потрібно зауважити його шкідливість. Адже немає різниці, кому платити за державними боргами, джерело єдине — доходи державного бюджету. Виглядає зовсім неправильною тактика «врегулювання» боргів протягом кризи 1998—1999 років, коли українські інвестори в ОВДП дізнавалися про реструктуризацію виплат в односторонньому порядку з засобів масової інформації. Не можна робити дефолту власним громадянам, а виплачувати за їхній рахунок іноземцям.
Недискримінація усіх кредиторів уряду має стати наріжним каменем врегулювання будь-яких проблем, пов'язаних з неможливістю виконання державних боргових зобов'язань. Дивною виглядає позиція МВФ, фахівці якого підштовхують уряд до порушення цього основного принципу.
Отже, оголошувати чи не оголошувати дефолт — таке питання, на мою думку, у нас не стоїть. Адже іноземні кредитори краще, мабуть, за багатьох з наших громадян знають про неможливість платити більше, ніж ми всі разом заробляємо. Потрібно знаходити компроміси, прийнятні для кожного з кредиторів, з врахуванням їхніх можливостей та відповідного законодавства.
У статті пана Сєкарьова справедливо говориться про головну причину нашого дефолту — відсутність політичного консенсусу для проведення хірургічних реформ суспільного виробництва й споживання, консервація старих його форм і призводить до неможливості нашого суспільства платити за рахунками.
ДО РЕЧІ
Україна в 2000 році має очевидний дисбаланс зовнішніх надходжень і виплат і тому потребує реструктуризації зовнішніх виплат, заявив голова представництва Світового банку в Україні Грегорі Еджейчак, підводячи підсумки 1999 фінансового року.
Водночас, він підкреслив, що прискорення структурних реформ і приватизації, значний прогрес у залученні іноземних інвестицій і зростання експорту дозволять Україні істотно знизити гостроту цієї проблеми. При цьому Г. Еджейчак зазначив, що «за одну ніч таке не відбувається».
Як повідомив Г. Еджейчак, банк за своїм статутом не зможе надати Україні екстрену допомогу для вирішення боргової проблеми 2000 року. Однак, на його думку, «за абсолютною величиною український зовнішній борг є невеликим, $12 млрд. пробачають великим міжнародним компаніям, а тут країна з населенням 50 млн. чоловік». Тим часом, поки Україні не запропонували такого «пробачення», у 2000 році загальні зовнішні виплати України становитимуть близько $3,1 млрд., з яких приватним кредиторам — понад $1,3 млрд.
