У віці 58 років пішов з життя колишній заступник міністра фінансів, відомий банкір та екс-директор «Першої інвестиційної групи» Борис Соболєв. Про це у Facebook повідомили друзі та колеги Соболєва.
Ще вВ четвер ввечері Соболєв сам у соцмережах поділився з усіма враженнями про зустріч з колегами, з якими обговорював стан та перспективи установ, які мають фінансово підтримувати національного виробника та експортера.
«Сьогодні мав чудову он та офф лайн зустріч з колегами з приводу стану та перспектив установ, що мають фінансово підтримувати національного виробника та експортера. Тішило багато фахових запитань звідусіль, навіть з Франківська. Люди підтримують та розуміють, що доля в їхніх руках, а не в руках якогось невпізнаного монстра... Було прекрасне запитання про запоруку нашого успіху — моя відповідь— віра. Кожен, хто береться за штурвал керування, має вірити в свою мету. Без віри нічого не станеться», — написав Борис Соболєв в пості на своїй сторінці у Фейсбук.
А вже в п’ятницю на цій же сторінці з’явилась перша звістка про передчасну смерть пана Бориса.
Некрологи, присвячені пану Борису, рясніють багатою біографією: заступник міністра фінансів України в молодому і прогресивному уряді Євгена Марчука, президент Української державної кредитно-інвестиційної компанії, генеральний директором ТОВ «Перша інвестиційна група», заступник Державного секретаря України, генеральний директор «Першої інвестиційної групи».
Друзі пишуть слова підтримки і шкодують, що багато років Борис Соболєв не був затребуваним у владі. Остання його посада — заступник Державного секретаря України — була 15 років тому — в лютому 2005-го. А, якби не так давно, і був назначений хоч би прем’єром, говорить директор Агентства розвитку Дніпра Володимир Панченко, Україна була б зовсім іншою: економічно потужнішою, політично сильнішою та самодостатнішою.
Історія, звичайно, не терпить умовностей «якби», але важко не погодитись з Володимиром Панченком. Поки Президент надривно обирає на короткій лаві «запасних» нового голову НБУ, жаліючись на «кадровий голод», незатребуваність з’їдає найкращих фахівців — глибоких аналітиків, які не лише досконально знаються на своїй справі, але й мають глибокі знання та непересічний досвід з державотворення, вільно володіють екількома іноземними мовами... Борис Соболєв помітно відрізнявся на тлі мейнстрімних сьогодні для української влади фінансистів своєю чіткою державницькою позицією, гострим розумом та блискавичними здібностями з пошуку оптимальних рішень.
Навіть в останньому інтерв’ю, яке вийшло в газеті «День» в далекому 2014 році, Соболєв, коментуючи надскладну для тогочасної України тему війни та санкцій, говорив фактами, які не звучали тоді, і не піднімаються сьогодні.
«Це питання політичної волі. Якщо її немає, то немає й санкцій. Концентрат титану та циркону й надалі безперешкодно йде в РФ, а там перетворюється на ПЗРК, якими вбивають наших солдат і мирних жителів», — казав Соболєв.
В 2016-му Борис Соболєв написав спеціально для «Дня» матеріал, який вийшов 22 вересня під заголовком «Вексель без суми», в якому по атомах розібрав падіння фінансово-економічної системи СРСР та становлення квазісамостійної української системи. Закінчив він його такими словами: «Імперія, як виявилось, ще не загинула. Вона збереглася у вигляді федерації 84 адміністративно-територіальних утворень, до яких 2014 року Москва, в результаті озброєного нападу на Україну, «прихопила» ще й 85-е — Автономну Республіку Крим з Севастополем. І, на думку багатьох відомих у світі аналітиків, саме анексія Криму висвітила наростаючий процес розпаду російського імперського утворення, що прискорився під тиском санкцій світової спільноти після озброєної агресії проти України. Головна причина цього процесу та ж, що і розвалу СРСР, — неефективна організація управління величезною територією, що призвела до соціально-економічної деградації і розвитку потужних відцентрових сил. Вочевидь, уроки початку 90-х років минулого століття як ніколи актуальні і для світу, який знову заговорив про необхідність «заспокоєння» Кремля, і для 84 суб’єктів Російської Федерації, яким Москва не надає об’єктивної інформації про існуючі економічні та фінансові проблеми».
Уроки початку 90-х, справді, актуальні як ніколи. Адже, як колись влучно сказала головний редактор «Дня» Лариса Івшина: «Вихід там, де вхід». І шкода, що українці, влада і навіть світові лідери не розуміють цього, і не хочуть вчитися. А ще більше жаль, що йдуть у засвіти так і не почутими і неоціненими ті, хто розібрався, зрозумів і міг навчити дати відсіч Руїні. Тепер і Борис Соболєв — один з них.
Гібридна війна проти України почалась ще в 1991 році
Пам’яті Бориса Соболєва
Гібридна війна проти України — фінансова — почалась ще в 1991 році — такий висновок можна зробити із розповіді Бориса СОБОЛЕВА, опублікованої у книзі Алли Ковтун «Сальдо великих грошей». Авторка намагається відповісти на питання, чому Україна з її величезним потенціалом не змогла перетворитися на «європейського тигра», а стала однією із найбідніших європейських держав. Борис Соболев — один із небагатьох, хто ще на етапі становлення фінансової системи України, розумів ситуацію і відстоював її державний інтерес. Надаємо уривок із книги.
«Коли Радянський Союз розвалився, його кредитори впритул зайнялися більшістю питань економічного виживання новоутворених держав. Справа в тому, що на момент розпаду СРСР ця структура мала міжнародний борг у 81 млрд доларів. Якщо його перевести у сучасні ціни, можете уявити скільки складе.
Нікому не вірте, коли кажуть що хтось в Росії чи в Україні проводив самостійно реформи. Робилися вони під пильним наглядом МВФ, а вступ України, як і Росії до МВФ відбувся на вимогу кредиторів. 12 республік (Естонія, Латвія і Литва заявили, що вважають себе окупованими під час Другої світової війни і на активи та пасиви СРСР не претендують), намагалися знайти формулу, за якою необхідно було врегулювати розподіл боргів СРСР
Паризький клуб кредиторів (куди увійшли 18 урядів на чолі з Німеччиною) та Лондонський (майже 600 комерційних банків, найбільшим із яких був Дойче Банк) вже 28 жовтня 1991 року зібрали нараду республік боржників, де чітко заявили, що вони, кредитори, не допустять, щоб республіки ділили борг між собою і пропонують підписати меморандум про солідарну відповідальність. Це такий документ, що звучить англійською як Jointed several responsibility що означає солідарну відповідальність: ти будеш відповідати за погашення боргу до останнього центу, не важливо скільки ти платиш. От взяли ми з вами спільно сто тисяч, я заплатив 50 тисяч, а ви — ні, але я також відповідаю за сплату решти 50 тисяч і змушений буду платити аж до повного погашення.
А українська делегація ще до ГКЧП, придумала формулу, за якою можна було б розділити і борги і активи. І переконали Росію, Білорусь, Вірменію та усіх інших, що саме таке рішення буде найкращим. Знайшли відповідні пропорції, протягом останніх спокійних років: 1981—1986 рр в виписали відповідну матрицю, яка врахувала частку республіки у населенні, у ВВП, в експорті та імпорті. Таким чином ми визначили частку... вийшло що Росія 61%, Україна 16,37% і так далі. Коли ми отримали ці показники, ніхто з республік не став заперечувати і 4 грудня 1991 р було підписано угоду про розподіл зовнішнього державного боргу Радянського союзу і його активів, де записано, що кожна республіка зобов’язується обслуговувати свій частку боргу і має право власності на відповідну частку активу. Для цього республіки створили відповідний робочий орган, який називався Комітет по управлінню боргами і активами якому було підпорядковано Внешекономбанк. Я був співголовою від України а від Росії — Петро Авен), який зараз є російським олігархом і співвласником групи Альфа.
Кредитори — і державні і приватні — були проти розподілу радянських боргів і активів і намагались не визнавати нову угоду, а продовжували настоювати на солідарній відповідальності боржників. Їх інтерес зрозумілий: або в тебе один боржник, або їх дванадцять, причому такі досить складні держави, Таджикистан, Киргизстан чи Вірменія, Грузія, Азербайджан, — спробуй там щось забрати.
Договір про розподіл активів і пасивів ми підписали уже після 1 грудня, тобто після Біловезької угоди. Юридично Союзу вже не було, адже денонсували Угоду 22-року про створення СРСР. І вийшла міжнародна така колізія, коли з одного боку є солідарна відповідальність перед Паризьким і Лондонськими клубами кредиторів, під якою підписалось більшість республік, крім України, а з іншого — інша міждержавна угода, де записано, що кожен має відповідати за свою частку боргу, і створюємо спеціальну комісію, яка буде інвентаризувати борги і активи. Адже ні Внешекономбанк, ні хто інший не міг сказати яка сума боргу припадала, і ніхто не знав яка вартість активів. Бо частина активів дісталася СРСР ще від Царської Росії. Це 8 закордонних банків, в тому числі в Парижі банк BCEM (Bank Commercial pour l’Europe et Monde), що був утворений у 1906 році.
Врешті більшість республік, за винятком України, не витримали тиску міжнародних кредиторів, погодилися на солідарну відповідальність. Україна продовжувала відстоювати свою позицію.
Тому до 26 березня 1992 року наш уряд перебував у кредитній блокаді. Тоді в Києві відбулась історична зустріч українського прем’єра Вітольда Фокіна та президента Паризького клубу кредиторів Жан-Клода Тріше. Нам вдалося його переконати, що розподіл боргу — кращий вихід із ситуації. Результатом зустрічі стало підписання side letters — обмінних листів, якими кредитори зобов’язалися допомагати республікам в з’ясуванні реальної суми боргу. Як не дивно, загальну суму боргу ніхто не міг назвати — Радянському Союзу було відкрито 57 кредитних ліній — ніхто ж не очікував, що Радянський Союз розпадеться. Горбачову весь світ давав гроші — від Саудівської Аравії до Південної Кореї. Кожна угода — свої особливості та умови: за одними гроші надійшли повністю, за іншими частково, за третіми відсотки не сплачувалися, за четвертими... І так далі.
Тому кредитори взяли на себе зобов’язання по перше; назвати суму боргу СРСР на 31.12.1991 р , визначити активи на територіях їх країн є, які можна було б перетворити у валюту.
Дуже важливо, що тоді в категорії активів був записаний золотовалютний резерв Радянського Союзу, алмазний фонд, а там якраз і зберігались всі українські реліквії, колись вивезені з України — художні цінності величезної вартості. По кожній позиції прописували процедуру оцінки та з’ясування майбутнього буде продане, якщо республіка не буде своєчасно платити борг.
По-третє, було домовлено, що кредитори дають серйозну відстрочку і списання. Це називається debt prorogation, коли платнику якусь частку боргу списують, враховуючи його фінансовий стан.
Таким чином 26 березня 1992 року ми повернулися до міжнародно-правового поля. І тоді ж вони взяли зобов’язання прийняти нас до МВФ. До осені 1992 було оформлено членство в МВФ і світовому банку, у всіх його структурах, в міжнародній фінансовій корпорації, в міжнародному банку реконструкції і розвитку, міжнародній асоціації розвитку, багатосторонньому агентстві з гарантування інвестицій. Це 4 структури які входять до світового банку. Була визначена наша частка в статуті фонду і це підготувало до майбутньої грошової реформи і взагалі крупних реформ. Але в наступні два роки Україна на жаль, реально не провела ніяких особливих реформ.
Я в той час уже перейшов працювати до Мінфіну, Україна вже вийшла із рублевого простору, жила на ерзац валюті. Росія ж фактично конфіскувала всі гроші, в тому числі депозити українців у Сбербанку, у Внешекономбанку, в облігаціях Мінфну, Госстраху (внутрішнє страхування), Інгосстраху (зовнішнього страхування). Лише в установах Сбербанка УРСР зберігалося 92 млрд рублів. Якщо би тепер індексувати цю суму, приблизно вона мала б дорівнювати нинішньому ВВП України — суми на ощадкнижках були зазвичай невеликі, але вкладником був, мабуть, кожен другий житель. Ці гроші були залучені для фінансування бюджету Російської Федерації найбільш економічно складних 92, 93 і 94 років.
Майже через двадцять років потому Україна почала видавати своїм громадянам якісь дрібні компенсації. Я завжди говорив, що Росія повинна повернути ці борги, якось їх відшкодувати. Адже є документи, вони опубліковані, які свідчать про те, що ці гроші були вкрадені.
Валютні кошти — що зберігалися у Внешекономбанку були відшкодовані тільки фізособам — всього 21 млн дол., гроші юридичних осіб — 620 млн доларів Росія не повернула. І ніхто навіть не ставив жодного разу питання: «віддайте». Насамперед в цій сумі було 150 млн республіканського валютного фонду. Це по суті гроші уряду України. Але в процесі перемовин на українську делегацію зазвичай тисли: «Та если мы посчитаем, то вы еще будете должны». Я пропонував прем’єр-міністру «Погоджуйтесь на комісію, яка проведе інвентаризацію, і ми доведемо власну правоту. На крайній випадок існує міжнародний арбітраж. Ми виграємо».
Досі не розумію, чому керівництво уряду не використало ці можливості. Більш того, його можна ініціювати навіть сьогодні. І в правовому сенсі, в судовому. Тобто ми маємо обґрунтовану позицію яка реально допомогла б вкладникам повернути кошти. І державі повернути ті кошти, які Україна втратила під час виходу із Союзу. Плюс відсотки.
Протягом 91—92 років Москва, яка залишалася емісійним центром готівкових купюр, не поставляла в республіки готівку — Нацбанк, а фактично ще Республіканська контора Держбанку СРСР постійно робила заявки Держзнаку на поповнення новими купюрами, а вони не виконувались.
Не меншою проблемою була штучна інфляція, яку вони роздмухали. Кордони були відкриті, баланс не розподілений: в нас ціни були разів у чотири менші, ніж у сусідів по периметру кордону. Сюди їхали за товарами, а на той час це було смерті подібно, на полицях нічого не було.
І люди які очікували від незалежності змін на краще, отримали протилежний результат. (До речі, саме в цей час в Криму почались провокації, появився такий собі президент Криму Мешков. Дума РФ проголосила Севастополь російським містом... КГБ — ФСБ почало спецоперації до захоплення Криму «братній народ» почав готуватися ще тоді, на щастя Росія тоді ще була малосильною, і Леоніду Кравчуку вдалося врегулювати проблему.
Грошова реформа ставала все актуальнішою. Але цей процес потребував значної підготовки.
Однією із серйозних проблем була гіперінфляція. В міністерстві фінансів інколи бюджет держави відкривали з одними цифрами, а увечері закривали з іншими.
Станом на 93 рік Україна уже нових боргів набрала — за газ. В Туркменії ми взяли газу на 750 млн, «Газпрому» заборгували 2,5 і ,1,5 млрд.
Плюс вже були і західні борги. Це все потрібно було врегулювати. У лютому 94 року була підготовлена перша програма МВФ. По суті Україні накреслили перші основні реформи: приватизація, уніфікація курсу, лібералізація цін і т.д. Була сторінка, що називалась «Заява». Уряд України заявляє, що він розпочав шлях кардинальних реформ звільнив ціни, зарплати, фіксує єдиний курс, відпускає процентну ставку, починає приватизацію і т.д., т.п.
Це було колосально. Заступник міністра фінансів Маслов мав це підписати, бо через 5-7 годин у Вашингтоні рада директорів МВФ мала ухвалити першу позику Україні у 750 млн дол. До цієї угоди був додаток: цілий пакет врегулювання всіх боргів. МВФ ніколи не дає грошей, якщо є певні відкриті конфліктні позиції з кредиторами. До всього від нас вимагали підписати договір з Росією і остаточно передати їй право на всі активи і пасиви Радянського Союзу. МВФ потрібні були гарантії повернення боргу.
Насправді це була дуже нерівноцінна угода, бо ми не знали скільки активів є. Ми знали, скільки пасивів. Російська делегація вже тоді вела себе як імперська структура. Траплялося, що проводилися міжнародні переговори, а українську делегацію на неї не пускали. «А ваше участие здесь не предусмотрено».
У мене жодних ілюзій з 90-х років про імперську суть Російської Федерації не було. Вже тоді нашій делегації погрожували, що мовляв, назад у Союз приповзете на пузі, але ми пустимо вас назад не республікою, а губернією....
Тим не менше, МВФ проводив свою лінію. Цікава була конференція у Вінніпегу, що започаткувала міжнародний пакет допомоги Україні. Крім України та МВФ на ній були присутні представники Світового банку, усіх кредиторів.
Тривалий час не могли узгодити позиції та підписати угоду з Туркменістаном.
Пам’ятаю, прямо із штаб-квартири МВФ у Вашингтоні Марчук телефонував Туркменбаші, переконував його, щоб той підписав телеграму на фонд, про те, що уряд врегулював всі кредитні розбіжності з Україною. Без цієї телеграми ми б не отримали першу позику. А цього не можна було допустити, адже наближалася зима 1994 року, потрібно було купувати газ... Підписали.
МВФ — це єдина структура, що слідкує за тим, як держава оздоровлюється. Світова спільнота створила МВФ для відновлення платоспроможності держави, а Світовий банк — для терапії. Це структурні перетворення, приватизація, перехід на новий валютний режим, децентралізація, проведення земельної, пенсійної реформ.
Наші невігласи нині повторюють: «Так МВФ сказав». А насправді вони кажуть: «Вам треба стільки-то коштів, покажіть, як ви будете досягати фінансової стабільності. Де ви будете більше заробляти і де ви будете менше витрачати». Крапка. І тобі треба показати, де ти будеш наводити порядок у своїх власних фінансах, а не вони. Вони просто надають консультаційну допомогу, вони говорять: ось чехи зробили, ось поляки зробили, ось угорці, ось африканці. Дивись, у них бажання + політична воля.
У нас більша частина урядів намагались дурити МВФ. Це як перед лікарем — собі ж гірше. Ти можеш зберегти наявну пенсійну систему, але сьогодні вона банкрут. І людям, що будуть виходити на пенсію держава нічого не гарантуватиме. В молодості доведеться думати що з тобою буде в шістдесят.
А МВФ пропонує вибрати варіанти, і показати їм, бо він — кредитор. Мовляв, як досягнете фінансової стабільності, я заберу свою позику, бо післязавтра якійсь Тьмутаракані чи Греції треба давати нову позику. Так працює МВФ. Я двічі був на раді директорів МВФ. Там також є групи впливу. Англія лобіює свої колишні колонії, Франція — зону франка... Лише Німеччина звертає увагу на Україну. Ну плюс США і Канада — друзі України бо там майже 3 млн наших людей, що себе ідентифікують як українці, і вони розуміють, що рано чи пізно Росія розпадеться, і вони зіштовхнуться з тією самою ситуацією, що була з Союзом.
Тоді лишаться ті ж самі борги, ті ж самі активи, та сама ядерна зброя. А Німеччина розглядає «дранг нах остен», життєвий простір — це Польща і Україна. Це для неї найперший напрямок. Завдяки німецькому капіталу Польща піднялась і стала локомотивом Європи. Їм списали великий борг, здається 38 млрд., а решту розстрочили. В рік вони вилучали невеликі суми і повністю погасили.»
Алла КОВТУН, уривок з книги «Сальдо великих грошей»
