Україну знають у світі як державу, що прагне до європейських стандартів. Здавалося б, напрямок обрано правильно. І дещо вже навіть зроблено. Та чому так бідно живе село? Чому кожний день тут — це боротьба за виживання?
«Живемо заради того, щоб вижити», — говорить найближча сусідка моєї матері Надія Хижняк — вже сива вироблена жінка, вигрібаючи на хліб зашкарублими руками з гаманця якісь копійки. Вона мешкає у селі Калінінському (Липово-Долинський район Сумської області). І не є винятком. Такий побут більшості навколишніх селян і сіл. Тут виживають лише завдяки свиням, яких вигодовують власними руками, бо іншої роботи в селі практично не знайти. Орендарі селянських паїв залучають до свого господарства 50—60 чоловік, тоді як працездатних тут не менше трьохсот.
Розглянемо витратні статті бюджету селянської родини. Хай не дивуються мешканці міст, але за кожною така собі огрядна свиня — найкраща сільськогосподарська валюта. Найважча з бюджетних позицій — паливо (лише на газ взимку треба більше 300 гривень на місяць і приблизно стільки ж коштує вугілля). Тож «на паливо» кожна сім'я «виховує» спеціального двоцентнерного кабана. Саме його можна перетворити на живі гроші (по 6-7 гривень за кілограм живої ваги), і вчасно платити, щоб кран, бува, не перекрили за борги.
Дуже затратною є й підготовка до робіт на присадибній ділянці. Зорати, посіяти, заволочити, вивезти гній, нагодувати та напоїти тракториста (про засоби захисту рослин у селянських господарствах поки не йдеться, сапа тут поки ще незамінна) — ще один кабан. Хоча є й ще один варіант: можна найняти кінного пахаря. Але то буде не набагато дешевше, але довше й гірше за якістю оранки. Тож люди не жаліють грошей на залізних коней. Восени доводиться запрошувати ще й комбайнера. Але не факт, що цей другий вихованець набере потрібної ваги. Отут і починаються селянські борги. А, не дай Боже, неврожай?!
Третього кабанчика, зазвичай, викохують задля дітей. Адже їх треба не тільки годувати, а й вдягати, взувати, купувати шкільне приладдя. А ще вже й на селі не можна без мобілки, за яку треба регулярно платити. Цю тварину на селі іноді називають ще й жертовною. Бо в родині найчастіше нині двоє дітей, і батьки насправді можуть годувати м'ясом лише їх, тоді як самі сідають, як у нас кажуть, «на козацьку їду — хліб та воду». До того ж саме це джерело фінансування використовується в тому разі, як треба купити корівчині жому, сіна, соломи, а не рідко й зерна (вирощеного власними силами і сплаченого за пай зазвичай не вистачає). Та не можна й до крамниці не ходити: хліб, сіль (а також, щоб урізноманітнити картопляне меню, тюлька та оселедець). На все це також потрібні якісь гроші, і саме їх беруть з цього бідного кабанчика.
Четвертого годованця також кладуть на алтар освіти — інвестують у майбутнє старших дітей. І це, визнаємо, найкраще вкладення. Бо нормальні сільські батьки розуміють, що на селі їхній дитині просто немає чого робити. Відтак, регулярно підтримують студента, якщо йому вдалося ним стати, і салом, і свіжою копійчиною.
А в хліві, тим часом, залишився останній, п'ятий бюджетний резерв. Як бути з ним? Альтернативи немає. Викохавши, його міняють на п'ять поросяток. І лише коли повезе, то прикупають ще й шостого — чи то для розширеного відтворення, чи для страхування (також і на випадок інфляції). Ніколи ж не знають, чи вдасться вигодувати усю цю малечу. Адже справа не тільки в кормах, а ще й інколи у хворобах. А що залишається на хвороби людські? Щоб поїхати до лікаря? Щоб купити ліки, які нині ледве не золоті? То й не їдуть і не купують. Бо ще й ніколи. Треба все починати спочатку. Перший, другий, третій...
