Ситуація з житловим будівництвом в Україні вкрай гостра. Попри досить значну кількість нового житла, яке щорічно вводять в експлуатацію, рівень забезпеченості населення країни залишається низьким. Хоча тільки в січні — вересні 2005 року в країні введено в дію 42 тисячі нових квартир (4,5 млн. кв. м загальної площі за середньої площі квартири близько 100 кв. м), досі майже два мільйони сімей ще з радянських часів числяться в чергах на отримання квартир, і чекати їм, зважаючи на фактичні темпи житлового будівництва, ще не менше 10, або й 15 років.
Але крім цих двох мільйонів, які терпляче чекають — хай хоч би у віддаленій перспективі — отримання житла (швидше за все, вже для дітей або внуків), у країні проживають ще близько 3,5 мільйона сімей і самотніх людей, котрі взагалі не мають постійного житла або орендують його у приватних власників. У черзі на отримання житла ці люди не перебувають. У них уже давно немає ілюзій. Багато з них усе життя кочують по різних гуртожитках або живуть у перенаселених комунальних квартирах. Майже в 7 млн. осіб забезпеченість житлом не перевищує семи квадратних метрів на людину.
Є ще одна категорія практично бездомних людей (їх кілька мільйонів). Вони живуть в аварійних, які щохвилини загрожують обваленням, будинках, із дірявими дахами та затопленими підвалами. Без перебільшення можна сказати, що для них і для їхніх дітей кожен день може стати останнім. Є будинки, що стоять на зсувних схилах, на карстових територіях, над гірничими виробками й в інших небезпечних районах. Багато будинків просто давно відслужили свій термін й опинилися у ветхому, непридатному для життя людей стані. Усі вони, як правило, позбавлені найелементарніших зручностей, втратили унаслідок зносу водопровід і каналізацію, нерідко не мають електрики й газу та кишать паразитами. Санітарний стан таких будинків жахає, вони є розсадниками інфекцій, а багато стали притулком бомжів, місцями зборищ кримінальних угруповань, осередками проституції та дитячої злочинності.
Про все це ми знаємо або здогадуємося, але намагаємося не задумуватися… Чи існує рішення для цієї проблеми? Чи знаємо ми сьогодні хоч би з якого боку взятися до завдання забезпечення житлом населення України, щоб можна було за реальні, не дуже довгі, з погляду людського життя, терміни почати виходити з цього страшного, ганебного для країни тупика? Вище наведені дані: в 2005 році в Україні здано 42 тисячі квартир. Зрозуміло, що за таких темпів ніхто з тих, хто гостро потребує житла, за свого життя його ніколи так і не побачить.
Тим часом можна пригадати, що у 1980- 1990-х роках (тоді ще в Українській РСР) обсяг індустріального (великопанельного) домобудівництва становив майже 65% від загального обсягу житлового будівництва (10—12 млн. кв. м загальної площі). І хоч би про які перекручення, що існували в той час, ми тепер говорили, факт залишається фактом: у містах і селищах України як гриби після дощу виростали 5— та 9-поверхові, а пізніше й 10-16-поверхові будинки, забудовувалися нові квартали та міські мікрорайони. Розроблялися дедалі нові, більш досконалі типи таких будинків, а для виробництва індустріальних виробів (стінових панелей, міжповерхових перекриттів тощо) споруджували домобудівні комбінати, заводи та цехи. До 1990 року таких виробничих підприємств в Україні нараховувалося 84. Тепер працюють не більше п’яти-шести.
Щоправда, не можна не сказати, що якість такого житла — через планування квартир, якість теплоізоляції зовнішніх стін і сантехнічних систем, через похмуру архітектуру, а також через відсутність необхідної допоміжної інфраструктури забудовуваних мікрорайонів і через їхні транспортні зв’язки, — залишала бажати кращого і була дуже далека від світових стандартів. Не вдалося здійснити й широко розрекламований лозунг «Кожній сім’ї — окрему квартиру».
І все ж таки індустріальне домобудівництво стало виходом: в умовах післявоєнної розрухи, некерованої міграції величезних людських мас, та ще й при тому, що до війни житлового будівництва у країні фактично не було, за період із 1955 по 1990 роки значна частина населення була забезпечена — не казна-яким, але все ж таки житлом. У багатьох містах фактично були ліквідовані або розселені комунальні квартири, здійснені ремонти та реконструкції. Досі в цих так званих «хрущовках» живуть мільйони наших співвітчизників, і донині квартири в таких будинках успішно продають, перепродують й здають в оренду.
Головною перевагою індустріального домобудівництва було те, що монтаж таких будинків вівся швидко, будинки здавали в експлуатацію протягом півтора-двох років і вартість їх була невисока. Через ці переваги в розвинених країнах Європи і до сьогодні великопанельне домобудівництво продовжує залишатися одним із видів масового будівництва та дає можливість швидко й недорого зводити житло.
А ми, ні над чим не замислюючись і лише із заздрощами дивлячись на комфортні оселі Заходу, вирішили миттєво стати такими, як вони, і бездумно зруйнували свої можливості масового домобудівництва, обмежившись будівництвом дуже дорогого елітного житла для небагатьох, і цим лише посилили житлову проблему.
Зараз вбачається один вихід із виниклої ситуації — відродити індустріальне домобудівництво. Звісно, не можна сліпо повторювати те, що робили в ті роки. Треба лише використати збережені (відродити зруйновані) потужності домобудівних комбінатів, заводів і цехів або створити нові, сучасніші.
Паралельно з цим треба почати на основі перевірених життям конструктивних систем будівель розробку нових, сучасних планувальних схем квартир, що відповідають вимогам комфортності й економічній ефективності та конкурентоспроможності повноскладального домобудівництва. Треба обов’язково підвищити теплоізоляційні властивості зовнішніх стінових панелей, покращити надійність сантехнічних систем тощо. Благо, в Україні накопичений величезний досвід індустріального домобудівництва та ще збереглися кадри фахівців, які працюють у цій сфері.
Невідкладне вирішення цього завдання дозволило б протягом найближчих п’яти-шести років суттєво знизити гостроту житлової проблеми за рахунок розгорнення масового будівництва повноскладального житла на вільних територіях або на майданчиках промислових підприємств, розташованих у межах міської забудови, що підлягають перенесенню або ліквідації.
Для цього в бюджеті країни треба передбачити необхідні кошти, в тому числі й на створення соціального житла, причому таке завдання треба вважати одним із першочергових, оскільки воно прямо зачіпає життя багатьох мільйонів людей, їхніх дітей і внуків. Очевидно, що одним із шляхів вирішення проблеми (при відході держави з ринку житла та за відсутності коштів населення, що залучаються в житлове будівництво) може стати іпотечне кредитування будівництва житла. Воно дозволить молодим сім’ям, сім’ям військових, інвалідам й іншим малозабезпеченим категоріям населення обзавестися протягом найближчих років повноцінними сучасними квартирами. Можна також створити спеціальний державний фонд безплатного житла для пенсіонерів і інших незаможних категорій населення, які не мають можливості придбати житло за свій рахунок.
