Із вуст Президента вже виголошена думка, яка, напевно, ближчим часом набуде матеріалізації, про необхідність ліквідації мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення. Воля є, необхідна кількість багнетів змобілізована в усіх гілках влади, спокуса купити останнє ще не прихоплене суспільне багатство також є очевидною — залишається лише діяти. І, напевно, будуть діяти.
До яких аргументів вдатися, щоб відвернути цю чорну катастрофу, яка поглине українське село? Невже селяни надовго втратять основний ресурс свого життя — землю? Хочеться запитати глибокими словами з трагічного кіносценарію «Земля» Олександра Довженка: «Чи може таке бути? Ніколи в світі!» Але виявляється, якщо «не можна, але дуже хочеться... то можна».
Напевно, усім пам’ятається «геніальне» відкриття Леоніда Брежнєва про те, що «економіка має бути економною». Якщо дещо відкорегувати це висловлювання, то економіка має розвиватися на принципах економічної та політичної доцільності. Коли ж приймали вітчизняний Земельний кодекс, то там значно більше було політики, ніж економіки. Плоди цього форсажу ми пожинаємо ще досі. А якщо не вистачить духу й сили волі у провідників держави, то неодмінно прийдемо до тупика в земельних відносинах. Скільки суперечностей у Земельному кодексі! Яка правова система може це виправити? Обсяг газетних шпальт не дозволяє описати всі недоречності й протиріччя.
Для прикладу: земля оголошується найбільшим національним багатством, що перебуває під особливим захистом держави, а механізм цього особливого захисту не прописаний, існує заборона на забудову прибережних смуг, але жодної відповідальності за це порушення не встановлено, коли власність може бути приватною, але з іншого боку, Конституція України чітко говорить, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси ...є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». З самими власниками не все так просто — їхній статус є настільки розмитий, що втратити власність можна в один розчерк суддівського пера. А як вам право на безплатну передачу найціннішого багатства у приватну власність? Зрештою як вам паювання землі, яке позбавило практично більшу частину громадян України права на землю, а інших — щедро обдарувало невідомо чому?
Але це вже було! Світ, Європа зокрема, вже це пережили, досхочу вмившися кров’ю. Невже не зрозуміло, неможливо у третьому тисячолітті ліпити земельні відносини феодального типу!
Час брутальної приватної власності та ренти минув, навіть найбільші тирани зараз говорять про соціальну справедливість, розподіл та право на гідне життя. Пригадується, чи не найбільший ліберал в історії економічної думки, «батько» капіталізму як теорії Адам Сміт застерігав: «...земля в тій або іншій країні перетвориться на приватну власність, землевласники захочуть жнивувати там, де вони не засівали, і почнуть вимагати ренту навіть за природну родючість землі». Це неодмінно призведе до подорожчання аграрної продукції та зниження її конкурентності. Чи цього ми хочемо?
Автор цих рядків є палким прихильником того, щоб залишити землю у державній загальнонаціональній власності та розбудовувати земельні відносини на основі різних форм оренди, аж до довічної з правом успадкування. Це майже приватна власність з усіма інвестиційними гарантіями. Хочеш працювати на землі — за встановленою процедурою — отримай її. Не хочеш, не можеш, не вдається — поверни «кесарю кесареве».
Не можна стверджувати, що запровадження комерційного ринку землі є однозначним злом. Із цього ринку, за раціональної організації, можна отримати певні позитиви. Але найперше, що треба зробити, — все детально обѓрунтувати, врегулювати, спробувати, підкорегувати й невпинно відстежувати.
Але все це не буде варте навіть паперу, на якому написані ці рядки, якщо в країні не запанує верховенство права. Не викликає жодного сумніву — в епоху беззаконня, договірних та навіть невмотивованих вироків, процвітання рейдерства й розбою відкривати «скриньку Пандори» ринку сільськогосподарських земель недоречно та навіть злочинно.
Змоделюйте будь-яке село — на сході чи у Карпатах, на півночі Сумщини чи поблизу Ялти — та спробуйте обрахувати інвестиційні ресурси населення: скільки землі зможуть викупити самі селяни, яка капіталізація цієї землі та окупність інвестицій, і ви побачите абсурдність припущення, що селяни купуватимуть землю. Точно, хто її купуватиме — олігархи всіх мастей, корупціонери, які не знають, де вкласти все, «що зароблено чесною працею», та підставні особи. Внесуть свою лепту великі холдинги та інвестиційні компанії. Бачите — вже вимальовується картина латифундійного сільського господарства. Ми такого хочемо?
Чи не основний мотив усунення мораторію на купівлю-продаж сільськогосподарських земель — необхідність залучення інвестицій. О наївні! Хіба невідомо вам, куди пливуть інвестиції? Якими мотивами керуються інвестори? Та ми хоч медом помажемо свої чорноземи, нахилимо землю до сонця й віддамо їй усі води Дніпра і Дністра — не прийде інвестор, який знає про беззаконня, відсутність правової держави та жодних гарантій для конкурентного справедливого бізнесу. Як стверджує екс-міністр економіки України Володимир Лановий, діюча в Україні система мотивації комерційної діяльності не спонукає бізнес до зростання її ефективності, дозволяючи більшу частину прибутків отримувати завдяки корупційним сприянням влади і паразитуванню на чужих доходах. Які інвестиції прийдуть на цьому фоні — хіба що від колумбійських наркобаронів, венесуельських революціонерів, звиклих до подібних умов братів-олігархів із Росії або «аделаджів із флетчерами»...
Земля вимагає систематичної, планомірної та раціональної праці всіх до неї дотичних. Що має зробити хлібороб — він це хоч потом, хоч вмінням, але виконає. А ось влада, спільно з ученими, з суспільною думкою, з усіма нами має подбати про умови для розвитку сільського господарства. І не треба тут ані топтання на місці, ані «рішучих дій». Бо ж не врятували село «японські молоковози», не може впоратися з незрозумілими завданнями невідомо як «склеєний» Аграрний фонд, не подасть руки селу, але неодмінно зазирне у бюджет Аграрний банк, якого створюють незважаючи не аргументи противників. Немов би немає в Україні аграрної науки, немає досвіду європейських країн, немов би ми якісь такі особливі, що мусимо імпровізувати, «рішуче діяти» та «забезпечувати врожай».
А може, повертаючись обличчям до селян і села ми згадаємо про наш європейський вбір, нашу невіддільність від Європи? І не будемо бундючитися нездійсненною мрією «годувальниці Європи», а використаємо її досвід, напрацювання та нормативну базу для формування середовища розвитку вітчизняного сільського господарства. А там насправді є багато повчального, також і в царині земельних відносин. Приватна власність не викликала буму інвестицій у землю ні в Польщі, ні в Чехії чи Словаччині. А ось виважена і прогнозована аграрна політика — так. Саме завдяки інтеграції в Європу ви не впізнаєте зараз чеського, польського чи угорського села, якщо ви не були там хоча б вісім-десть років. Мене як жителя українсько-польського прикордоння вражає, що польські дороги та села стали європейськими, з них зникли коні та фіри (діал. — підводи), а поляки давно перестали навіть дискутувати про продовольчу безпеку.
