Чого ми всі, незалежно від політичних поглядів, хочемо для своєї країни? Щоб не було безробіття і щоб кількість робочих місць постійно зростала. У цьому випадку співвідношення пропозиції й попиту на ринку праці зміниться на користь останнього, і, згідно з ринковими законами, вартість робочої сили зросте. Зрозуміло, що для цього потрібні інвестиції, у тому числі й іноземні. Зрозуміло також, що необхідні й державні інвестиції в інфраструктуру, без чого ми не дочекаємося іноземних інвесторів. Але для цього необхідно збільшити прибутки нашого, все ще крихітного, бюджету. Причому нарощувати його доведеться паралельно зі зниженням ставок оподаткування, а значить, — виключно за рахунок розширення бази оподаткування, тобто створюючи умови для виходу підприємств із тіні.
Але, питається: чи можна все це забезпечити в умовах, коли влада часто демонструє незрозумілу непослідовність (Президент оголошує, що на процесі реприватизації поставлено крапку, а потім, майже без паузи, називає Нікопольський завод феросплавів, справа якого слухається у Верховному Суді, в числі підприємств, що будуть виставлені на приватизацію наступного року)? І тим більше, коли вона (непослідовність) виявляється в сфері гарантій прав власності? Багато хто з експертів вважає, що це шкодить не лише внутрішній (підриває довіру інвесторів, що негативно позначається на розвитку економіки країни), а й зовнішній політиці України, оскільки може стати серйозною перешкодою на шляху нашої інтеграції в Європу.
Не хотілося б у даній статті говорити про юридичні позиції у цій суперечці консорціуму «Придніпров’я», що досі є власником НЗФ, але насправді вони досить сильні. Адже Верховний Суд раніше вже двічі визнавав приватизацію НЗФ законною. І дійсно, формально НЗФ був приватизований точно так само, як і переважна більшість великих українських підприємств, — за прискореною процедурою, що є чи не єдиним докором Фонду держмайна в цій справі (конкурси, що проводилися за 75 днів, були одиничними). Є ще претензії політиків, які стверджують, що конкурс щодо НЗФ був дискримінаційним. Але ні прокуратура, ні Кабмін чомусь навіть не спробували довести це в суді.
Створилася своєрідна патова ситуація, до якої, зауважимо, влада потрапила цілком добровільно. І найкращим виходом з неї могла б бути світова угода. Це дійсно поставить крапку в реприватизації, оскільки всі свої претензії влада пред’являє виключно до Віктора Пінчука, який є одним із власників названого консорціуму. Крім того, у влади є претензії й до інших його активів — у страховій компанії «Оранта», Нікопольському південно-трубному заводі (НПТЗ) тощо. В деяких ЗМІ навіть висуваються версії про його переслідування за якимись особистими мотивами. Адже дійсно дивно, що уряд чомусь не ставить запитань щодо підприємств, які належать іншим великим власниками і куплені ними на таких же умовах. Щонайбільше це може свідчити про політику подвійних стандартів, незахищеність права приватної власності й тенденції політичного тиску влади на бізнес.
Згадується, Президент першим назвав світову угоду можливим варіантом для ліквідації колізій стосовно права власності. Але тогочасний прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і нині чинний голова Фонду держмайна Валентина Семенюк зробили все, щоб це словосполучення пішло з лексикону українських політиків. З приходом Єханурова, який також виступав за цей метод урегулювання суперечок, ідеї світової угоди знову випливли, і Президент їх підтримав...
У нас повсякчас забувають, що, купуючи те або інше підприємство, людина бере на себе тягар власності, який включає в себе відповідальність за виконання всіх, у тому числі й соціальних зобов’язань. Роботодавець відповідальний за робітників. Тому, якщо він не нехтує своїми обов’язками, не нехтує принципом соціальної відповідальності бізнесу, позбавляти його цієї власності ні в якому разі не можна. Є приклади, коли люди, купуючи сараї й, природно, недорого, робили на їх основі підприємства, які згодом досягали успіху. Невже тепер їх треба позбавляти прав на ці підприємства?
Безумовно, ситуація з НЗФ дещо інша. Навіть і сам власник не виключає можливості доплати. Однак чи треба використовувати для цього процедуру реприватизації? З великими власниками, про що свідчить і світовий досвід, треба домовлятися. Тим більше, що така можливість є. За допомогою світової угоди, як видається, можна вирішити всі суперечливі питання. Адже операція щодо НЗФ — це не просто комерційна угода, це вже публічна політика, яка має бути зрозумілою всім і кожному. Інакше ми знову повернемося до ймовірності того, що, незважаючи на всі заяви про крапки в реприватизації, свій НЗФ може з’явитися у кожному селі.
КОМЕНТАР
Василь ЮРЧИШИН, директор економічних програм Центру імені Разумкова:
— Мені здається, що світ уже звик до того, що наш Президент перед однією аудиторією говорить одне, а перед іншою — інше. Заявляє спочатку про смерть реприватизації, а наступного дня після саміту «Україна—ЄС» порушує питання про реприватизацію НЗФ. Вважаю, що ці його заяви не можуть остаточно зіпсувати відносини з Європою і бізнесом загалом. Але йому можуть просто вкотре не повірити. Це не є добре, але його слова не отримають різкої реакції, їх буде сприйнято як чергові слова, що викликані необхідністю підтримувати парламентський марафон.
А от у тому разі, якщо реприватизація НЗФ все-таки відбудеться, тоді, на мою думку, статусу країни з ринковою економікою у нас не буде. Хоча Європа і пообіцяла Україні надати його через два місяці, пославшись на технічні труднощі, але якщо ця реприватизація відбудеться, то два місяці минуть, і нічого не зміниться.
