На створення дискусії довкола Energiewende, або енергетичної трансформації, Німеччині знадобилося майже півстоліття. Акторами цієї дискусії, тобто спікерами та керівниками, стали представники влади, бізнесу, неурядових організацій і споживачі енергії. Прослухавши доповіді від десятка таких акторів, склалося враження, що практично всі німці обізнані з рухом країни у сфері Energiewende. Тезу про те, що наприкінці 2018 року в Німеччині зачиниться остання шахта з видобутку кам’яного вугілля, за шість днів перебування у цій країні доводилося чути багато-багато разів. Німці чітко ставлять ціль — країна відмовляється від видобутку вугілля та вироблення електроенергії з цього ресурсу. Майбутнє — за відновлювальною енергетикою. Країна рухається тільки за цим курсом і до 2050 року має повністю перейти на енергію з вітру, сонця, води та біомаси.
Україна на цей шлях стає несміливо. Більшість шахт Донецької області опинилися на окупованій території. Від влади та бізнесу немає чіткого сигналу, як у Німеччині в 1960-х роках, про те, що країна поступово шукатиме замінники для кам’яного вугілля. Чому це варто робити Україні, як і які перепони можливі — своєрідну стратегію для нашої держави разом із німецькими представниками спробувала окреслити українська делегація з народних депутатів, мерів, чиновників Міністерства енергетики та вугільної промисловості, активістів громадських об’єднань і ЗМІ у берлінському офісі Фонду імені Гайнріха Бьолля.
ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG
«НЕ ВІДМОВИТИСЯ ВІД ВУГІЛЛЯ — СОРОМ ДЛЯ НІМЕЧЧИНИ»
Німеччина стає країною-прикладом того, чому треба відмовлятися від так званих вичерпних джерел енергії. Причому країна володіє багатими запасами кам’яного та бурого вугілля. Причина — політична воля та внутрішнє рішення країни, закріплені міжнародними кліматичними зобов’язаннями.
«Не відмовитися від видобутку вугілля — це сором для Німеччини, з огляду на низку міжнародних зобов’язань, — пояснює на зустрічі з українською делегацією Тімон Венерт, заступник директора берлінського офісу Інституту з питань клімату, довкілля та енергетики у Вупперталі. — Вихід із вугільного життя однозначно відбудеться, питання тільки — коли? Це тривалий процес, у Німеччині він триває 60 років».
На видобутку бурого вугілля у Німеччині теж ставитимуть хрест, але відтермінують це на 20 — 30 років. Така відмова є однією з вимог Паризької кліматичної угоди, а німці дотримуються усіх її вказівок, прогнозуючи розвиток подій на десятки ходів наперед. Звільняючи працівників шахт, людей не лишають сам на сам, а пропонують інші місця роботи та можливість перекваліфікації. Як додає Олівер Крішер, депутат Бундестагу, заступник голови фракції «Союз 90/Зелені», пенсіонерів і людей передпенсійного віку відправляють на пенсію, молодих працевлаштовують або перенавчають приватні компанії за власні кошти, готуючи для себе необхідні кадри.
ФОТО ІННИ ЛИХОВИД / «День»
«ЛЮКСОВІ» ПРОБЛЕМИ
Аналог нашого Донбасу — Рурський басейн — наразі перетворюється з індустріального регіону на постіндустріальний. Кілька днів нашої навчальної поїздки проходили у містечку Ессен, серці шахтарського краю — землі Північний Рейн-Вестфалія. Колеги з України порівнювали його з Луганськом чи маленькими шахтарськими містечками Донецької області. Якщо спочатку місто здавалося депресивним, то прогулявшись його вулицями, склалося інше враження. Зараз це ділове місто, де, крім брендових шопінг-центрів розташовані штаб-квартири найбільшої німецької газотранспортної компанії та великого виробника електроніки. А на магазинах і будинках є білборди, що повідомляють: цього року Ессен є «зеленою» столицею Європи.
Столиця землі Північний Рейн-Вестфалія — Дюссельдорф, теж на шляху грандіозних перетворень. Як розповів представник Міністерства економіки, енергетики та промисловості Північного Рейну-Вестфалії Ульріх Бонен, у 1950-х роках у сфері видобутку кам’яного вугілля в регіоні було зайнято 500 — 600 тисяч осіб, працювало 180 шахт. Між іншим, зараз, за різними оцінками експертів, у цій галузі зайнято близько 20 — 30 тисяч людей по всій країні! А містечко стало потужним діловим центром країни.
При цьому чиновник визнає, що проблема безробіття стоїть у регіоні дуже гостро, на одне робоче місце претендує три-чотири особи. Тому в рамках спільної програми від ЄС і німецького федерального уряду фінансують проекти у сфері охорони довкілля, освіти, креативної економіки, машинобудування, логістики, природничих наук, зокрема біотехнологій, інформації та комунікації.
«150 років тому в Дортмунді працював завод із переробки сталі. 15 років тому його закрили, повністю знесли, збудували новий квартал міста — з офісами, житловими будинками та озерцем, де зараз можна поплавати на човні, — ділиться досвідом Ульріх Бонен. — Раніше у Рурському регіоні не було університетів, а з 1960-х років засновано 21 вищий навчальний заклад, створено 130 науково-дослідних інститутів і 30 інноваційних центрів. Це новий скарб — те, що у цьому регіоні вчиться 50 тисяч студентів. Ми розуміємо, що коли просто так закривати шахти, зростатиме соціальна напруга, тому домовляємося з бізнесом і створюємо соціальні плани, щоб родини шахтарів отримували у цей перехідний період фінансову та адаптаційну підтримку. Але наші проблеми у порівнянні з вашими — люксові».
ФОТО ІННИ ЛИХОВИД / «День»
У складі нашої делегації були мери трьох шахтарських містечок: Павлограда, Червонограда та Нововолинська. Досвід німецької трансформації їх зацікавив. Щоправда, з ремарками, що наразі Україна не ставить чітких дат щодо припинення видобутку вугілля, що вугільні підприємства часто мають великі борги перед містом, а це унеможливлює його розвиток, що наші профспілки — проти закриття шахт, бо так стануть непотрібними, а залучити інвесторів у шахтарські міста майже неможливо через недовіру людей — ті бояться, що всіх звільнять. Але ніхто з мерів не заперечив, що рано чи пізно Україна теж вирішуватиме, як попрощатися з видобутком вугілля та захистити працівників цієї сфери.
ЧОТИРИ ФАЗИ ТРАНСФОРМАЦІЇ
Також міські голови погодилися, що Україна має пройти німецький шлях до Energiewende значно швидше, за 5 — 7 або 10 — 15 років. Як це зробити — пропонували німецькі фахівці. Зокрема, вони казали про потребу загадувати собі домашні завдання на національному рівні. Наприклад, зробити усі будинки енергоощадними та переходити на електромобілі, щоб менше споживати природних ресурсів і більше продукувати за допомогою відновлювальних джерел енергії. Зараз частка «зеленої» енергії становить 30% у загальному енергетичному балансі Німеччини. Як збільшити цю цифру до 100%, німці прописали у спеціальному законі про відновлювальні джерела енергії (щось на зразок нашого закону про «зелений тариф»).
Штефані Грьолль, голова департаменту екології та сталого розвитку Фонду імені Гайнріха Бьолля, спробувала стисло переказати цей документ обсягом у кількасот сторінок: «Ми розглядаємо чотири фази трансформації енергетичної сфери. Для першої фази прийняли закон, його коротка назва — про відновлювальні джерела енергії, і про нього наразі знає 90% населення. На першому етапі трансформації держава прописала субсидії та гарантії для виробників «зеленої» енергії на 20 років. Приміром, хтось хоче встановити сонячні батареї у себе на даху, і держава гарантує цьому виробнику, що купуватиме цю енергію, субсидії для закупівлі батарей. Уже за п’ять років такої роботи люди починають отримувати прибутки. Тобто це був стимул для екологічно свідомих громадян і тих, хто хотів на цьому заробити. Але в якийсь момент гра в субсидії припиниться — це буде у 2020 році».
Німці вважають, що перша фаза Energiewende майже закінчилася. Наступний етап — накопичення енергії у спеціальних енергосховищах та приборкання «зеленого» струму, адже сонце та вітер вважають неконтрольованими джерелами енергії. «З 2030 року розпочнеться третій етап — як із вітру та струму зробити нове пальне. Тобто як перетворити енергію вітру на газ, а його — на струм. Четвертий етап — до 2050 року уряд зобов’язався перейти на 85% на відновлювальні джерела енергії. Можливо, не всю потребу в енергії вдасться цими ресурсами задовольнити, тому є амбітні проекти щодо побудови сонячних установок в Сахарі, щоб робити пальне, якесь нове, і постачати його в Європу. Але перший етап — це «прогулянка», а далі на нас чекає багато невідомих завдань і цікаве майбутнє», — резюмує Штефані Грьолль.
СВОЯ МАЛЕНЬКА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ
За вікном потяга від Берліна до Ессена майорять десятки вітряків. На приватних будиночках миготять фотоелементи, тобто частини сонячних батарей. Картинку за вікном коментували фахівці Фонду імені Гайнріха Бьолля. До слова, дехто з них має власні джерела енергії вдома, а головний офіс фонду в Берліні вважається найбільш енергоощадним у Німеччині.
«Ми з сусідами склалися та поставили фотоелементи на нашому даху. Думаю, що в сільській місцевості в Україні це може функціонувати, у вас більше місця. Треба створити певні умови для такого роду товариств і спілок», — стверджує Роберт Шперфельд, представник фонду та координатор нашого навчального візиту.
«Вам потрібні низові ініціативи у селі, потрібні конкретні позитивні приклади, і тоді люди починають цього хотіти, — запевняє колишній шахтар, а нині активіст-журналіст Нік Раймер. — У Німеччині такі енергетичні кооперативи підтримують на законодавчому рівні. Я жив раніше у регіоні, котрий звався «чорний насос» через сильне забруднення шкідливими речовинами. Потім у моєму містечку збудували теплову електростанцію. Я був шокований, бо розумів, що так жити не можна. Почав цікавитися довкіллям, захистом життя людей, став членом руху щодо проблем довкілля. Заснував першу екологічну газету в НДР «Екобудівництво», адже думали, що разом із розбудовою у країні почнеться й екологічна трансформація. А в 2009 році поставив собі на даху міні-ТЕЦ на 4 кіловати. Я вже виробив 30 тисяч кВт-год. У нашому селі всього 20 господарств, і чотири мають такі установки. У Німеччині вже півтора мільйона людей інвестували у свою маленьку електростанцію, і десь 300 тисяч осіб працює у секторі відновлюваної енергетики».
ІННОВАЦІЙНИЙ ЛАУСІТЦ
У мого чоловіка є ідея-фікс — поставити на даху сільського будинку, де мешкають мої батьки, сонячну батарею. Але це не зовсім вигідно. Держава купуватиме лише 30% виробленої нами енергії, бо, за законодавством, такі господарства мають спочатку забезпечити струмом себе, а продавати лише надлишок. Та й відштовхує ціна такої установки, яка стартує від кількох тисяч доларів, залежно від потужності.
А от німців ніщо не зупиняє. На південь від Берліна розташований регіон Лаусітц, який вважають інноваційним. Раніше він був буквально вкритий шахтами, а від масштабного видобутку вугілля тут утворилося багато водойм. За словами директора агентства «Інноваційний регіон Лаусітц» Ханса Рюдігера Ланга, на супутниковому знімку це має гарний вигляд, але озерця штучні, а їх береги будь-якої миті можуть обвалитися. Тож тут намагаються реанімувати територію. Водоймам дають час на природне оживлення, на узбережжі безпечних озерець відкривають готелі. Агентство Ханса Рюдігера Ланга допомагає малим підприємствам, котрі працювали у сфері видобутку вугілля, знаходити для себе інші проекти поза енергетикою.
«Лаусітц був найбільшою індустріальною зоною Німеччини. У 2015 році ми заснували наше агентство, до якого приєдналися університет і підприємства регіону. Ми працюємо вдесятеро швидше, ніж адміністративні органи влади. Наша команда — це всього три співробітники. Ми проводимо опитування, дискусії, воркшопи, тренінги для підприємств, щоб допомогти їм вийти на ринок», — ділиться досвідом Ханс Рюдігер Ланг.
КАЗКА ПРО ЦОЛЬФЕРАЙН
Німеччина реанімує не тільки екс-шахтарські міста, а й самі шахти. З одного боку, це привабливі території для інвесторів, оскільки у країні обмаль місця для будівництва нових заводів чи фабрик. Тому бізнес вітає пропозицію уряду переробити зачинені шахти під промислові парки, логістичні центри чи навчальні заклади. Наприклад, на одній із закритих шахт зараз працює академія підвищення кваліфікації для чиновників міністерств.
Своєрідною туристичною Меккою у Німеччині стала шахта «Цольферайн» на околиці міста Ессен. Це об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чесно кажучи, шахта трохи нагадала культурно-мистецький музейний комплекс «Мистецький арсенал» у Києві, зокрема за функціями. Тільки «Цольферайн» значно більшого масштабу. Шахта заснована у 1866 році, назва «Цольферайн» у перекладі звучить дражливо для українців — «Митний союз». Але власник у назві хотів закріпити бажання будувати нову Німеччину. На території шахти працював коксохімічний завод, тому в період розквіту вона вважалася найбільшою у світі. Закрилась у 1986 році.
Зараз тут все завмерло, хоча будівельники ще працюють на об’єкті, завершують перевтілення шахтових об’єктів на екскурсійні майданчики та офісні приміщення. За два роки в ці офіси переїде фонд RAG, який раніше об’єднував промислові підприємства, пов’язані з видобутком вугілля, а зараз є неприбутковою організацією, що допомагає цим підприємствам перекваліфікуватися на постіндустріальні.
В останній день роботи шахти тут працювала тисяча осіб. Сьогодні — така сама кількість. Але тепер це — експерти у сферах туризму, дизайну, архітектури, реклами та маркетингу. Тут діє дизайнерський центр, який вручає нагороди на міжнародному ринку за оригінальні дизайнерські ідеї. Як зазначив наш гід, шахта не постраждала під час Другої світової війни та повністю зберегла свою архітектуру у стилі функціоналізму. Сам по собі простір функціональний. Великий басейн, де раніше був кокс, узимку заливають водою, і він перетворюється на ковзанку з дискотеками. На території також з’явився новий басейн, де купатимуться школярі під час літніх канікул. Наш обід пройшов у ресторанчику з видом на заводські басейни...
Звісно, такі проекти для українських шахт зараз — наче недосяжний космос. Та колись і для німців життя за рахунок вітру та сонця здавалося фантастикою. Тепер це реальність, створена кропіткою працею кожного громадянина.
