У нашому будинку таких людей чимало. Олександр Н., 47 років, слюсар-інструментальник VII розряду, колишній кадровий робітник заводу «Реле й автоматика». П'ять років забезпечує сім'ю тим, що займається облаштуванням могил. Кількість його клієнтів зростає, доходи готівкою становлять 400—600 гривень на місяць. Але взимку перебивається випадковими заробітками, отримуючи 200— 250 гривень. Незадоволений, що доводиться цим займатись, але від постійної роботи за спеціальністю на іншому заводі (зарплата 380 гривень) відмовився.
Валентин І., 52 роки, в минулому водій автопарку. Основне заняття — перевезення пасажирів на власних «Жигулях». Прибутки — 200—600 гривень. Від роботи в малому підприємстві (зарплата — 300 гривень) відмовився.
Анатолій Т., 53 роки, слюсар механоскладальних робіт VI розряду. Працює на заводі (зарплата — 400 гривень) 9 місяців на рік. У літній період, взявши чергову відпустку, а також за свій рахунок, виїжджає в село. Його доходи від городу й пасіки — 400—500 гривень на місяць.
Вочевидь, це типова ситуація. Й коли підприємства почнуть оживати, проблема ставлення людини до праці на виробництві заявить про себе на повну силу, а буде розв'язана — не так уже й швидко. Довіру втратити легко, а відновити — значно важче. Утім, у цьому можна вбачати й позитив: поринувши в сферу приватного підприємництва та навіть не отримавши від цього особливих прибутків, людина, що називається, ковтнула свободи, й тепер її не заманити за «рідну прохідну» жодними калачами.
