На початку незалежності легка промисловість «обшивала» не лише громадян своєї країни. Про високоякісні українські сукні, трикотажні кофтинки, пальта, чоловічі костюми було відомо далеко за межами країни. Тепер же виготовлений в Україні одяг майже повністю відправляється за кордон, де до нього пришивають модні етикетки Made in France, Made in Italy і так далі. Як сталося, що вітчизняний легпром перетворився на дешеву робочу силу для європейських будинків модного одягу? Що заважає українцям купувати одяг вітчизняного виробництва? Чи існує в країні свій фешн? Як переорієнтувати галузь на внутрішній ринок? Про це та про інше «Дню» розповідав президент Всеукраїнського об’єднання роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром» Олександр СОКОЛОВСЬКИЙ.
— Раніше легка промисловість повністю забезпечувала внутрішній ринок і давала 20% ВВП. Сьогодні частка легпрому в загальній структурі ВВП становить 0,8%. У 90-х роках в галузі працювало близько 750 тисяч працівників. До кризи цей показник коливався в межах 104 тисяч. На початок 2009 року залишилося 97,9 тисячі робітників. В радянський період український легпром спеціалізувався на швейному виробництві. Швейні традиції та культура виробництва збереглися й зараз. Поки що існують кваліфіковані кадри. Дуже сильні дизайнерські традиції. Тобто, ми ще тримаємось. Але на 90% легка промисловість працює не як прямий експортер, а за кабальними давальницькими схемами. Як правило, до України заходить крій, тканини, фурнітура, нитки, а виходить — готова продукція. Причому за пару доларів шиються серйозні, технологічно складні речі. Українським підприємствам просто оплачується технічна робота, а готовий високоякісний виріб продається за кордоном у рази дорожче. Такі заробітки не дають змогу підприємству розвивати власні бренди та працювати на внутрішній ринок. Однак багато підприємств іде цим шляхом, бо потрібно виживати. Якби не було давальницьких схем, то більшої частини діючих підприємств легпрому зараз просто не було б.
ПЕРЕМОЖЦІ ТА ПЕРЕМОЖЕНІ
— А як вплинула криза на галузь?
— У легкій промисловості криза триває вже вісімнадцять років, а не з 2008 року, як у решти економічних секторів. Системна криза зародилася в 90-роках, а нинішні економічні неприємності тільки її посилили. Безумовно, зараз існують проблеми з кредитами для підприємств, зі скороченням споживчого попиту та з курсовими коливаннями. Але існують і позитивні моменти. Криза прискорить відсів неефективних гравців із ринку. Після кризи з ринку легкої промисловості підуть 50% підприємств. Ті ж, що залишаться, працюватимуть нормально і створять нову еліту вітчизняного легпрому. Решта 50% або збанкрутує, або перепрофілюється, або їх поглинуть більші гравці. На мій погляд, після кризи з’являться нові цікаві тенденції. Зокрема, учасники ринку виявляють пожвавлений інтерес до створення галузевого парку, де продаватимуться речі від українських виробників.
— Які з підгалузей легкої промисловості ефективно працюють, а які майже зникли?
— Однозначно дати відповідь складно. Офіційна статистика не враховує всіх гравців галузі. У ній же багато дрібних підприємств працюють на «спрощенці» і тому не потрапляють до загальної статистики. Зараз легка промисловість нагадує айсберг, верхня частина якого — це легально працюючі підприємства, а нижня — тіньові. Річний оборот ринку одягу становить 10 мільярдів дол., а за офіційною статистикою — 500 мільйонів дол. Тобто: «в тіні» сьогодні працює близько 90% ринку. «Тінізацію» легкої промисловості посилила й криза. Багато підприємств не від гарного життя пішло працювати «в тінь», а щоб зберегти виробництво та робочі місця.
Кому живеться добре, а кому — не дуже? В 2008 році легка промисловість впала на 3,4%, хоча в 2007 році її зростання становило 0,4%. Зараз важко всім. Це підтверджує статистика: за перші ж п’ять місяців 2009 року в усіх підгалузях легкої промисловості спостерігається суттєвий спад. Так, на фоні 31,9% падіння всієї промисловості (за 5 місяців у порівнянні з аналогічним періодом 2008 року) легпром упав на 35,3%. Якщо проаналізувати всі товарні групи, то більш-менш задовільні показники протягом перших п’яти місяців 2009 року (у порівнянні з аналогічним періодом 2008 року) продемонстрували тільки виробники суконь і сарафанів — 101,2% та виробники чемоданів, господарських сумок, саквояжів, чохлів для одягу, портфелів — 112,9%. Виробники взуття досягли за п’ять місяців тільки 84,4% аналогічного минулорічного показника. Виробники тканин з хімічних волокон — 77,8%, ватно-бавовняних товарів — 83,7%, панчішно-шкарпеткових — 89,8%, пальт, навіпальт — 82%, чоловічих брюк та бриджів — 81,9%, верхнього трикотажного одягу — 67,7%, чоловічих костюмів — 64,9%, жакетів, піджаків, джемперів — 58,3%, тканин вовняних — 60%, лляних — 0,6%, бавовняних — 50,7%, ворсових та махрових — 37,6%, светрів та блайзерів — 48,8%. У нас дуже мало виробляється льону. Україна конкурентноздатна в світі в основному завдяки швейній галузі. Отже, загалом в усіх підгалузях легкої промисловості спостерігається стабільне падіння. Нагадаю, що в 2008 році 62,8% підприємств отримало прибуток в 273,8 мільйона гривень, а 37,2% — збитки в 984,5 мільйона гривень. Причому минулорічна рентабельність легпрому становила —1,9%. Ситуація з імпортом наступна: у 2007 році він переважав експорт в 1,2 рази, у 2008 році — в 1,9 рази. За січень — травень 2009 року імпорт переважив експорт на 298 тисяч дол. (на 44.1%). Загалом же у порівнянні з минулорічним аналогічним показником імпорт зменшився на 39,5%, а експорт — на 41,8%.
— Кому з гігантів радянського виробництва вдалося не просто вижити у нових ринкових умовах, а завоювати достойне місце під сонцем?
— Давайте для аналізу візьмемо легпром Києва. Раніше дуже відомими були фабрики «Україна», «Смирнова-Ласточкіна», але сьогодні вони зникли. Немає і Київського шовкового комбінату, який виробляв натуральний шовк. У країні сьогодні виробляють штучний шовк, але натурального немає. Практично зникла й фабрика «Дана». Трикотажну продукцію виробляє «Киянка» (здається, вона змінила форму власності та назву), але не в тих об’ємах, що раніше. Тобто конкуренцію пережили не всі. Але декому вдалося знайти своє місце. Так, тканини виробляє ПО «ТК-Донбас», чоловічі костюми успішно шиє та продає фабрика Михайла Вороніна, а «Роза» випускає трикотаж.
ПОДАТКОВА НЕРІВНІСТЬ
— Із 2000 року галузь почала демонструвати зростання. Що потрібно зробити для збереження позитивних тенденцій в умовах кризи? А якої допомоги чекаєте від держави?
— Сьогодні українські виробники одягу спокійно конкурують з французькими, італійськими, англійськими виробниками модного одягу. В той же час на внутрішньому ринку ми не можемо працювати. Неконкурентоспроможність українського легпрому викликана відсутністю єдиних, цивілізованих правил гри на ринку. Всі підприємства галузі працюють на двох системах оподаткування: на традиційній (коли платяться всі податки) або на спрощеній (платять 200 гривень єдиного податку). Більшість «білих» вітчизняних підприємств галузі працює за першою системою. Один робітник підприємства легпрому за місяць віддає державі у вигляді податків та різноманітних зборів в середньому 1260 гривень. І це при середній заробітній платі в 1000 гривень! А ті, що працюють за «спрощенкою», платять у шість разів менше. Або й взагалі практично не платять, якщо мова йде про імпортерів одягу: для них митний збір встановлено на мізерному рівні, а вартість товару в інвойсі може занижуватися в декілька разів. Від контрабандистів державі взагалі нічого не дістається. Такої конкуренції не витримає жодне легальне підприємство. Тому на 10% «білого» ринку легпрому сьогодні тисне контрабанда і зіштовхує його на окраїну конкурентної боротьби. Про питання контрабанди взагалі просто слів немає: таке відчуття, що цю проблему ніколи не вирішать. Хоча завдяки кризі її обсяги таки зменшились. Сьогодні і в контрабандистів криза.
Підприємства легпрому вимагають від держави єдиних правил гри та вирішення митних питань. Доки різниця між імпортним та вітчизняним одягом буде в п’ять разів, а не 5%, доти в Україні не буде потужної легкої промисловості. Будемо одягатися в китайський, турецький одяг. Але навіть того вітчизняного «нещастя», яке ще лишилося в країні, не стане. Сьогодні не проводиться державна політика в галузі легкої промисловості.
— А в Мінекономіки говорять, що галузь отримала всі можливі преференції та допомогу, і тепер слід використовувати внутрішні резерви...
— Я не знаю, про які преференції іде мова. В Мінекономіки на рівні неофіційних розмов пояснюють: непопулярні заходи для відродження галузі зараз ніхто не проводитиме. «Укрлегпром» постійно говорить про реформи в галузі. Офіційно в Мінекономіки з нами погоджуються. Але віз і нині там.
Ось, наприклад, питання з секонд-хендом, за скасування якого ми, до речі, не виступаємо. Нехай він буде. Але приведіть його поставку та проходження через митний кордон до загальносвітових правил. Сьогодні секонд-хенд надходить до країни з великим заниженням інвойсової ціни: кілограм при розмитненні коштує в середньому 60 центів або й менше. З цієї суми державі сплачуються копійки. В Росії пішли іншим шляхом: за кілограм «секонду» державі потрібно сплатити півтора євро, і декларуй, як хочеш. Чи подорожчав через це російський секонд-хенд? Ні, просто торговці зменшили свої шалені прибутки. До України в 2007 році завезли 77 тисяч тонн «секонду», в 2008 — до ста тисяч тонн. Оскільки через кризу кількість бідних людей збільшиться, то в 2009 році до країни можуть завезти всі 150 тисяч тонн «секонду». І це тільки за офіційною статистикою. Ще існує контрабанда. А якби Україна пішла російським шляхом, то уряд отримав би до бюджету додатково від 200 дол. до 500 мільйонів дол.
— У Мінекономіки говорять, що питання легпрому торкається й того, чи зможуть наші виробники забезпечити зростаючі потреби населення?
— Якщо створять умови, тоді зможуть. Підкреслюю, в Україні існує великий потенціал та традиції для розвитку легпрому. Але чиновники не завжди розуміють, як бізнес може сам себе підняти. Головна проблема легпрому — відсутність єдиних правил гри. Створіть їх — і тоді чесна конкуренція дасть відповіді на всі запитання. Не розуміючи такої простої істини, влада просто риє могилу українському легпрому та піднімає турецький та китайський.
— А що заважає зараз українцям купувати одяг вітчизняного виробника?
— Не може вітчизняний виробник конкурувати з набагато дешевшим імпортом, з якого практично не платяться податки. Імпортер отримує відшкодування ПДВ за кордоном, а в Україні він платить при ввезенні продукції за так званими сірими схемами (заниження сум інвойсів) від отриманої суми тільки 10% (і тільки незначна частина цих грошей надходить до бюджету). Оця різниця при сплаті ПДВ, несплата податку на прибуток та єдиний податок приватних підприємців як спосіб ухиляння від оподаткування — все це приводить до того, що оптовик купує імпортний, а не український одяг. І далі продає його в роздріб. Для населення в умовах кризи важлива ціна, а не якість.
— Раніше наші легпромівські підприємства знали за виробництвом костюмів, пальт і трикотажних кофтинок. А за чим сьогодні пізнають українського виробника на внутрішньому ринку та за кордоном?
— Все, що ви перерахували, і сьогодні виробляється. Але, як я вже говорив, воно на 90% експортується в інші країни за давальницькими схемами.
ФЕШН Є — ПРОДАТИ НІДЕ...
— А яка роль українського капіталу в створенні бренду модного одягу?
— При дуже сильних швейних традиціях в Україні відсутня культура правильно організованої роздрібної торгівлі одягом. Немає правильно побудованих рекламних стратегій та розкручування і просування власного бренду. Сьогодні виник парадокс: не маючи, в прямому розумінні, фешн-бізнесу, країна має успішний фешн. Коли до країни на модні виставки одягу приїжджають серйозні критики моди, вони дивуються, як таке можливо. У нас багато талановитих дизайнерів, вистачає креативу, існують власні традиції моди, але бізнес вмирає. Звичайно, що існують позитивні приклади національного бренду. Але вони переважно стосуються чоловічого одягу (бренди: Відіван, Арбер, Михайло Воронін). Трикотажні вроби успішно виготовляє та продає на внутрішньому ринку Київська трикотажна фабрика «Роза», яка створює свої власні бренди. А от вітчизняного роздрібного бренду дитячого одягу немає взагалі.
За кордоном жодний український бренд не визнається, іноземці все купують під своїми брендами. Але покупців на продукцію українського легпрому не бракує. В основному, це країни Європи та Америки.
Всі вітчизняні бренди одягу — стовідсотково результат українського капіталу. Але проблема в тому, що брендовому одягу важко дістатися до роздрібу. Доступ до роздрібної торгівлі через системи мережевих магазинів, які сприяють формуванню та закріпленню бренда, досить обмежений. Крім того, ринок сьогодні потребує спеціалізованого центру оптової торгівлі, де будуть представлені всі оператори українського ринку за різними напрямками діяльності легпрому (текстиль, одяг, фурнітура, домашній текстиль, взуття, шкіргалантерея). Такий комерційний галузевий парк дуже важливий, бо туди приїжджатиме клієнт, який обиратиме собі товар. Звичайно, там буде дуже сильна конкуренція, але вона систематизує роботу ринку. Подібні спеціалізовані парки успішно працюють в Італії, Туреччині, Польщі, Німеччині, Росії, Еміратах. Зараз компанія «Легпромінвест» намагається створити такий спеціалізований галузевий парк. Для реалізації цього проекту вже існує земля, проект будівництва, але бракує інвесторів, бо вони бояться невизначеності політичної та економічної ситуації в країні.
ПРО ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ
Закордонні інвестори не інвестують в укрлегпром, бо держава не створила сприятливі умови для ведення бізнесу. Через це вітчизняний капітал повністю переважає в галузі — більше 90%. Хоча зараз для вітчизняного легпрому відкриваються величезні можливості з залучення інвестицій. Але Україна відштовхує їх обома руками.
— Що ви маєте на увазі?
— Україна не є членом ЄС, і — це добре, принаймі для легпрому. В Європі виготовлення одягу обходиться у рази дорожче, порівняно з країнами — не членами ЄС, бо в Євросоюзі великі зарплати, велика собівартість продукції, значні соціальні обов’язки перед людьми. Тому країни — члени Євросоюзу легку промисловість намагаються перенести в інші сприятливіші країни, інакше вони просто не витримають добросовісної конкуренції. Україна знаходиться на межі ЄС: у нас мінімальне транспортне плече до багатьох країн ЄС (Болгарія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Польща), у порівняні з Китаєм чи Туреччиною. Мені відомі сотні прикладів, коли виробництво з цих країн планувалося переносити в інші держави. Багато власників легпромівських підприємств хотіло зайти в Україну, але натомість пішли в далеку Південно-Східну Азію чи Туреччину. Головна причина вибору не на нашу користь така: Китай звільняє нове підприємство на три роки від усіх податків та відшкодовує ПДВ при експорті продукції. Україна ж при ввозі обладнання вимагає сплатити ПДВ, далі бере офіційно узаконений хабар за підведення електроенергії і з першого дня змушує платити податки. А, не дай Боже, нове підприємство ще продемонструє за податковими звітами збитки, то податкова прийде і почне створювати йому проблеми. Бо це, бачте, шкодить загальній картині звітності. Але ж не може щойно створене підприємство не мати збитків. Що робить при таких вимогах нормальний інвестор? Іде з України, забуває її, як страшний сон, та їде працювати до Китаю. Хоча Україна розміщена наскільки стратегічно вигідно з точки зору легпрому, що ми повинні просто купатися в грошах, як арабські шейхи..
