Галина ОХОЦЬКА (Хмельницький), переможниця конкурсу на звання кращого розповсюджувача «Дня»:
— На поштамті я вже дванадцять років. Сьогодні обіймаю посаду інструктора з підписки.
— Хто, за вашими спостереженнями, читає «День»?
— Переважно його передплачують підприємства, бібліотеки, солідні люди, тому що газета трохи дорога для звичайного передплатника.
— А ви самі читаєте?
— Звичайно. Як ми можемо рекламувати видання, якщо не знаємо, про що в ньому йдеться?
— На цій виставці вам щось сподобалося?
— Мені вона дуже сподобалася. Я просто не можу виділити щось одне. Кожна фотографія до серця дуже близька.
— Скажіть, а ось те, що пише наша газета про ваше місто, це актуально чи ні?
— Актуально. Ось у вас нещодавно було інтерв’ю з нашим земляком, який сьогодні в Америці та який для Хмельницького дуже багато зробив. Ми його добре знаємо, але ваша газета нам його розкрила з іншого боку. Не можна сказати, що конкретно виділяється у цій газеті, все можна читати. У мене вже дорослі діти — дочка 35 років і син — 30. Вони живуть окремо від нас. Але кожен для себе знаходить щось цікаве.
Євген КРАВС, (Львів), переможець фотоконкурсу «Новий день. Світло й тіні», автор фото «Юрчик Мотузюк. Скнилів».
— Ваші враження від виставки?
— Виставка чудова. Не можу сказати, що мені сподобалися всі роботи, але більшість — на високому рівні. У газеті «День» є хороший більд-редактор і гарний смак у керівництва. Через це на виставці є багато робіт, які можна довго смакувати. Крім звичайного для професійних фото інформаційного наповнення, вони ще мають особливу динаміку. Я дуже радий, що у когорті таких майстрів відзначено і мене.
Виставка «Дня» дуже мобільна і сильна. Я впевнений, що українські фотокори працюють на світовому рівні. Я сам родом зі Львова, а львівська фотошкола відрізняється від інших художньою фотографією. У Скнилові я свідомо йшов на те, щоб подати кадр нетрадиційно. Все ж таки фото робилося у неприємній ситуації, і не дай Боже, щоб подібні випадки повторювалися у майбутньому. Не завжди нам доводиться фотографувати приємні речі, але у цьому випадку я хотів передати, трагедію через очі хлопчика. На той момент, коли я фотографував Юрчика, досвід мені підказував, що я мушу це передати, зціпивши зуби, переступивши через етичні моменти. Без сумніву, я був у стані певного афекту і не можу сказати, свідомо я робив цей знімок, чи ні.
— А що ви вважаєте головною складовою успішного фото?
— У мене є «золоте» правило: «Хороша фотографія завжди знайде собі місце на сторінках газети». Якщо моє фото з’явилося у багатьох виданнях, то воно того варте. Не моє діло оцінювати фотографії, моє діло — робити їх добре. А якщо їх оцінили, то вони дійсно вдалися. Деколи буває навпаки. Для багатьох журналістів 80% роботи у газеті — це та робота, яку виконуєш через «не хочу», деколи у важких умовах, але є речі, які вдаються і їх хочеться робити і повторювати. Іноді присутній чинник «фарту». Але як оцінити «фарт»? Багато людей кажуть: «Женя, тобі повезло». З другого боку, на авіашоу я був зі своєю дитиною і знаходився за якихось 300 метрів від місця падіння літака...
— Для гарного фото людина повинна довго вчитися або просто мати хист до цього?
— Навіть якщо людина має хист, то вона потім все життя вчиться — робить висновки, аналізує. Я вважаю, що зараз в Україні можна здобути хорошу фотоосвіту. Благо, поруч є гарні вчителі. Але наша фотожурналістика ще молода і робить багато помилок. Втім, якщо подивитися, як з фотогенічної точки зору показана трагедія 11 вересня у Нью-Йорку, де працювати було набагато простіше, ніж на Скнилові, то сміливо можна сказати, що ми добре виконуємо свою роботу.
— Коли ви зрозуміли, що фотографія — це ваше?
— Я захоплювався фотографією ще зі шкільних років. Після закінчення школи пішов учнем фотографа. Далі були розряди, вища кваліфікація і т. д. Можливо, десь мені підфортило і вдалося зробити перший вдалий кадр. Скільки себе пам’ятаю — стільки я був фотографом, оскільки мені це подобалося. Я йду на роботу, як на свято, а це головне. Я вважаю себе щасливою людиною.
