Адже, якщо йдеться про мистецтво, незалежними називають напівпідпільних, радикальних художників. Саме визначення «незалежний» погано пасує до минулого. Натомість більшість митців, чиї роботи зараз зібрано у будівлі Арсеналу, є цілком визнаними, мейнстрімними, а дехто вже має статус класиків.
Підзаголовок «Нове мистецтво нової країни. 1991 — 2011» окреслює головну мету упорядників. А втім, дати більш-менш детальний зріз того, що відбувалося у нашому мистецтві після 1991 року — завдання не для одного вернісажу.
На виставці представлено основні течії та угруповання, що виникали протягом цих двох десятиліть. Найбільшу увагу приділено постмодерністам — зокрема, учасникам групи «Парком» або «Паризька комуна», котрі жили і працювали у будинку на однойменній київській вулиці (нині — вулиця Михайлівська) наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, чи молодій генерації з колективів «Р. Е. П.» («Революційний експериментальний простір», Київ) чи «Soska» (Харків). Так само цитатністю, безперервною іронією, залежністю від технологій відео і постановочної фотографії позначено більшість робіт молодих художників 2000-х років. Сучасні експериментатори, причому як молоді, так і більш поважного віку, багато в чому повторюють досвід і досліди їхніх більш відомих західних колег, і, цілком логічно, виглядають вторинно.
Більш цікавими оті постмодерні трюки стають, коли митець ставить перед собою конкретне, соціальне завдання. Так, дійсно дотепно виглядає бутафорська колона, споруджена «РЕПівцями» просто в Арсеналі і подарована майбутньому музеєві — причому «дарча» виставлена як окремий арт-об’єкт. Запам’ятовується графічна серія одного з лідерів Р. Е. П., Микити Кадана, під назвою «Невраховані голоси»: малюнки ніг, або сумок-«кравчучок», або взуття, котре носять небагаті торговці на нескінченних базарах просто неба, з короткими цитатами-сповідями цих людей: документація нелегкого життя цих неврахованих людей. Лада Наконечна у гарному за ідеєю, хоча й нерівному за виконанням відео «Fashion Ukraine» (2006) показує простих покупців, що виходять з Житнього ринку у Києві, як моделей на подіумі. Фільм відомого харківського фотохудожника Сергія Браткова «Банка супу» (2005) — кілька пронизливих хвилин із життя злиденної бабці, котра їсть борщ із банки у суспільній їдальні.
А справжньої художньої ваги «Незалежним» надають ті обдаровані живописці, що визначили розвиток вітчизняного мистецтва в новітні часи: найталановитіший з «Паркому», трагічно загиблий Олег Голосій, або учасники «Живописного заповідника», майстри колористичної пластики Марко Гейко, Олександр Животков, Тиберій Сільваші, Микола Кривенко, Анатолій Криволап. На жаль, організатори оминули увагою групу «Ар’єгард», створену мистецтвознавцем Андрієм Мокроусовим та художниками Олександром Захаровим і Матвієм Вайсбергом — останній наразі є одним із найкращих вітчизняних митців.
Незважаючи на деяку неповноту, «Незалежні» все ж доволі переконливо окреслили сьогоднішні проблеми. У тому, що нині виставляють колишні революціонери дев’яностих та нульових, надто багато атракціонів, надто багато бутафорії. Коли звільнення від радянського преса ще тільки починалося, то принципова безідейність, відмова від традиційних прийомів і їдучий сарказм були на часі. Наразі ж вони перетворилися на штамп — так само набридлий, як і цензурна заангажованість соцреалізму.
По суті, «Незалежні» виявили, чи, точніше, підкреслили головний, відомий сюжет: разючу відмінність між авторським пошуком, пов’язаним із естетично-авангардовою або соціальною парадигмами, та постмодернізмом, котрий заполонив найбільші галереї і загнав самого себе та своїх носіїв у глухий кут.
Вихід чи, точніше, виходи на виставці теж були вказані. Частина авторів шукає нових шляхів на полі соціальності, і це виглядає перспективним. Інші розвивають власну естетику без проголошення маніфестів і гасел, просто роблячи свою роботу. Зрештою, все зводиться до старої, як світ, речі, яку не сховати за жодними формальними витівками: рівня таланту.
Тож головна новина з сьогоднішнього Арсеналу: таланти у нас таки є.
КОМЕНТАРІ
Олександр СОЛОВЙОВ, головний куратор НКММК Мистецький Арсенал:
— За ці 20 років, можна сказати, багато води втекло: повністю зруйнувалась колишня система, з’явилась нова модель взаємодії мистецтва і суспільства, з’явився ринок, і люди почали залучатись до нього, з’явилися замість обслуговуючих ідеологію спілки художників інші інституції сучасного мистецтва, галереї... Тому головним досягненням і відмітною рисою сучасного українського мистецтва, на мій погляд, є його свобода і позбавлення комплексу обслуги. Україна тепер нова країна, з новою політичною, економічною, соціальною ситуацією, з новою ідеологією. Звичайно ж, нові умови породжують нові міфи. Але головне, щоб мистецтво не піддавалося їм і не спокушалось на якісь матеріальні блага, а могло залишатися самодостатнім і незалежним. Хочу відзначити, що цей кістяк, який становить сьогоднішнє українське сучасне мистецтво, демонструє цю потрібну стійкість. Водночас треба було б відзначити певний мінус для сучасного українського мистецтва. Він полягає в тому, що воно не структурувалось, не зміцніло інституційно. Причин, чому так сталося, багато. Зокрема, тому що суспільство ще не зовсім розуміє творчість сучасних українських художників, а ті не завжди мають можливість для адекватного діалогу. До того ж і державі бракує розуміння того, що це мистецтво — норма і що йому потрібні музеї.
Наталія ФІЛЛОНЕНКО, незалежний куратор:
— На мій погляд, сучасне мистецтво України пройшло доволі складний шлях. Його старт починався після періоду повної ізоляції. І починало воно як альтернативне, нікому не потрібне на державному рівні. До того ж дуже довго воно таким сприймалось і в суспільстві. Зараз перестали сприймати як «тусовку для тусовки», але все одно досі певна маргінальність притаманна. У більшості своїй наші художники великі тут, але їх, як і раніше, немає в Топ-10 або Топ-100 сучасних світових художників. Якщо говорити про попит на роботи сучасних українських майстрів, то запитане зараз мистецтво, яке піднімає соціальні питання, а якісний живопис, який завжди був дуже сильним у нас, залишається якось за бортом попиту. Тобто, якщо потрібна якась інформація про Україну та її сучасне мистецтво, здебільшого сьогодні використовуються для демонстрації фотографії Братковського, Михайлова, відеогрупи «РЕП»... Дуже сумно, на мій погляд, що тенденції в сьогоднішньому українському мистецтві продиктовані смаком колекціонера, який у нас не завжди професійний. Не можна, звісно, говорити, що на заході колекціонери всі естети і професіонали, але у західного художника є вибір. Адже там роботи майстрів купують музеї, галереї. У нас такого немає. Той же «Пінчук Арт Центр» чомусь не дуже купує роботи українських майстрів.
Наталія ЗАБОЛОТНА, генеральний директор Національного культурно-мистецького і музейного комплексу (НКММК) Мистецький Арсенал:
— Головне досягнення українського мистецтва часів незалежності, на мою думку, у тому, що у нас сьогодні є незалежні художники. Є майстри, яким не можливо диктувати у якому стилі працювати. Майстри, які відчувають світовий мейнстрим і вливаються в нього, чого не могли собі дозволити їхні попередники. Я багато їжджу по світу, відвідую багато музеїв, як сучасного так і класичного мистецтва. І з впевненістю можу засвідчити — українське мистецтво, навіть сучасне, надзвичайно колоритне та має надзвичайно яскраву автентику. І потрібно це підтримувати. Звичайно, умови сучасного світу вимагають від нас бути космополітами, але дуже важливо у цьому світовому мейнстримі зберегти свою національну ідентичність, не розгубити історичної пам’яті. Під час підготовки виставки ми проробили колосальну роботу, щоб віднайти твори, зібрати їх. Сьогоднішня наша виставка на 50% складається з робіт, які перебувають у приватних колекціях. І це хоч трохи дає надію, що роботи збережуться. Прикро говорити, але багато творів, незважаючи на доволі короткий проміжок часу у 20 років, вже втрачені. Декілька десятків митців пішли з життя. І це безповоротний процес. Тому так важливо не втрачати сьогодні жодної хвилини. Ми й так, якщо можна так сказати, вже втратили 20 років, адже багато робіт цього періоду були навіть не задокументовані, велика кількість перформенсів були зняті на відео, яке згодом було втрачене... Я сподіваюсь, що коли через 10 років ми підбиватимемо підсумки наступного десятиріччя найбільшим здобутком ми називатимемо створення великого музею сучасного українського мистецтва. Українське мистецтво за кордоном все ще асоціюється у переважній більшості з народними промислами. Коли до нас приїздять іноземці, то вони знайомляться передусім з цим видом мистецтва, а найпопулярнішим місцем для них є Андріївський узвіз. А має бути представлена й інша сторона, так би мовити альтернативний майданчик, на якому виставлятимуться роботи майстрів сучасного мистецтва. Воно не має розвиватись на противагу народному, а — доповнювати комплексну картину. Це ознака цивілізованості.
