У сім’ї Костянтина Чернічкіна справжньою чоловічою справою вважається фотографія. Але головне, що батько й два сини ставляться до неї не просто як до роботи або ремесла. Для них фото — це, насамперед, мистецтво. На ювілейній фотовиставці «Дня» журі визнало Костині знімки одними з найкращих і нагородило фотографа особливим призом — можливістю виставити свої роботи в галереї Британської ради.
— Костю, наскільки мені відомо, ви не відразу вирішили стати фотографом?
— Так, коли я закінчував школу, в Україні був нелегкий період. І я вирішив піднімати економіку країни, обрав відповідну спеціальність. Проте довго я не провчився — відчув, що не моє. Зате почав помічати, що коли я йду вулицею, мені хочеться все сфотографувати. Так, загалом, усе й почалося.
— Як ви вважаєте, фотографом може стати будь-яка людина?
— Гадаю, так. Технології дуже швидко розвиваються й дають більше можливостей. До речі, цей процес відбувається не тільки в нас. Маючи в руках найновіший фотоапарат, будь- яка людина може натиснути на кнопку й зробити знімок. Але справжній фотограф виконує не тільки суто технічні функції. Він повинен спочатку розуміти, для чого фотографує, що хоче цим сказати. І до того ж, у творчої людини повинне бути якесь естетичне світосприйняття.
— Навчитися цьому можна?
— У нас практично ніде отримати вищу освіту за спеціальністю «Фотограф». І я вважаю, що насправді це велика проблема й одна з головних причин відсутності культури фотографії. Багато фотографів або тих, хто вважають себе такими, не знаючи ні законів жанру, ні композиції, беруться знімати. Немає ринку, немає культури, немає вищих навчальних закладів або хоча б елементарного Центру фотографії. Адже такі є в кожній країні.
— А багато в нас професійних фотографів?
— Ну, себе я, принаймні, таким не вважаю. Але десяток саме фотожурналістів, а не художників, гадаю, набереться.
— Наскільки зараз затребувана робота фотохудожників, багато людей відвідують виставки?
— Насправді, у нас в Україні ця галузь не дуже розвинена. Спочатку фотограф стикається з тим, що важко знайти приміщення для виставки. Проте це не найстрашніше. Гірше те, що дуже мало людей сприймають фотографію не просто як робочий момент, а як мистецтво. І, якщо чесно, також мало воно поціновується власниками галерей і виставкових залів. Щоправда, на своїй останній фотовиставці я з цим не зіткнувся — всі організаційні питання взяв на себе «День». Приз — виставити свої роботи в галереї Британської ради — став гарним стимулом для мене. Узагалі фотовиставка «Дня» унікальна. Таких масштабних заходів в Україні досі ніхто не проводив.
— Я знаю, що свого часу у вас була фотовиставка в Польщі. Можете порівняти ставлення поляків і українців до фотографії?
— Якщо чесно, порівнювати страшно. Різниця дуже велика. Польща має досить сильну специфіку фотографії. А в Україні я не можу сказати, що існує хоч яка-небудь школа або взагалі чи має українська фотографія своє облiччя. Як говорив відомий фотограф Маєвський, коли ти приходиш на виставку й у тебе потім цілий день болить голова, значить, це була хороша виставка! У нас, на жаль, таке рідко трапляється.
— Якщо українці не сприймають фотомистецтво, то як вони ставляться до фотографів і взагалі до зйомки?
— Українці — досить узагальнене поняття, і важко говорити за всіх. Але у своїй більшості вони реагують негативно. Люди, не знаючи, навіщо й чому їх фотографують, завжди ставляться з острахом, закривають обличчя, відмовляються фотографуватися. Хоч у Києві набагато простіше: можна загубитися в натовпі. А щоб працювати в провінції, треба бути психологом, уміти знайти підхід до людини.
— А яких людей цікавіше фотографувати?
— Політиків простіше — вони стандартні. Але мені особисто більше подобається трохи інший жанр — не репортаж, а більш художнє фото, де можна пустити в хід усю фантазію.
— Чи правда, що в останній час чим смішнішою вийде на фотографії людина, тим це вигідніше для видань?
— Я вважаю, що це новий напрям у фотожурналістиці. А провиною тому — відсутність якихось подій, походи на одні й ті ж прес-конференції. Немає приголомшуючих новин, а так людина відкриває журнал чи газету — і його увагу привертає яскраве фото.
— А як же етичний кодекс?
— Я не буду говорити за інших фотографів, але про себе можу сказати, що мені важко переступити певні рамки пристойності. Хоч я не вважаю, що резонно звинувачувати фотографів, які працюють у гарячих точках. Не варто заперечувати, що, так би мовити, у трагічних темах присутній момент спекуляції на почуттях. Таким чином виходить, що з року в рік у глядача атрофуються емоції. Люди починають сприймати криваві сцени, як буденне явище. Однак я знаю фотографа, який сам глибоко переживає всі події. І це засвiдчує кожна його фотографія.
