Історично склалося, що кожна епоха залишає за собою зміни в архітектурі, вона започатковує, дає нові напрямки та стилі будівництва. Теперішню епоху називають по-різному, наймилозвучнішим епітетом, мабуть, буде епоха індустріалізації та інформаційних технологій, адже наш час називають ще й часом примітивізації та споживацтва. І те, і інше присутнє, і те, і інше відображається в архітектурі. Це стосується всієї України, особливо великих міст, де за землю в історичних центрах правлять такі величезні суми, що при цьому решта цінностей — культурні пам’ятки, охоронні зони, — відступає на задній план. На жаль, українці, що мають владу та гроші, не витримали випробування цими грошима, і через те Україна або втрачає пам’ятки архітектури, або вони потихеньку від недогляду гинуть самі, або спотворюються через присутність новітніх будівель... Якщо хаос, притаманний будівельній політиці України, не припиниться, то ми ризикуємо назавжди втратити цілі пласти української культури та історії.
Київ може слугувати прикладом того, як це все починалося приблизно 20 років тому і як це триває зараз. Отже, сьогодні, зі столиці, газета «День» розпочинає цикл публікацій, присвячених архітектурним змінам, які відбуваються в наших містах.
Якщо зустрінуться люди, які прожили в Києві, наприклад, 50 років і п’ять, коли вони захочуть поговорити про місто, то раптом зрозуміють, що говорять про... різні речі. Так, кожне місто розвивається, змінюється, з’являються нові будівлі, мости, парки, алеї. Але є речі святі — яких не можна зачіпати, спотворювати їхній вигляд. На жаль, це не про Київ, це не про Україну.
З архітектором Олегом Гречухом газета «День» вирішила проїхатися центральними вулицями столиці й подивитися, як змінився він за останні роки: що, де, коли побудовано, як це виглядає з точки зору здорового глузду, дотримання міжнародних вимог, зрештою — смаку.
Зустрілися біля мосту Патона в обідню пору, поки вулиці були більш-менш вільні. Поїхали...
Одним із найбільших гріхів столичних забудовників є наступ на буферні зони. Газета «День» неодноразово писала про попередження, які ЮНЕСКО робила з цього приводу Україні (в першу чергу мова про буферні зони біля Києво-Печерської лаври та Національного заповідника «Софія Київська»).
— На схемі генерального плану Києва, що на сайті комунальної організації при КМДА «Центр містобудування та архітектури», наведене коригування охоронних зон і архітектурних заповідників у центрі міста. Згідно розпорядження № 979 міської адміністрації Києва ще від 2002 року, в означених зонах не можна будувати висотні будівлі. Навіть у останній розробці генерального плану за 2010 рік в центральній частині (Печерськ та історичне центральне ядро) зазначено, що обмежується розвиток комерційної нерухомості. Є карта корегування буферних зон пам’яток архітектури. Затвердження меж цих зон та їхньої охорони вимагає ЮНЕСКО. На останній конференції ЮНЕСКО було зроблено офіційний висновок, що треба врегулювати питання з буферними зонами (де не має з’являтися висоток) у Києві, — розповідає Олег і показує роздруковані кольорові карти (їх можна знайти в Інтернеті за адресою http://whc.unesco.org/en/decisions/1917).
За його словами, ці зони, що повинні оберігати пам’ятки архітектури, містобудівні ансамблі монастирів Лаври та Софії від візуального впливу новобудов, давно зруйновано. Ми їдемо на Лівий берег, щоб звідти подивитися, як виглядає ансамбль Лаври внаслідок наступу на буферні зони.
Зупинилися на мосту, щоб фотограф відзняв кадри, а Олег продовжив:
— З цього боку перед нами видно ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруди датовані XII—XIX сторіччям. Ми бачимо, що з-за нього виринає нова будівля (почали будівництво 2008 року на Кловському узвозі, 7а), яка з деяких оглядових точок накладається прямо на лаврську дзвіницю. Вона поки що найвища у Києві — 40 поверхів. Якщо в середньому висота поверху 3,3 метра — це вже понад 130 метрів плюс ще технічні поверхи і «корона» зверху. Все разом — за 140 м. А Лаврська дзвіниця має 96,5 м до хреста. Цей «елітний» житловий будинок забудовника «Житлобуд» в зоні візуального впливу на ансамбль Лаври, що під охороною ЮНЕСКО з 1990 р. Цей житловий будинок затверджували ще в 2003—2006 роках, активно будують і досі. Об’єкт проходив містобудівну раду кілька разів, і кілька разів йому підвищували поверховість. На сайті забудовника у відкритому доступі є основні дозвільні документи з цього приводу, також там зазначено, що непроданою залишилася одна квартира.
Наближаючись до Русанівської набережної, Олег розповів, що раніше в Києві діяв Науково-дослідний інститут теорії і історії архітектури, який і визначив ці позиції — звідки має бути огляд пам’яток, оскільки не можна допускати візуальної руйнації виду пам’ятки. Він наводить ще аргументи на користь того, що цього будинку не могло би бути взагалі, якби, наприклад, Київ був... столицею Угорщини.
— Навіть по розташуванню цього будинку на карті Києва зрозуміло, що якщо дивитися на нього з тієї точки, де ми стоїмо, — з мосту Патона, тобто провести звідси на карті пряму лінію — і можна побачити, що ці будівлі перекриються. Отже, не помітити його впливу просто неможливо. Хмарочос на колишній території заводу «Арсенал», і якщо з вікон квартир подивитися вниз, то нічого вартого уваги у промисловій зоні не знайдете, двора у будинку майже нема. Правда, вид на Лавру буде красивий, — каже архітектор.
Так, є люди, які житимуть (чи вже живуть) в цих хмарочосах, купляють краєвиди для себе. Решті залишається милуватися тим, що накоїли забудовники...
— На Лівому березі є кілька сріблястих багатоповерхівок, збудованих метрів за 50 від русла Дніпра — по вул. Р. Окіпної,16А. Є Водний кодекс, згідно з яким, менш як за 100 метрів до води не можна будувати, — продовжує Олег. — Дуже багато норм, якими нині користуються при будівництві, існують ще з радянських часів, коли високі будівлі на 30 поверхів були чимось недосяжним і експериментальним. А зараз вони вже є, а норми до них так кволо підганяють... Вважалося, що вздовж таких річок, як Дніпро, має бути санітарно-захисна зона — в тому числі щоб убезпечитися від техногенних аварій чи стихії. А у 2006—2007 роках уже кілька проектів новобудов, розташованих надто близько до акваторії Дніпра, виносилися на розгляд містобудівної ради.
Ми рухаємося Русанівською набережною, аби знайти найвідповідніше місце і вийти з авто оцінити ансамбль Лаври з потворами, які над нею нависли. Бачимо панораму, на якій над схилами Дніпра натикані частоколом висотки (окрім тієї, про яку вже говорили): на Грушевського, 9а та будівля в Аскольдовому провулку, 11.
— Якщо все це розглядати з погляду українського і міжнародного законодавства, то скрізь є грубі порушення, — каже Олег. — Столиця росте і зрозуміло, що в Києві постійно щось будуватиметься, як у всіх столицях, що розвиваються. Зрозуміло, що завжди будуть люди, які захочуть вкладати кошти в прибуткове будівництво. Все це можна робити цивілізовано. Є Лівий берег, полігон для спорудження висоток — будь ласка... Є й промзони подалі від центру на Правому березі.
На Русанівці — гарна набережна, але не доглянута. Щодо цього в Олега теж є зауваження.
— Практика таких набережних є всюди у світі, де в центрі міста якась водна артерія. Це міста на Дунаї: Будапешт, Відень, Братислава, також є хороші, благоустроєні набережні у Копенгагені, Осло, Парижі, Лондоні, Ліоні. Вздовж річки винесено основні театри, заклади громадського харчування, музеї, розважальні об’єкти, — каже він.
За його словами, в нас це намагалися зробити, тому що Русанівка — непоганий район з точки зору комфортності і наближеності до води, а також вигляду на історичну панораму Києва.
— Але щоб у нас це працювало, як у Європі, потрібно розробляти детальні плани на рівні стратегії розвитку і конкретного плану міських заходів, щоб це була територія пріоритетного розвитку, а не перманентного занепаду, — продовжує архітектор. — Наприклад, взяти Будапешт. Там є ліва і права частини міста по берегах Дунаю. Виходить так, що всі найкращі готелі і найкращі прогулянкові зони, кафе, ресторани, театри розташовані вздовж лівого берега ріки, нижчого — щоб з них можна було спостерігати вже за правим берегом з палацом на Будайській горі (ці унікальні види приносять зиск місту в сфері туризму).
Дивлячись на цих залізобетонних майже близнюків над Лаврою, виникає думка, що якщо й далі в Києві проводитиметься варварська політика щодо забудови міста, то вони — не останні. Тим більше, що Олег говорить про явище прецеденту:
— Є явище прецеденту. Коли спочатку з’являється одна висотка, авторів ніби трохи покритикували, присоромили, назвали це містобудівною помилкою, а потім в когось виникає бажання збудувати таких ще десять чи 20 — мовляв, чому йому можна, а нам — ні? Навіть 2007 року були пропозиції на площі впритул до Центрвиборчкому збудувати будинок на 42 поверхи, який був би теж вищим за Лаврську дзвіницю. Те, що ми бачимо зараз, — рівні з нею по висоті будинки.
Так, дійсно, за словами Олега, планується звести 34-поверховий офісний будинок біля пам’ятника Батьківщині-матері. Забудовником виступає «Київміськбуд». Він припускає, що зараз, у зв’язку з кризою, роботи призупинилися (паркан уже стоїть). Ще неймовірних розмірів за висотою планується офісно-готельна будівля по вул. Грушевського біля Будинку офіцерів, Маріїнського парку. Вона майже вдвічі перевищує свого монструозного попередника на Грушевського, 9а.
Олег переконаний, що коли інвестиційний клімат потеплішає, будівництво знову продовжиться. Багато хто сподівався, що під час кризи хтось змінить чи перегляне свої плани, але загальна тенденція вже очевидно — нічого не зміниться, підсумовує він.
Зайве говорити, що порушення стосуються всього древнього центру міста, у якому нині є залишки Київської фортеці. Ось як бачить ці порушення Олег.
— Якщо розглянути схему меж Київської фортеці — архітектурного заповідника, згідно поки що чинного розпорядження КМДА від 2002 року і текстового опису меж заповідної території, а також порівняти з існуючою ситуацією, то про дотримання положень цього документу годі й говорити. Також є цілий список архітектурних заповідників, на яких точно позначено вулиці, якими проходять межі, і схема їхнього розташування. Це довкола Софії Київської і Києво-Печерської лаври. Незважаючи на досить давнє розпорядження київської влади про оберігання цих місць, в буферній зоні, затвердженій ще й ЮНЕСКО і розміщеній на офіційному сайті цієї міжнародної установи, ситуація критична і показує зневажливе ставлення відповідальних осіб до будь-яких регулюючих документів, — каже наш гід.
За його словами, хаотична забудова розпочалася приблизно з 1998—1999 років. Звинувачувати когось конкретно — що винний Омельченко чи Чернівецький, чи Бабушкін, який був свого часу головним архітектором столиці, — неправильно, вважає архітектор.
— Це не є персональною відповідальністю когось особисто... Зібралася критична маса людей, які свого часу впливали на рішення або самі приймали ці рішення, й ті, які мали гроші за це все платити. Вони вирішили, що це принесе їм значну віддачу. Хтось ці квартири у висотках в історичних зонах купляв з метою перепродажу, для вкладення грошей. І, звичайно, ще одна причина в тому, що ніхто цього не зупиняв. Були локальні протести розрізненої громадськості. Комусь свого двору шкода було, скверу зеленого чи гаражу нелегально збудованого. А архітектори переважно не протестують: бо це робочі місця для багатьох, заробітна плата, і непогана, амбіції врешті-решт, коли намальоване на папері щось гігантське втілюється в життя за чиїсь чималі гроші, — розставляє крапки над «і» Олег.
Ми дивимося на споруджуваний будинок: там зараз працюють два баштові крани — він ще виросте. Це Аскольдів провулок, 11. На тому місці був Військово-Микільський собор з комплексом споруд — храмом, дзвіницею.
Коли діяла Києво-Печерська фортеця, довкола Лаври була її цитадель — земляні вали від шести до 12 метрів заввишки, які вже зараз значно поруйновані. Коли там перебував військовий гарнізон, арсенал зі зброєю, комендатура, контора генерал-губернатора, то при гарнізоні діяла церква з військовим «ухилом». В 1930-х роках цю церкву зруйнували для створення нового — радянського образу Києва. У 1990-х роках були плани відбудувати храм. Зараз біля цього місця готель «Салют».
— Але поки говорилося про програму відбудови київських храмів, на місці Микільського собору виріс новий будинок на 18 поверхів (будівельно-інвестиційна компанія «Кан девелопмент»). Кілька разів намагалися з’ясувати замовника, але ситуація — дуже заплутана, тому що ділянка виділялася на одних, потім вона перепродавалася, будували одні, потім другі — така багаторівнева схема, за якою важко визначити відповідального, того, хто замовляє музику, — каже Олег. — Він акурат стоїть в тому місці, де був храм — так-от, як Успенський собор Києво-Печерської лаври і дзвіниця. Дзвіниця була трохи нижчою за Лаврську, але в принципі вона робила візуальну домінанту на цій панорамі. Це виглядає трохи дикувато, тому що коли цей будинок погоджувався на містобудівній раді, йому зверху зробили куполи — ніби церковні, здалеку він може нагадувати силует церкви. Як на мене, це виглядає по-варварськи. Звичайно, що навіть уявити важко, скільки коштуватиме в цьому будинку квадратний метр, попри існуюче правило дозволяти висоту нових будівель у межах охоронних зон — 27 метрів. 18 поверхів з куполом — це вже близько 70-ти метрів. Та ще й на самісінькому краю зсувонебезпечного дніпровського схилу! Ті нормативні 27 метрів від асфальту до останнього поверху новобудови встановлені навіть не з точки зору візуального впливу на історичне середовище, а через довжину драбини звичайної пожежної машини...
Продовження репортажу читайте у наступну п’ятницю
