«ПРИЄМНО БУЛО ВИВЧИТИ КЛІЄНТІВ «ЗСЕРЕДИНИ»
— Ірино, вважається, що журналісту, який пише про ТБ, не варто в побуті особливо зближуватися з телевізійниками. Друзів критикувати важко...
— Справа в тому, що за професією я телевізійний журналіст і з багатьма нинішніми телезірками вчилася й товаришувала. Тому раптом перестати спілкуватися — неможливо. І друзі, буває, ображаються, тому що якщо вже я пишу, то і їх не особливо щаджу.
— А немає відчуття, що «дружина Цезаря» має бути все-таки поза підозрами: телекритику краще бути не поміченим в особистих уподобаннях...
— Я розумію, що це вразливе місце...
— Критика завжди вважалася жанром малолітературним. Бернард Шоу говорив ущипливо: «Критикує той, хто не може зробити сам». Зате з минулого року і ви побували в цій шкурі — змінили Кiру Прошутинську на посаді ведучої «Прес-клубу»...
— Мені було цікаво поспостерігати за процесом зсередини. Не можу сказати, що я так уже кардинально змінила професію — не в таксі ж пішла працювати, але повторюю: було цікаво вивчити власних клієнтів «зсередини».
— Приємно було з’явитися на екрані?
— Та ні, це був досить болючий процес... Трапилося так, що я лежала два місяці на дивані після операції (дикий перелом ноги), і мені зателефонувала Кiра — зробила пропозицію вести програму. А оскільки попереду була друга операція і голова була зайнята майбутнім кошмаром, то я промимрила щось невиразне, що, мабуть, було прийнято за згоду. Коли повернулася після операції, то програма стояла вже в сітці, і Добродєєва (керівник інформаційної служби на РТР) умовила знімати її «під мене».
— Коли потім переглядали записи програм, порівнювали себе та Кiру?
— Навіщо? Ми настільки різні за психофізичними даними, що це безглуздо. Моє завдання — зробити так, щоб це було не гірше, ніж раніше.
«ТЕЛЕКРИТИКУ В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ БУЛО ПРОСТО ЗАБОРОНЕНО»
— Вважається, що радянське ТБ було оплотом ідеологічної машини...
— Частково, це так. Але були і високі прояви телевізійного мистецтва: ставив же Ефрос для телебачення, були Каплер, Андронников... Це ж зовсім не ідеологія була. Проте, за великим рахунком, все — ідеологія. Чому радянська влада приділяла багато уваги культурі? Тому що намагалася довести свою причетність і посвяченість. А телевізійну критику в той час було просто заборонено. Якщо хтось про щось вякав у газетах, то йому відразу погрожували пальчиком. Зараз телекритики немає з іншої причини: з телевізійниками вигідніше товаришувати. Багато спільних «інтересів».
— Якщо повертатися до підзабутої теми НТВ, то хотілося б почути вашу думку: чому російському уряду не вистачило терпимості та конструктиву зберегти кращий канал у країні?
— Тому що це було зроблено з відома певних людей у державі, які таким чином зводили особисті рахунки. Уряд не тільки не мав ні сили, ні розуму, ні бажання зберегти, він мав прямо протилежне бажання — зруйнувати. І суспільство не змогло захистити канал...
— Чому?
— Тому що у нас немає ні суспільства, ні громадської думки. Проте потрібен ще один момент: щоб із цією громадською думкою рахувалися.
— Чому так дивно відреагували на ситуацію колеги-телевізійники? Адже НТВ практично ніхто не підтримав — обмежилися саркастичними коментарями.
— Хтось на зразок Максима Соколова або Міши Леонтьєва елементарно виконував «замовлення», хтось дійсно з елементарної заздрості підливав масла у вогонь.
— Хоч у будь-який момент це може трапитися з будь-якою газетою чи телеканалом — «якщо сьогодні прийшли по них, то завтра прийдуть по тебе».
— Так, це улюблена притча Познера, але її справедливість розуміють далеко не всі.
— Чи можна говорити про те, що в Росії можлива диктатура?
— У нас уже авторитарний режим. Проте не обов’язково це закінчиться диктатурою. І уявіть, багатьом це подобається. Свобода слова, вірніше її видимість, зберігається для Заходу. Адже вони уважно стежать за ситуацією. А ситуацію на НТВ представили як фінансовий конфлікт.
— До речі, ОРТ також мав і має величезні борги.
— Звичайно. Але вони вчасно змінили орієнтацію і вціліли.
ПОТРЕБА В ЖУРНАЛІСТІ-КІЛЕРІ СКОРО ВІДПАДЕ
— Чому сьогодні на телебаченні і в газетах так мало особистостей?
— З цим катастрофа. Розумієте, безліч зрілих людей пішли з професії. Особливо чоловіки. Набридає, виникає внутрішнє невдоволення. Приходять завзяті юнаки та дівчата, яким абсолютно все одно, про що писати. Відкривають рот і несуть таку ахінею... І не розуміють, що в нашій професії потрібно заслужити право висловлюватися на певну тему. Ти хто? Ти — посередник між читачем, глядачем і героєм.
— І, між іншим, багато хто вважає себе «володарем умів»...
— Вони просто плутають ролі. Ніжно любимий мною Діма Дібров, який володіє особливим хистом відчувати щирий інтерес до своїх героїв, на власний день народження в минулому році влаштував телевізійну зустріч із самим собою. Йому ставили запитання глядачі в ефірі. Причому було багато явно відрежисованих дзвінків від знаменитостей, які йому говорили: «Дімон, ти супер! Ти геній!». Я потім писала про те, що крім того, що це смішно, проблема носить більш глобальний характер: рано чи пізно у публічної людини, яка багато спілкується з талановитими, відомими людьми, розвивається комплекс. І в якийсь момент вона починає вважати себе РІВНОВЕЛИКОЮ. Фігура, рівна Черчiллю, так би мовити. Відбувається зміщення ролей. Але Діма — це не найважчий випадок. Менш розумні люди впадають у маразм просто від того, що вони на екрані три дні «посвітились». Упізнав його хтось на бензоколонці — і дах поїхав.
У кінцевому результаті багато що залежить від внутрішньої культури. Наш спільний знайомий Микола Дроздов, який тридцять років веде передачу «У світі тварин», — найскромніша людина. Коли йому роблять компліменти, він старається якнайшвидше перевести розмову на іншу тему. Уникнув комічного у своїй колосальній популярності Познер. Можливо, тому що вона прийшла до нього в 50, коли він був зрілою сформованою особистістю.
— В останні роки на багатьох телефорумах і «круглих столах» виникає питання про те, що діяльність журналістів потребує громадського чи державного контролю. І, чесно кажучи, коли я слухаю пана Леонтьєва, наприклад, то розумію, що це не так безневинно, як здається на перший погляд.
— Насправді — далеко не безневинно. Думаю, якщо по-хорошому, то держава повинна контролювати дотримання тією чи іншою компанією державної ліцензії. В Америці, скажемо, існує ліцензія із зв’язку, в якій зазначено, що категорично заборонено робити — пропаганда порнографії та інше. Крім усього іншого, мене абсолютно приголомшив свого часу той факт, що усі великі американські компанії мають свій кодекс, де прописано все, що регламентує поведінку журналіста — починаючи від ситуацій, коли відбувається громадянське безладдя, до ситуації, коли йому намагаються дати хабар. Там безліч пунктів, але читається це, як бестселер.
І якщо ви, як працівник цієї компанії, порушите хоч один пункт цього кодексу, то втратите не лише роботу, але й репутацію та повагу колег.
У нас також були спроби створити таку Хартію, однак на другий день вона стала порушуватися, а на третій — про неї всі забули.
«ЯКЩО ЛЮДИНУ ДОВГО ГОДУВАТИ МАННОЮ КАШЕЮ, ТО ВОНА РОЗУЧИТЬСЯ ЇСТИ М’ЯСО»
— Чому наша творча інтелігенція так любить бути ближчою до влади?
— Наташо, це люблять представники всіх професій. Просто не всі вони потрібні владі, не всі вони цікаві. А у «митців» більше можливостей в цьому сенсі. Подивіться репортажі про поїздки Путіна країною: дійшло до того, що народ руки йому цілує. У нас у крові любов до царя. А творчі люди часто керуються ще й прагматичними міркуваннями. Скажімо, шанований мною Марк Захаров завжди пам’ятає, що йому потрібні гроші на новий будинок чи чергову постановку. Але ми забуваємо одне: якщо ти один раз погодився — пішов на компроміс, то далі тебе використовують «за повною програмою».
— Чи доводилося вам у професійному житті «поступатися принципами»?
— На замовлення я нікого ніколи не «мочила» — це точно. Могла не написати чогось, промовчати внаслідок добрих стосунків — по дружбі. Але і це було не часто.
— Чому ви, будучи провідною журналісткою видання, все-таки покинули «Известия»?
— Річ у тім, що я колись починала в «Независимой газете», де сповідався принцип повної довіри щодо авторів — мене ніхто не вичитував, не правив і вже тим більше не говорив, про що я повинна писати. Спочатку так було і в «Известиях»… А коли мені почали підказувати, якою повинна бути шкала оцінок, я зрозуміла: стосунки себе вичерпали.
— На Україні переважне число видань пише про телебачення з погляду світської хроніки. Вважається, що серйозна телекритика читачеві не цікава…
— Категорично не згодна. Звичайно, якщо людину довго годувати манною кашею, то вона, зрештою, розучиться їсти м’ясо. А потім, це брехня, що така журналістика цікава меншості. За статистикою, п’ятничні газети починають читати з телевізійних шпальт.
Окрім того, не забувайте, що людина в сучасному світі дуже самотня. Їй завше хочеться з ким-небудь обговорити прочитану книгу або переглянуту передачу. І тоді вона сідає за стіл, бере ручку, і в ста чи тисячі кілометрів від Москви, де зовсім інша цивілізація, пише мені: «Дорога товариш Петровська…».
