Під час недавніх днів Японії в Києві, серед інших презентацій і церемоній, було нагороджено українця (вперше в історії) японським орденом «Вранішнє Сонце» — за популяризацію японської культури в інших країнах. Кавалером цього ордена став письменник-перекладач Іван ДЗЮБ. Він є доктором фізико-математичних наук, колишнім головою ВАК України, а також дипломатом — упродовж кількох років пан Дзюб працював радником з питань науки і техніки Посольства України в Японії.
Сьогодні подаємо інтерв’ю з цією талановитою людиною.
— Глибоко шановний пане Іване! Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про те, в яких обставинах ви опинилися у зв’язку з участю у так званій антирадянській акції за радянського режиму?
— Підпис, який я поставив 1967 року в листі української інтелігенції до ЦК КПРС на захист В’ячеслава Чорновола та інших дисидентів, дійсно вважався антирадянською акцією в очах тодішньої партійної верхівки. Наслідком було те, що мені закрили дорогу на Захід для участі в міжнародних конференціях з фізики, на які я мав запрошення, на цілих двадцять років. Моя «вина» поглиблювалася ще й тим, що я не був членом КПРС. І тільки епоха Горбачова вперше дала мені змогу відвідати капіталістичну країну — це була Японія.
— Прошу розповісти трохи про вашу наукову роботу — царина, досягнення. Яка зі знаних вами іноземних мов найбільш знадобилася для наукової роботи? Англійська?
— Царина моїх наукових зацікавлень — теоретична фізика, зокрема, резонансне поглинання гама-променів ядрами (ефект Месбауера) домішкових атомів, оптичні й магнітні властивості ідеальних і змішаних кристалів, розсіяння повільних нейтронів газами, рідинами й кристалами тощо. За цикл праць «Передбачення, виявлення і дослідження нового типу елементарних збуджень у кристалах з домішками» став 1990 року, разом з іншими науковцями, лауреатом Державної премії УРСР в галузі науки й техніки. У науковій діяльності найбільшу користь принесло мені, звичайно, знання англійської, бо доводилося писати статті цією мовою, виступати на міжнародних конференціях і просто спілкуватися з науковцями.
— Відомо, що пан Дзюб є поліглотом. Скільки мов ви знаєте? Можете тільки читати чи й писати та говорити? Чи забуваються вивчені мови — при нечастому їх використанні? Чи маєте ви «улюблену» іноземну мову? З якої причини?
Чи знайомилися з літературами країн, мови яких вивчили? Які преференції тут маєте? І як оцінюєте переклади українською?
— Різною мірою знаю понад десять мов. Кількома мовами розмовляю, інші розумію, рештою вільно читаю. А взагалі у мене немає страху перед невідомою мовою. Оскільки іноземними мовами я захоплювався упродовж багатьох років, то віртуально обійшов майже всю Європу, зокрема й Скандинавію, і навіть був добрався до Індії — два роки вивчав урду, гінді та бенгалі. Але можу, на жаль, підтвердити, що при нечастому використанні знання мови потроху забувається.
Що ж до любові до мов, то я всіх їх люблю — немає на світі поганих чи гарних мов. Усі вони — геніальне творіння людського мозку та історичного процесу. Коли вивчав якусь мову, то завжди цікавився літературою цього народу, його історією — до певної міри я навіть його ідеалізував. Спершу я цікавився літературою Великої Британії та США, потім — Франції, Італії, Іспанії. Латинської Америки, Португалії, Швеції й лише згодом, років сорок тому, захопився японською мовою і зосередився на перекладі японської літератури (до того перекладав з іспанської та італійської).
Оцінювання перекладів українською мовою — справа дуже конкретна. Успіх чи невдачі перекладача визначаються не стільки знанням іноземної мови (хоча без цього ніяк не обійтися), скільки знанням рідної. На мою думку, перекладач схожий на музиканта, який, кожен по-своєму, виконує музику композитора.
— Поширена думка, що для знання багатьох мов треба народитися. Це дійсно так чи справа тільки у характері людини та безпосередньо — праці? Хоча очевидно, що не кожна людина, навіть при найбільшому бажанні, може опанувати самотужки кілька іноземних мов. Що б ви порадили людям, які тільки починають цей шлях?
— Насправді людина не знає, здатна вона вивчити іноземну мову чи ні, якщо вона не намагалася цього зробити. Безперечно, люди мають неоднакову здатність до мов, але ж потреба й зацікавленість, часто навіть чисто матеріальна, змушує людину взятися до вивчення іноземної мови. У нашому світі така потреба стає все більш пекучішою. На жаль, в Україні в ставленні до мов створилася курйозна ситуація — деякі люди, які себе вважають інтелігентами, професіоналами, знають лише одну мову (гадаю, читач здогадається, яку). Більшість нашої так званої еліти, на жаль, не володіє англійською мовою і на міжнародному рівні має вигляд білої ворони. Людям, які хочуть вивчити іноземну мову, я порадив би повірити в себе і щодня наполегливо слухати навчальні тексти, радіо, читати адаптовану художню літературу і пробувати спілкуватися зі знавцями мови — від постійного тренування розвивається пам’ять.
— Зараз ви зосередилися на перекладах українською творів сучасних японських письменників. Чому? Адже сьогодні для України проблема філософських, наукових та літературних перекладів стоїть дуже гостро, і Японія тут не є на першому плані.
— Кілька років тому, коли наші державні видавництва фактично збанкрутували, а нових, приватних, ще не було, я переклав з англійської, на замовлення видавництва «Основи», кілька книжок з економічної теорії та економічної політики, зокрема, велику монографію «Економічна теорія в ретроспективі» М. Блауга. Мав намір навіть перекласти книжку про особливості японського менеджменту, та коли побував у Японії, то зрозумів, що робити це передчасно — наша країна перебуває лише на початковому етапі становлення капіталізму й до японського менеджменту їй ще дуже далеко. За час перебування в Японії (2001—2003 рр.) я ближче познайомився з японською літературою і вирішив продовжити перервану працю над перекладом саме художньої літератури, хоча, безперечно, було б варто розширювати наші знання про науку, філософію й мистецтво Японії.
— Японія — мало знана для українців країна. Яку відмінність японців від нас ви виділили б перш за все? У характері людей, у стилі спілкування, родинних стосунках, у молодіжних рухах тощо? Часто говорять про японське сполучення: традицій і західного модерну. У яких формах?
— Особисто мені подобається, передусім, японська ввічливість і скромність. Японці надзвичайно приязні люди. Вони дуже допитливі до всього нового, терплячі до труднощів. У спілкуванні з японцями важливо встановити чисто людський контакт, а вже потім вирішувати якусь практичну справу. Важливо настроїти співрозмовника на дружнє ставлення. Мені не доводилося зустрічати пихатих японців. Іноді важко було відрізнити високого державного чиновника від простого співробітника.
В Японії існує широко розгалужена мережа організацій, товариств дружби, гуртків за інтересами. Дуже активним є літературне життя в цій країні. Існують десятки літературних премій, якій сприяють просуванню на ринок нових талантів. Найпопулярнішою є премія ім. Рюноске Акутагави, яку вручають кожного півроку письменникам-початківцям. Загалом Японія вражає поєднанням японських традицій із західними впливами. Це видно всюди — в архітектурі, кіномистецтві, живописі, театрі, музиці, літературі тощо. Треба підкреслити, що Японія міцно тримається своїх традиційних цінностей, хоча це не так просто зробити під навалою західної поп-культури.
— Що таке, на вашу думку, політичне життя в Японії? Політизованість чи байдужість до політики? Із якою західною країною можна порівняти рівень життя в Японії? Головні суспільні проблеми?
— На політичному горизонті Японії видно п’ять чи шість політичних партій. Як правило, урядову коаліцію очолює Ліберально-демократична партія, голова якої у разі перемоги на виборах у парламент стає прем’єр-міністром. Найдовше на цій посаді упродовж трьох років утримався Дзюнітіро Коїдзумі. Вибори у дві палати парламенту відбуваються за партійними списками, але на кожній виборчій дільниці виборець має змогу віддати голос за конкретну кандидатуру.
Особисте втручання депутатів у роботу міністерств суворо карається. Пригадую, як вигнали з Ліберально-демократичної партії й позбавили депутатського мандата одного парламентарія лише за те, що він лобіював — через міністерство закордонних справ — замовлення на якесь будівництво у своєму виборчому округу. Як звичайно, політичні партії наполегливо змагаються за голоси виборців своїми програмами, але їхні стосунки не виходять за рамки пристойності. Мені особливо подобалося спостерігати щонеділі спокійні дискусії представників різних партій (урядової коаліції та опозиції) за прямокутним столом, присвячені поточним політичним питанням.
Японці не байдужі до політики. Вони відразу реагують на рішення уряду, яке їм не подобається. Звісно, найбільший ажіотаж спостерігається під час парламентських виборів, коли агітатори їздять автомобілями з гучномовцями й закликають громадян голосувати за певного кандидата.
Про рівень життя в Японії свідчить велика кількість довгожителів у країні. Наскільки пам’ятаю, середня заробітна плата в 2001—2003 рр. становила приблизно чотири тисячі доларів США. Щоправда, практично половина з неї йде на оплату квартири й комунальних послуг. Найбільша економічна проблема Японії — великий внутрішній борг, пов’язаний з існуванням державних корпорацій, які японському уряду ніяк не вдається приватизувати.
— Чи відчувають японці та приїжджі іноземці обмеженість простору в цій країні?
— Японія не така вже мала країна — за площею вона вдвічі менша за Україну, а відстань від її півночі до півдня приблизно така, як від Львова до Луганська. Та японці все- таки відчувають замалу її кількість порівняно, скажімо, з Китаєм, бо залюбки їздять (очевидно, фінанси їм дозволяють це робити) до США, куди не треба візи, та до Європи. У мене склалося враження, що японці все ще освоюють європейську культуру в її розмаїтті — там дуже популярні гастролі симфонічних оркестрів та Оперних театрів. Вони виявляють надзвичайний інтерес також до кухні інших народів. І все найкраще переймають.
— Цікаво знати, чим сучасна масова японська література відрізняється від західної? Сюжетами, стилем тощо? Який твір останнього часу ви вважаєте найкращим? Чи є в японців поняття «класична література»? Якого класика і за що вони найбільше цінують? Чи є якісь обмеження на сюжети, лексикон тощо? Чи багато читають японці, чи вдовольняються ТБ?
— В японській масовій літературі є все, що присутнє в європейській та американській, але, звісно, воно має чисто японський присмак. Зокрема, дуже багато видається детективної літератури, а також романів на історичні теми з бурхливої японської історії. Крім масової, є так звана чиста література, яскравим представником якої недавно був Кобо Абе. Друкуються також твори, які можна віднести до проміжного виду між масовою та «чистою» літературою. Сюди я відніс би романи Харукі Муракамі, які мені останнім часом доводилося перекладати. На книжковому ринку Японії з’являється чимало цікавих творів, але назвати їх шедеврами я не наважився б. «Класичною літературою» в Японії називають твори, написані упродовж VIII — XVI ст.
Японія також багата й новітньою літературою — від Нацуме Сосекі, Рюноске Акутагави до Дзюнітіро Танідзакі, Ясунарі Кавабати та Юкіо Місіми. Книжки будь-якого з цих авторів, а також класиків можна легко придбати у книгарнях. За моїми спостереженнями, японці книжки читають — принаймні в транспорті.
— Який із своїх японських перекладів ви вважаєте найбільш вдалим? У чому головна складність японських перекладів для європейця? Чи можна відтворити «японськість» українською? Які перекладені вами книжки ви рекомендували б нашим читачам?
— Мені важко оцінити якість своїх перекладів. Однак, гадаю, мій переклад сатиричного роману «Ваш покірний слуга кіт» Нацуме Сосекі та «Країна снігу» Ясунарі Кавабати цілком годиться навіть для прискіпливого читача. Відтворити «японськість» — головне завдання перекладача. Принаймні я це намагаюся робити. А от чи це мені вдається — судити читачам. А для українського читача хотів би рекомендувати оповідання Рюноске Акутагави (недавно видавництво «Піраміда» видало його збірку оповідань «Павутинка»), роман «Родина Ніре» Кіти, а також «Танцюй, танцюй, танцюй» Харукі Муракамі.
— Якими літерами користаються японці в побуті, в листуванні? Що таке власне — за змістом — ієрогліф? Скільки ієрогліфів ви знаєте і що це вам дає?
— Японське письмо змішане — складається з ієрогліфів та букв. Японці мають дві абетки — катакана та хіраґана. Ієрогліфи — це спрощені упродовж століть малюнки, які, грубо кажучи, складаються із зображувальної (ідеографічної) та фонетичної (звукової) частини. Якщо до ієрогліфів звикнути, то їх можна вживати без особливих проблем. Я не рахував, скільки ієрогліфів знаю. Мабуть, тисячі дві — тепер у моїй практиці рідко трапляються невідомі ієрогліфи. Хіба що назви рослин або страв. Найважче — це відшукати їх у словнику.
— Розкажіть, будь ласка, про релігійне життя японського суспільства? Чим воно відрізняється від європейського християнського? Від українського? Чи торкаються сучасні японські літератори релігійних проблем, конфліктів (якщо вони існують) у своїх творах?
— Релігійне життя японців диктується двома віруваннями — синтоїзмом (прадавньою релігією японців) та буддизмом. Обидві релігії проповідують добре ставлення до людей і до природи. В часи японського середньовіччя вони ворогували між собою, оскільки буддизм було запроваджено з Індії через Китай. Але в наш час ці дві релігії мирно вживаються в душі японця. Скажімо, японці одружуються за сінтоїстським звичаєм, а ховають померлих — за буддійським обрядом. Дуже популярним є відзначення храмових свят, присвячених місцевим божествам сінтоїстського пантеону, яких налічується кілька тисяч. Таким чином, японці засвоїли чужу віру (буддизм), але від своєї, прадавньої, не відреклися.
Цю особливість японської ментальності Рюноске Акутагава алегорично описав у оповіданні «Усмішка богів». Водночас частина японців сповідує також християнство. І саме ті письменники, що дотримуються цієї віри (наприклад, Ендо Сюсаку), присвячують свої твори історії проникнення християнства в Японію. Кілька років тому також вийшов роман про історичного Будду, який жив, проповідував і помер в Індії. Взагалі в японській літературі немає заборонених тем. Для японських письменників важливо одне — щоб порушена тема була цікава читачам.
— Які плани на майбутнє має пан Дзюб?
— Тепер моє життя пов’язане з японськими перекладами. Якщо говорити конкретно, то зараз я взявся перекладати досить оригінальний новий роман «Півострів» Хісакі Мацуури, який відноситься до вже згадуваної «чистої» літератури. Планую також перекласти другий том оповідань Акутагави. А там видно буде.
