Серед українців діаспори можна знайти ім'я Тита Богдановича Геврика, громадянина США — дійсного члена Української вільної академії наук в Нью- Йорку та дійсного члена і голови мистецтвознавчої секції Наукового товариства ім. Шевченка у США, знаного архітектора, містобудівника тa історика архітектури, колишнього головного архітектора Пенсільванського університету (Філадельфія, США), члена міжнародної організації «Пласт». Сьогодні він є стипендіатом програми Фулбрайта і знаходиться у Києві — в якості неформального консультанта при розробці відомого українського «проекту століття» під назвою «Мистецький Арсенал». Як відомо, у старому Арсеналі планується дещо невірогідне — за 10 наступних років він має перетворитися (на гроші наших щедрих мільйонерів) на сучасний музейний комплекс столиці, який відповідатиме усім світовим стандартам музейної справи.
Tит Геврик люб'язно погодився дати інтерв'ю для газети «День». Поспішаю повідомити читача, що на запитання журналіста відповідали, власне, двоє людей — Тит і Софія Геврики. Пані Софія не тільки супроводжує свого чоловіка — вона брала активну участь у 16 х зборах Конференції українських пластових організацій, які проходили у Києві.
— Чи є сенс в «Мистецькому Арсеналі», про який сьогодні так багато мови?
— Це дійсно дуже важлива і правильна ідея хоча б тому, що сьогодні в Києві більшість музеїв (за винятком музеїв-палаців на Терещенківській вулиці та недавно відкритого Музею сучасного мистецтва на Бесарабці) не відповідає світовим стандартам. Більше того, спеціальні музейні будівлі в Україні майже не будувалися і не будуються, попри те, що музеї зберігають історичну пам'ятъ. Але через зберігання за невідповідних умов безцінні експонати руйнуються, а для людей, які цікавляться старовиною, і навіть для науковців, доступна тільки незначна частина того, що маємо. Між тим, країна володіє унікальними — за світовими масштабами — скарбами, а українська земля, по якій ходимо, хоронить ще багато чого дуже гарного і дуже важливого.
Україна втратила фантастично багато — в часи революцій, радянської влади, війн. Чимало безцінних експонатів було вивезено на схід і на захід також в останні 15 років. Те саме стосується українських архівів. Якщо нічого не зміниться, то є великі побоювання, що важливі музейні цінності, у тому числі архівні історичні документи, і надалі будуть закриті для широкого загалу дослідників і зникатимуть, як і раніше.
— А чи підійде той старий Арсенал, побудований в інші часи і для зовсім-зовсім інших цілей, для розміщення в ньому музеїв?
— Безумовно. В усьому світі музеї найчастіше розміщають або у спеціально збудованих для них будівлях aбо у колишніх просторих палацах, добре пристосованих для зберігання, експозицій і дослідження експонатів. Наш Арсенал — то справді гігантський палац, де можна грамотно розмістити все, що завгодно, і який буде гарним фоном для будь-яких експонатів і музеїв — археологічного, історичного тощо. Там можна буде створити центр музеєзнавства, лекторій, робочу наукову бібліотеку, освітні приміщення, а також реставраційні майстерні. За нормального розвитку подій Арсенал стане потужним центром української культури.
Я вельми хотів би всіляко посприяти музейній справі в Україні, користуючись своїм значним закордонним досвідом у цій царині. Але, на жаль, неозброєним оком видно, що підходи до музейних проблем, як і все інше в Україні, забарвлені сьогодні політикою і політиками. Тому, здаєтъся, перше, що треба зробити, це — зібрати музейників, мистецтвознавців та обговорити можливості Арсеналу i виробити консенсус щодо змістовного наповнення споруди. Чим «Мистецький Арсенал» не повинен бути — так це загрозою для інших музеїв України.
— Дуже прошу розказати трохи про своє походження, життя?
— Народився 70 років тому в Дрогобичі. Мій батько, один із небагатьох у нашому середовищі, отримав університетську освіту — студіював, а потім практикував право. Жили ми в будинку поряд із міським судом. 1939 року, після встановлення радянських порядків, нас вигнали на вулицю, а в домі отаборився НКВД. Тоді батьки перебралися до Борислава. В 90-х роках на території колишнього дрогобицького суду зробили розкопки і знайшли багато знівечених трупів.
Коли 1941 року війська вермахту захопили Київ, батько, хоча й мав покалічену ногу, подався з родиною на Захід, до родичів в Угорщині, — де потягом, де пішки, а в Карпатах нас підвозили селяни. Наприкінці війни батьки вирішили перебиратися до Штатів. Для моїх батьків, як і для багатьох інших українців, від'їзд до США був, фактично, політичним вибором — ні за яких обставин вони не хотіли жити за законами Москви. Втім, отримати дозвіл на в'їзд у США було вельми складно — союзники практикували політику репатріації і силою відправляли українців до Радянського Союзу. Для багатьох це була страшна трагедія; люди прикладали всі зусилля, аби таки зачепитися на Заході; багато хто кінчав життя самогубством. Найлегше було тим, хто знав мови: у цій вавілонській мішанині союзникам дуже бракувало перекладачів.
— Яким було ваше життя в Штатах?
— В США ми поселилися в одному із пригородів Нью-Йорка. Життя нормалізувалося: батько працював, я ходив до школи, потім до інституту ПРАТ — навчався за спеціальністю архітектури й урбаністики. Значна частина мого професійного життя пройшла в Пенсільванському університеті, де я 25 років працював головним архітектором — керував плануванням і розбудовою. Я відчуваю задоволення від того, що зробив, — при мені університетське містечко (кампус) Пенсільванського університету стало одним із кращих в США. За ці роки ми також збудували три музейні приміщення.
Особливо пишаюсь тим, що дві дуже гарні скульптури, які ми встановили на території університету, є витворами українських майстрів. Перша — «Соломон», висотою в 5 метрів — видатного українського майстра Олександра Архипенка, друга — абстрактна композиція народженого в Києві Олександра Лібермана (скульптора, художника, редактора мистецьких журналів). Це арка в парку, під якою проходить пішохідна доріжка; висота арки — в чотири поверхи. Дуже ефектно!
— Наскільки мені відомо, в Штатах люди зазвичай вельми заангажовані тим, що у нас за радянських часів називали «громадським життям». Це дійсно так? Це не перебільшення?
— У Штатах прийнято так, що кожна людина зазвичай щось робить для загалу. Йдеться про добровільні внески на потреби музеїв, університетів, бібліотек — закладів, багато з яких взагалі не могли б існувати без такої допомоги. Особливо відзначаються у цьому євреї — дуже щедрі люди, меценати різних громадянських інституцій. Але не тільки вони: чимало людей виділяє кошти — хто скільки може. Більше всього — на свої власні уподобання: на оперу (загалом на театр чи на конкретну постановку), на концертну музику, на улюблений хор тощо.
А що стосується мене, то я активно включився в діяльність Українського музею в Нью-Йорку і кілька років поспіль був президентом ради директорів цього музею. Там я, зокрема, підготував дві експозиції — «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва» (1982) та «Дерев'яні храми України» (1987). До речі, серед фотографій дерев'яних культових споруд цього альбому можна знайти також дерев'яні синагоги. (Думаю, що пан Геврик — чи не перший український спеціаліст, який у збірку храмів включив також синагоги. Ці синагоги, між іншим, більше нагадують гуцульські храми, ніж звичні нам будинки синагог — їх, вочевидь, будували гуцули. Сьогодні вони, як і багато інших культових споруд України, повністю винищені. — К.Г.)
(Як бачимо, у 1982 році американський архітектурознавець українського походження Тит Геврик організував в Українському музеї в Нью-Йорку виставку «Втрачені архітектурні пам'ятки Києва» і видав однойменний ілюстрований каталог-альбом, який неодноразово перевидавався. Тільки через 8 років цей альбом видав, у скороченому варіанті(!), український журнал «Пам'ятки України». Наскільки можна зрозуміти, сьогодні головна мета Тита Геврика полягає у тому, щоби не тільки реєструвати те, що було знищене, але й робити все можливе для збереження того, що залишилось. — К.Г.)
— Коли ви вперше приїхали до Києва?
— Ми приїжджали сюди кілька разів — у 1967, 1968, 1970 роки. Тоді ще можна було віднайти родичів. А потім тільки спілкувалися, бо знайшли на Батьківщині багато друзів і однодумців. (Пані Софія каже, що під час приїздів вони «дуже щасливим випадком» запізналися з шістдесятниками України, з якими завжди ототожнювали Україну. А пан Тит додав — «із шістдесятниками, а також з архітектурою країни».)
— Розкажіть, прошу, про ваших дітей, про їхнє ставлення до далекої Батьківщини.
— У нас три сина — Адріан, Роман, Олекса. Вони з дитинства поділяють з нами все найбільш важливе в житті, зокрема — ставлення до України. В навчанні синам спочатку було складно — вони пішли до школи, зовсім не знаючи англійської. Але то були тимчасові складнощі. Сьогодні кожен має спеціальність, яку сам обрав. Наймолодший син — художник-аніматор, який робить мультфільми для дітей дошкільного віку. Отримував нагороди, особливо престижну — «Еmmi», мав грант Фулбрайта й стажувався в Кракові, його роботи показує ТБ США. Найстарший син є магістром економіки, середній — магістр історії (магістр — повна вища освіта в університетах Заходу). Всі, в тому числі й онуки, розмовляють українською. Діти дуже зайняті, але спілкуємося ми часто, хоча іноді тільки за допомогою комп'ютера.
Другий наш син працював один рік в УНІАНІ. До речі, тоді він дуже полюбляв ходити в перерву на Бесарабку, аби слухати «музику мови» — голоси сільських жінок-продавців. Його заворожувала ця мелодика — він впевнений, що «так само розмовляв дід». Найстарший син брав активну участь у заснуванні в Києві відділення міжнародної правозахисної організації «Фрідем Хаус» («Дім Свободи»).
У часи помаранчевої революції сини (навіть не порадившись з нами) поїхали до України. Всі троє були спостерігачами в Сумах. Спочатку дуже переживали від того, що навколо весь час лунає російська мова. Потім дійшли висновку, що «дружба і порядність від мови не залежать».
— Якою є репутація українців у США — з точки зору, скажімо, освіченості, працездатності, громадських якостей? Чи відрізняються вони від американців іншого походження?
— На прикладі моєї родини — від мого батька і до наших синів — можна твердо сказати, що не відрізняються. Загалом, американські українці часто мають добру освіту і добру репутацію як такі. Після війни, у надзвичайно складних умовах, політична еміграція до Америки зуміла не тільки вижити, не тільки заслужити довіру і авторитет, але й певним чином відтворила на чужій землі Україну. Американські українці побудували там численні українські церкви і музеї (православні й греко-католицькі); видали «Енциклопедію українознавства»; у відомому Гарвардському університеті сьогодні працює три (!) кафедри україністики; зараз створюється українська кафедра в Колумбійському університеті.
Все це, мабуть, завдяки тому, що хоча наші батьки — прибульці з Європи — не мали грошей, вони були готові віддати свою останню копійку на розбудову українських інституцій. Так само, як це було в Україні до 1917 року, коли квітнула філантропія, любов до мистецтва, почуття обов'язку перед суспільством та країною. Згадати тільки меценатство Терещенка, Ханенків та багатьох інших меценатів. Які книги було видруковано, які храми зведено за підтримки таких людей, як Костянтин Острозький чи Мазепа!
Загалом, справа не тільки у тому — українець ти чи не українець. Тут йдеться про мораль, почуття обов'язку, чесність — тобто про все те, що за радянських умов було фактично забрано у народу. Подивіться, що зроблено з таким прекрасним історичним містом, як Львів! За радянських часів Львів перетворили в провінційне місто.
— Як вам подобається Київ? Тут краще, ніж у Львові?
— У Києві чисто, багато театрів та концертів. На жаль, репертуар є дещо дивним для столиці України. Ось, наприклад, ми давно слідкуємо за афішами в надії почути хорові твори Веделя, Бортнянського, Березовського. Дарма! В афішах — що завгодно, але тільки не велика музикальна спадщина українців! Це тим більш прикро, що цих композиторів (як і багатьох інших) давно привласнила інша країна. Або така деталь. Музей, який колись заклав Tерещенко, до 1936 року називався «Картинна галерея»; сьогодні це — Музей російського мистецтва. Чому? Між тим, там чимало картин українських художників, таких як Левицький та Боровиковський, які в Київському національному художньому музеї України представлені саме як українські.
— Як ви ставитеся до нашої мовної проблеми — до статусу української мови?
— Найбільше нас турбує та ситуація, що коли розмовляють українець з росіянином, то в цьому діалозі українець завжди першим переходить на мову співрозмовника. Це дійсно гарний прояв української толерантності, але — чому завжди і незалежно від співрозмовника? Думаємо, що тут йдеться вже не про толерантність, а — на привеликий жаль — про почуття української меншовартості. А як тяжко слухати дебати на ТБ! У будь-якому контексті завжди одне й те саме — перехід на російську! Ще й ведучі закликають: «Поприветствуем гостей на русском языке»!
— Як ви живете сьогодні після того, як пішли на пенсію?
— Живемо нормально, маємо невеликий будинок в горах — в «селі», з населенням всього 900 людей. Наше життя вельми прикрашає радіоканал, який цілодобово (без рекламних вставок) транслює найкращу музику. До речі, приклад цього каналу може ілюструвати деякі особливості американського стилю життя. Справа у тому, що використання каналу не пов'язане з якоюсь постійною оплатою. Але його адміністрація періодично звертається до слухачів і просить підтримати радіостанцію — зробити внесок у її фонд хто скільки може. І люди дійсно перераховують певні суми — виходячи зі свого доходу. Тим більше, що у зв'язку з цією витратою можуть бути знижені податки на доходи. Таким прикладом я хотів підкреслити той факт, що в Штатах уряд працює для добра людей навіть у випадках, пов'язаних з розвагами, наприклад старих людей. В Україні, на жаль, досі чутно відлуння минулих 75 років радянської влади.
Наведу приклад різного ставлення до людей у США і в Україні. Йдеться про людей, які в результаті тієї чи іншої хвороби вимушені пересуватися на візочках. Американська статистика свідчить, що в США такі люди становлять приблизно 10% населення. Не буде перебільшенням вважати, що в Україні процент не менший — це понад 4 мільйони людей. Цих українців, однак, ніхто ніколи не бачить — їх ніби і не існує в країні. В Штатах, однак, ця проблема давно вирішена — люди у візках мають там зручний доступ до всього того, чим користуються здорові люди, — до магазинів, парків, місць розваг тощо. Бо вже багато десятків років тому в містах і селищах відповідно перебудовані тротуари, сходи, двері тощо. Коли я працював в адміністрації Пенсільванського університету, то мав дуже талановитого службовця, який працював там понад 20 років. Він не міг ходити і пересувався у візочку, але почував себе і дійсно був повноцінною людиною. А що в Україні? Мільйони талановитих людей відрізані від світу, прикуті до своєї квартири, не можуть вийти навіть у власний двір — такі у нас сходи, переходи, ескалатори, туалети, ресторани тощо. Це не по-людськи.
P.S. На закінчення наведу текст одного документа, який добре характеризує життєву позицію пана Геврика: «Цим листом я підтримую українських академіків Ярослава Яцківа, Наталію Яковенко, Станіслава Кульчицького, Олександра Майбороду, Мирослава Поповича і Юрія Шаповала, що до них позивається у суді Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) за їхню чільну роль у кампанії протесту проти антисемітизму та ксенофобії». (Тут йдеться про те, що ця горезвісна «академія» МАУП подала позов до згаданих вчених, а також до газети «Світ», яка надрукувала заяву «Проти ксенофобії, за європейську Україну!»). Цю заяву підписали понад дві сотні представників української інтелігенції України та діаспори. Серед них — Тит Геврик.
ДОВIДКА «Дня»
Світовий рух «Пласт» засновано 1912 року; слово «пласт» — історична самоназва козаків-розвідників у Запорозькій Січі. Сьогодні організації «Пласту» діють на чотирьох континентах у дев'яти країнах світу. Одна із важливих засад «Пласту» — плекання ідейної єдності українців, незалежно від конфесії чи партійності. Голова світового керівного органу «Пласту» — Ярослава Рубель. Останні 15 років «Пласт» активно розвивається в Україні; у Києві щойно закінчилася 16-та світова конференція «Пласту», на якій були присутні 84 делегати української світової діаспори з Австралії, Німеччини, Великобританії, США, Аргентини, Польщі, Канади та України. Серед них — Софія Геврик.
