Напередодні 15-ліття Всеукраїнського референдуму в Одесі пройшов молодіжний форум «Національна єдність і цивілізаційний вибір України», в якому взяли участь студенти з Києва, Харкова, Острога й Одеси. Під час роботи форуму Ларису Івшину, як натхненника й учасника цієї події, запросили на інтерв’ю до телекомпанії «Круг». Навіть за час нетривалого спілкування стало зрозуміло, що тут зібралися люди, які мислять нетрафаретно. Головний редактор «Дня» подарувала керівникові телекомпанії Валерію Барановському книги із серії «Бібліотека «Дня», а він, у свою чергу, — диск з їхніми фільмами. Продемонстровані роботи, зокрема картина «Пережившие Шоа», вразили високим рівнем, глибиною, справжністю. Наприклад, один сюжет: під час війни українські дівчатка переховували свого ровесника єврея. Через роки одна з них стала його дружиною... Історія конкретних людських доль в емоціях. Без них розмови про єдність і терпимість позбавлені сенсу. У телекомпанії «Круг» це добре розуміють. Так виникла ідея інтерв’ю, яке, ми сподіваємося, зацікавить наших читачів.
— Чим викликаний інтерес до документального кіно у муніципального телеканалу в епоху суцільної комерціалізації?
— Причини тут дві. І вони взаємопов’язані. Перша — наші патріотичні, якщо можна так висловитися, спрямування. Річ у тім, що українське документальне кіно було ще недавно, в історичному розрізі, звісно, в авангарді вітчизняного кінематографа. Усі в Радянському Союзі, кого це цікавило взагалі, знали, що чудові документалісти працюють, крім Москви, яка завжди відбирала найкраще, в Ленінграді, Прибалтиці, Киргизії й, звісно ж, Києві. Особливо яскраво виявила себе студія «Київнаукфільм», де тон задавали видатний практик і теоретик кіномистецтва Євген Загданський, тонкий, розумний кіноредактор Юрій Аліков і чудовий кінорежисер і мислитель Фелікс Соболєв. Стрічки останнього — «Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» і безліч інших — сприймалися як своєрідні філософські притчі. Між хронікально-документальним і науково-популярним жанрами неігрового кіно тоді чіткої межі не проводилося. Не буду перераховувати інших імен і назв. Повірте на слово, наш документальний кінематограф був надзвичайно перспективним.
А потім усе посипалося. Це кіно, яке ніколи й не думало про велику касу, виконувало гуманітарну, просвітницьку, в широкому значенні слова, роль, занепало, природно, швидше за неігрове. Те саме відбувалося й відбувається в інших країнах СНД. Росія, мабуть, уже подолала цей колапс і швидко нарощує кіновиробництво. У нас же кіногалузь буксує як і раніше. На її стані прямо позначається політико-економічна смута, яка нікому не дає зайнятися специфічними галузевими проблемами. Якби не це, в нас давно б зрозуміли, що департамент кіно в мінкульті в тому вигляді, в якому він сьогодні існує, — безглузде, нефункціональне утворення, що має малозрозумілі цілі, які до розвитку кіномистецтва не мають жодного стосунку.
Та інакше й не могло бути. Кіно, не лише в естетичному, а й у технологічному сенсі, настільки складне, що розібратися в його проблемах, не маючи спеціальної підготовки, не можуть ні фахівці у сфері театру, ні, скажімо, знавці секретів музейної діяльності. Можливо, варто відродити Держкіно? З його допомогою були б професійно налагоджені продуктивні контакти між студіями й державою. При цьому в умовах торжества демократії (адже це коли-небудь станеться!) ніхто не нав’язував би талановитим людям якусь офіційну ідеологію, обмежуючись сприянням реалізації їхніх творчих спрямувань і, зрозуміло, активно заохочуючи здійснення пріоритетних, важливих для формування громадянського суспільства проектів. Ми вирішили не чекати, доки державні мужі одумаються й займуться культурою; побачать, нарешті, наскільки сильна міра її впливу на суспільну свідомість, й почали діяти самостійно.
Тут саме час сказати про другу причину, яка спонукала нас зайнятися кіновиробництвом. Річ у тім, що і я маю до кіно безпосередній стосунок. Будучи кандидатом мистецтвознавства, кінокритиком і кінознавцем, я працював заступником головного редактора Одеської кіностудії, був головним редактором газети спілки кінематографістів СРСР «Дзеркало», знімав телевізійні стрічки. Документальне кіно завжди викликало в мене величезний інтерес. Працювати в цій галузі не менш радісно, ніж у кіно ігровому. Що ж до монтажу, то тут відкриваються часом такі перспективи, які ігровому й не снилися. Я щиро шкодую про те, що зникли кінотеатри хроніки; що немає в нас більше відповідних номінацій на кінофорумах. Фестиваль, організований Олександром Роднянським, я не рахую, бо він, як усе, що робить цей, безсумнівно, обдарований менеджер, певною мірою тусовка, куди, якщо ти не людина його прайду, не пробитися. Зважаючи на вищесказане, я зайнявся кіновиробництвом у рамках студії «КіноКРУГ», що з’явилася на світ у надрах нашої телекомпанії, на свій страх і ризик, сподіваючись зробити скромний внесок у справу відродження документального кіно України. Ми насилу дістаємо для цього гроші, ради були б заробляти на своїх стрічках принаймні стільки, щоб якісь кошти реінвестувати у виробництво, але поки це не дуже вдається. Однак у будь-якому разі ми не зупинимося. Честь важливіша.
— Що, на ваш погляд, слід передусім зробити для формування смаків молодих глядачів у пострадянському просторі?
— На це запитання дуже важко відповісти односкладово. Уся річ, напевно, в загальному занепаді культури. Уже подорослішало не менш як два покоління людей, які майже нічого не читають і нічого серйозніше серіалів не дивляться, а якщо й беруть у руки друковану продукцію, то це найчастіше гламурні журнали. Це не нормальне життя, а ідіотське існування в колбі, під камлання рекламних шаманів. Але гламурній публіці жити саме так вельми комфортно. Про те, що є інші горизонти, вона, здається, й не підозрює. Жахливо усвідомлювати, що вона, ця публіка, в дні виборів стає електоратом і від неї дещо залежить. Такий виборець жахливіший «за синяка» з-під гастронома. Гадаю, сьогодні немає якихось одних ефективних ліків для лікування хвороби, що зветься невіглаством. Чим, наприклад, лікувати юних героїв одного з репортажів на каналі К-1, які займаються модифікацією своїх тіл, плюндрують їх татуюваннями й страшним пірсингом? Їх запитують: «Навіщо?» Вони, обливаючись від болю сльозами, самозабутньо твердять: «Хочеться!» Як їм довести, що вони не викликають інших почуттів, крім жалості; що є на світі набагато більші цінності? Адже їм здається, що вони гарні, що їм заздрять. Як їх переконати? І чи можливо це взагалі, якщо всі їхні емоції зводяться до захопленого вигуку «Адреналін!»? Звісно, в цьому випадку ми маємо справу не лише з одним з потворних виявів моди, а й з певною психічною патологією. Але, як завжди, в інфернальному відбиваються тенденції, які в ослабленому вигляді стають середньоарифметичною нормою.
Суспільство погано вчиться. Не знає грамоти. Забуло про те, що таке співчуття, альтруїзм. Останнє легше знайти у пацюків, ніж у яких-небудь скінхедів, які народилися начебто в нормальних сім’ях, були звичайними дітьми. Тому починати треба, швидше за все, з реформи системи освіти, з гідної оплати праці педагогів; з підготовки серйозних шкільних і вузівських гуманітарних програм, далеких від експлуатації вузько зрозумілих національних гасел.
Якщо ж замислитися про кіно, слід, по- перше, перейматися організацією повноцінної мережі кінопрокату, якщо не державної, то з контрольною участю держави. Тоді можна буде говорити про цілеспрямований вплив на творчі процеси кіновиробництва хоча б через протекціоністську політику; фінансуючи, як це було раніше, окремих майстрів, студії, кіношколи з відрахувань від прокату зроблених ними стрічок. І це крім субсидій по лінії держзамовлення; крім пільгового податкового режиму, без чого не обійтися ні в кіно, ні в окремих областях видавничої практики. Адже що ми нині дивимося в приватних кінотеатрах, які, крім рівня касових зборів, не цікавляться нічим? Головним чином американські блокбастери або російські спроби в тому ж дусі, на зразок безпорадних, на мій погляд, псевдофілософських «Варт». Нещодавно промайнула в iнтернеті інформація про те, що авторові цих комп’ютерних дрібничок, обдарованому кліпмейкеру Бекмамбетову американці виділили для подальших екзерсизів сімдесят мільйонів доларів. Приклад характерний. Причина рукостискання над сутичками, я впевнений, суто ідеологічна. Звернена до душі, сповнена автентичності почуттів картина такого ентузіазму в них не викликала б.
Крім того, хотілося б відродити теле- та кінокритику, яка, я вважаю, загинула, особливо в провінції. Критика, звісно, ніколи серйозно не впливала на майстрів. Але вона потрібна була глядачам, яким допомагала розібратися в тому, що перед ними — на екрані, на театральній сцені й так далі. Свого часу ми в Одесі за допомогою місцевої преси виховали настільки чуйну, просунуту кіноаудиторію, якої не знали й столиці. Потім ця аудиторія розпорошилася — хтось за кордон поїхав, хтось помер. Кінотеатри спорожніли, деякі з них перепрофілювали на ресторани й магазини, а найбільші опинилися в приватному володінні. І ми прийшли до того, до чого прийшли. Замість хорошого кіно — комп’ютерне штукарство.
— Які яскраві або маловідомі сторінки української історії, як давньої, так і новітньої, можуть зацікавити людей?
— Мені здається, для більшості громадян України істинна історія країни — таємниця за сімома печатками. Безперечно, надзвичайно важливими, корисними є зусилля тих, хто намагається заповнити цю прогалину. Важко переоцінити, наприклад, зусилля вашої газети, яка у своїй видавничій діяльності випередила у сфері національної історіографії деякі професійні інститути. Але поле діяльності тут величезне. Щоправда, й опір, хоч як це дивно, дуже великий. Ми, наприклад, так і не зуміли знайти інвестора, який у партнерстві з нами зайнявся б виданням «Антології з історії України» (з відеододатками), що поєднує фрагменти літературної класиики, присвяченої тим чи іншим відрізкам біографії держави, з коментарями істориків різних напрямків.
Так само не здобули підтримки звернені до бізнесменів, закордонної діаспори пропозиції зняти серію короткометражних документальних стрічок про забуті, замовчані імена української літератури.
Не вдалося поки зняти й стрічку з робочою назвою «Несуджені», що розповідає про українців, звинувачених свого часу в пособництві бандерівському руху й виселених без суду й слідства до Сибіру. Це сталося, наприклад, з батьками моєї хрещениці. Вони, зрештою, повернулися додому, де в них геть нічого не залишилося, ні двору, ні хати; перед ними ніхто не вибачився, слова їм не сказав доброго. Так і жили, й живуть ці люди в лещатах жорстокої образи, бо більшість з них, навіть незалежно від нинішніх оцінок минулого, ні в чому не були винні.
А хіба не злободенним був би документальний серіал під умовним девізом «історія в обличчях», де найбільш яскраві, знакові події минулого подавалися б у жанрі, так би мовити, особистісної драми? Якщо ж говорити про сучасну історію, я б із задоволенням зібрав з архівних матеріалів повчальну картину під назвою «Піарові перемоги», де показав би, чим обертається для народу, країни довіра до обіцянок політиків, для яких прагнення влади за будь-яку ціну затулило білий світ.
— Де люди можуть побачити фільми, які виробляє ваша компанія? Як це виглядає?
— Справа наша розвивається, на жаль, набагато повільніше, ніж хотілося б. Шукати партнерів непросто. Ми продюсуємо себе самі, обіцяючи потенційним учасникам підприємства спільне володіння майбутньою стрічкою, постійну інформаційну підтримку їхніх фірм або виробництв, і, в разі продажу стрічки (ми збираємося пропонувати зроблене нами західним телеканалам) — частку прибутку. Відгукується на наші заклики небагато людей, хоч участь у такій справі, безсумнівно, сприяла б зростанню їхнього авторитету. Може, річ у тім, що в нашому каталозі, де містяться короткі анотації ще не знятих стрічок (ми роздаємо його всім бажаючим), немає або, точніше, мало легких, розважальних тем. Один з бізнесменів (не хочу називати його імені), що спеціалізується в галузі виробництва заморожених продуктів, висловився вельми характерно. Він сказав: «У вас кожна ідея пахне драмою, це може зіпсувати апетит людині, яка їсть мої пельмені!» Аргументів, які могли б йому допомогти подивитися на себе зі сторони, в нас не знайшлося.
Так уже склалося, що ми віддаємо перевагу сюжетам соціально гострим, драматично насиченим. Ось декілька прикладів. Серед того, що ми вже зробили, стрічка, присвячена пам’яті євреїв, знищених у 1941—1942 роках на території Трансністрії, — «Ті, хто пережив Шоа»; фільм про відносини сліпих і навколишнього зрячого світу — «Непроглядне світло моє»; стрічка про життя дівчат-безпритульниць, які абсолютно байдужі до суспільства, яке, у свою чергу, ставиться до них так само байдуже, — «Монолог про нелюбов»; фільм, що змальовує образ існування унікального центру реабілітації дітей з ДЦП, — «Янгол мій» і т.д. Зараз тривають пошуки фінансування наступних стрічок, які я обов’язково зніму: «Чорнобиль. Ефект післядії» (про забутих, вимираючих, як мухи восени, ліквідаторів ); «Голод» (про події й суперечливі оцінки Голодомору), «Праворуч від Христа» (про діяльність колишнього злодія в законі Олександра Бордана, який успішно лікує у своєму трудовому таборі наркоманів), «Підведись і йди» (про проблеми інвалідів), «Життя й доля» (про важке існування відважної жінки, майстра народної творчості Лариси Бабинець, усіма покинутої й забутої тоді, як її рідне Троїцьке могло б стати новим центром української народної творчості), «Божевільня» (про повчальну долю колишнього капітана Морозова, який дивом вижив і не збожеволів, коли його намагалася розтоптати наша кримінальна психіатрія), «Кардіограма» (документальна мелодрама про чудову жінку, журналіста, яка після трьох операцій на серці просто випромінює життєлюбство й упевненість у тому, що все в руках людських ) і т.д.
На жаль, життя складається так, що збут нашої продукції, мабуть, легше організувати за кордоном, ніж на батьківщині. Наші боязкі спроби розпочати співпрацю з одним із забезпечених київських телеканалів виявилися безрезультатними. Нам дали зрозуміти, що показати наше кіно в принципі можна, але за дуже великі гроші. Тим самим закінчилися спроби навести мости зі столичною пресою. Ви — перші, хто виявив до нас безкорисливу цікавість. У тих виданнях, куди ми намагалися звертатися, працювати з нами були, звісно, готові, але за окрему, ні з чим не співвідносну плату. Тому ми від думки попіаритися в Києві відмовилися. Не те що ніяк не змогли б відшукати на це гроші. Просто було гидко. Таким чином, наші фільми бачили лише в Одесі, на місцевому телебаченні.
ДОВIДКА «Дня»
Валерій БАРАНОВСЬКИЙ, кінематографіст, журналіст, прозаїк, кандидат мистецтвознавства (за спеціальністю «кінознавство й кінокритика» захищався в 1976 році в Ленінградському державному інституті театру, музики й кінематографії), член спілок журналістів і кінематографістів України.
Працював на Одеському державному телебаченні (редактором, старшим редактором, головним редактором головної редакції з виробництва телефільмів), у місцевих газетах, останньою з яких була «Вечерняя Одесса»; друкувався в центральній пресі — журналах «Радянський екран», «Новини кіноекрану», «Мистецтво кіно», газетах — «Правда», «Радянська культура», «Неделя», «Литературная газета». На початку вісімдесятих був заступником головного редактора Одеської кіностудії, відповідав за телевізійне кіно, здавав картини на ЦТ, в об’єднання «Екран». У 1989 році був запрошений на секретаріат СК СРСР і затверджений на посаді головного редактора газети спілки кінематографістів, яку назвав в пам’ять про Тарковського «Зеркало». Зробив газету, але існувала вона у зв’язку з розпадом СРСР і, відповідно, спілки, недовго. Перед путчем опинився знову в Одесі, звідки на рік поїхав до Америки, де друкувався в «Новом русском слове» й звідки втік через нудьгу й повну безперспективність. Повернувся до Одеси, де деякий час працював на тому ж ДержТБ на посаді заступника генерального директора з телебачення. Згодом став радником губернатора, але лише для того, щоб організувати власне телебачення. Так, в 1997 році з’явилася ТРК «КРУГ», яка існує й досі.
Автор трьох десятків документальних стрічок, понад тисячі публікацій у пресі, низки телепередач й об’ємної книги прози, яка нещодавно вийшла під назвою «Маленькие романы». Роботу на телебаченні, в кіно й літературі продовжує.
Жодних особливих нагород не було. Лише премії спілок кінематографістів і журналістів СРСР та України, і ось тепер — диплом міжнародної книжкової виставки «Зелена хвиля» за згадану книгу.
Першою картиною, через яку Валерiя вперше звільнили з роботи, була документальна повість про начальника Одеського морського торгового порту, на ті часи наймолодшого, мабуть, начальника порту в країні Олега Томаса. Мотиви звільнення були сформульовані вельми стисло: «За показ життя, підглянутого в замкову щілину».
