У цьогорічному грудні — за новим стилем 13 числа — Миколі Хвильовому минуло б 120 років. Ювілейна дата — завжди підстава для погляду на особистість та її суспільне значення. Причому погляду реального, заснованого на достеменних, а не міфологізованих фактах. Саме такий погляд викладено Іваном Дніпровським у незавершеному есеї «Микола Хвильовий», що писався 1930 й 1933 року і з моменту свого віднайдення досі залишається не відомим широкому загалу.
Таврієзнавець та архівіст Олена Марущак у своєму коментарі про те, яким чином вдалося знайти рукописний текст есею про Миколу Хвильового, розставила такі акценти: «1986 року літературний відділ Херсонського краєзнавчого музею придбав від спадкоємців Марії Михайлівни Пилинської частину архіву Івана Даниловича Дніпровського (понад 200 одиниць зберігання). Деякі особисті речі письменника, а серед них і письмовий стіл, було відправлено на реставрацію. Відновлюючи меблі, реставратор музею В. Рибалко знайшов між нижньою шухлядою столу та його днищем два зошити. Ймовірно, Дніпровський заховав рукописи, коли виїздив до санаторію, де він помер від сухот (Ялта, 1 грудня 1934 р.)». У цих двох зошитах містилися спостереження над особливостями натури й особистості Миколи Хвильового, без якого, на переконання Івана Дніпровського, немислимо уявити український літпроцес 1920—1930-х років. Які ж риси, властивості він відзначає в постаті Хвильового?
Насамперед неабияку чарівність самої зовнішності й натури Хвильового. Він приваблював усіх. Це була людина-центр, яка притягувала, приворожувала, магнітизувала і, раз захопивши, надовго залишалася в думці й мислячій свідомості співрозмовників, а тим паче своїх прихильників. Микола Хвильовий, відзначає Дніпровський, на відміну від інших, «приваблював одразу. Не силою, не величчю імені, а саме своєю простотою, своєю химерною симпатичністю». Хвильовий — це такий людський вияв людської природи, що причаровує беззастережно й повновладно, не відаючи цього і аж ніяк не дбаючи про це. В такого типу людей встановлюється абсолютно індивідуальний характер взаємин з оточенням, де навіть ті, хто нерідко підпадає під класифікацію ворогів, є, власне, не стільки ворогами, скільки завзятими опонентами. «У нього можуть бути зависники, — розмірковує Іван Дніпровський, — у нього можуть бути вороги, але у нього не буде того, хто б його зненавидів самою кров’ю (підкреслення Дніпровського. — Я.Г.)».
В есеї розглядається ставлення Хвильового до людей, з якими йому доводилося спілкуватися. Дніпровський зазначає про місію підтримки, яку здійснював Хвильовий як щодо відомих письменників, так і тих, хто тільки-но розпочинав свою дорогу в літературі. Стратегічний конструктив — так варто схарактеризувати його кредо у ставленні до тих, хто приходив і звертався до нього зі своїми текстами. Уникаючи спрощення в потрактуванні натури цього лідера-мислителя, Дніпровський зауважує, що «розуміється, серце його не однаково сприймало всіх, неоднаково любило, але до всіх Хвильовий був рівний, однаковий, однаково простий, однаково уважний». І тут же розгортає проблему у протилежному зоровому напрямі, вичленовуючи інший її ракурс: «Що ж до інших, то всі (назворот) любили його більше за всіх, і любови цієї не ховали. Любов бо до Хвильового була загальним літературним пороком, якого ніхто не соромився».
Сутність Миколи Хвильового, ідеться в есеї, — неймовірна зарядженість на рух, точніше, на рух-розвиток. Для типу людини а-ля Хвильовий, згадує Дніпровський, рух-розвій — єдино можливий та єдино органічний спосіб життя, смисл індивідуального і загальноцивілізаційного існування. Постава Хвильового, змальована в есеї, своєю діяльною наснаженістю асоціюється хіба що з таким собі перпетуум-мобіле у людській подобі, хоч така паралель у самому тексті, зрозуміла річ, відсутня.
Ще одна властивість Хвильового, про яку розповідається в есеї, — схильність до полеміки, до інтелектуального протистояння. Він не міг повноцінно жити без полеміки й полемічних ролей, без опонентів та інтелектуальних викликів, без того, щоб не заперечувати, не спростовувати і не утверджувати. Саме полемічні іпостасі й склали його ореол як митця, який доки полемізує, доти й живе, рухається і розвивається. «Як говорить Хвильовий в наш мітингово-ораторський час? Як говорить цей маестро слова? Чудно. Для мови-промови, на професорський виклад, агітаторський клич він зовсім не здатний. Він — спорщик. Він хватає на льоту репліки. Йому потрібні суперники для словесного герцю. Один, два, ціла авдиторія. Тоді він живе, розквітає. Тоді він чудесний, цей оратор в динаміці», — наголошує Іван Дніпровський, додаючи ще кілька виразних штрихів до постави цього інтелектуала.
Напруженість мемуарної розповіді час від часу набирає обертів, емоційний рівень підвищується, і в одному з фрагментів Дніпровський уже занадто захоплено стверджує, що «на Хвильового Україна чекала з часів «Слова о полку Ігоревім», бо Хвильові приходять через тисячу літ.
«Говорячи про глобально-індивідуальну драму Миколи Хвильового, Дніпровський виокремлює низку чинників. Це, безумовно, соціумний чинник, що відобразився у складанні тієї моделі соціумного розвою, яку волелюбне єство Хвильового за жодних умов не могло прийняти; естетико-літературний чинник, що виявив себе в кардинальному обмеженні зони письменницької свободи; сімейний чинник, що увиразнився у відсутності устаткованих і комфортних суто родинних стосунків»
Чи скоро прийде другий? Який він буде, наш милий земляк, ваш невпокійний сучасник, мій любий читачу? Він буде. Він включить душу свою в древній архівний папір, дихне молодістю епохи і «здійме хвилю», що котитиметься до третього коліна, до тисячоліття за нашим рахунком четвертого».
У мемуарному есеї заявлено спробу виявити трагічну колізію свідомості, всього єства, що, наростаючи, почала нищити дух і душу Хвильового. Не задоволений соціодуховними тенденціями 1920-х років, він перебуває в пошуках ціннісних альтернатив і працює над полеміко-інтелектуальним романом «Вальдшнепи». З виразністю мемуариста-документаліста Дніпровський красномовно передає успіх «перших розділів роману, друкованих у перших номерах ВАПЛіте», наголошуючи на його успіхові в українському суспільстві: «Яка знімається шура! Про них говорять в трамваях, на вулицях, в установах, дома і в гостях — представники найрізноманітніших верств. Студенти комуніверситета з-під поли дістають зачитані примірники журналу». Проте шукання альтернатив наткнулося на жорстку і переважно непримиренну критику, характер якої Дніпровський сформулював у таких висновках: «Били і автора, і твір його од низу до самих найвищих верхів’їв. Били так, що «перебили Хвильовому спину».
Після «Вальдшнепів», за версією Дніпровського, Хвильовий розривається між двома прагненнями — адаптуватися до навколишньої дійсності й водночас зберегти особисту незалежність свідомості. Він волів поєднати те, що без зламу в мислячій свідомості зробити неможливо, — цінності конформізму та особистісної суверенності. І, вочевидь, усвідомлював марність для себе цього поєднання. Цей подвійний конфлікт — між собою та дійсністю, в якій він втрачав своє місце лідера та осмислене місце взагалі, а також у власній свідомості, розщепленій та подрібненій, — позначився на змінах у стилі його життя, які тільки увиразнювали безвихідь його реального становища.
Поступово деталі внутрішньої драми Миколи Хвильового набирають дедалі більшої життєвої неприбраності й психологічної достовірності. Митець-мислитель показується в жорсткій повноті своїх реальних проявів. Дніпровський розповідає про ті моменти життя Хвильового, де в суто чоловічому товаристві починають щедро виставлятися «напої» («горілка», «коньяк», «зубровка», «вина» або ж усе це в найрізноманітніших комбінаціях), що стають не лише приводом для спілкування, а й його сенсом. Розповідає натуралістично, з неприхованими подробицями, створюючи ефект життєвої точності. У цих «стрічах» — («ці вечори ми називаємо стрічами») — можна вбачати знаки мистецько-літературної богемності, або розширення території індивідуальної свободи, або подолання стереотипних комплексів унормованості, або компенсацію внутрішньо-психологічного розламу. Проте Дніпровський при цьому не забуває натякнути, що «напої», а точніше, алкоголь ставали потребою і необхідністю для зраненої душі Хвильового, який відчував і розумів, що життя йде іншою дорогою, а він залишається без того ґрунту, на якому може розвиватись і залишатися самим собою.
Дніпровський ставить собі за мету розповісти чи не про увесь фактаж, що супроводжував і утрагічнював шлях Хвильового. Він не приховує, що було, скажімо, укладено контралкогольне парі задля того, щоб уберегти «керманича» від продовження пиятики і викладає це так: «У червні 1928 року Борис Лівшиць, редактор газети «Всеукраїнський пролетар» і тодішній меценат літераторів, укладає з М. Хвильовим договір — «не вживати жодних спиртових напоїв, ні в чистому вигляді, ні в нечистому. З істотним для Хвильового в разі порушення програшем і так само великим у разі додержання виграшем». Дніпровський наголошує на тому, що багато хто розумів вагу Хвильового як письменника для національної культури і робилися спроби утримати його від остаточного зриву.
Образ «пивнушки» в есеї наділений функціями своєрідної соціодуховної альтернативи, позаяк, за словами Івана Дніпровського, «сюди тікали від політиканства. Від горгон і пенелоп. Від самоти». «Пивнушка» ставала територією дуже локальної й тимчасової, але все ж таки незалежності. Розповідаючи про Хвильового, Дніпровський намагається уникнути всього, крім достеменності й документальної колоритності розповіді: «І п’яний він стежить за своїми стоячими чи вже лежачими друзями. Так, лежачі — це явище. Ні хазяйка, ні тим паче хазяїн, ні же гості не протестують, бо у лежачих єсть шеф, який тут «душа общества», щедрий, теплий, загальний». Іван Дніпровський відверто тримається «нефільтрованого» принципу розповіді. Апологія особистості Хвильового в його мемуарному есеї межує з її акцентованою деміфологізацією.
Говорячи про глобально-індивідуальну драму Миколи Хвильового, Дніпровський виокремлює низку чинників. Це, безумовно, соціумний чинник, що відобразився у складанні тієї моделі соціумного розвою, яку волелюбне єство Хвильового за жодних умов не могло прийняти; естетико-літературний чинник, що виявив себе в кардинальному обмеженні зони письменницької свободи; сімейний чинник, що увиразнився у відсутності устаткованих і комфортних суто родинних стосунків, які могли б підтримувати в ньому потребу, жагу у зв’язках із життям; особистісно-психологічний чинник, який втілився в усвідомленні, що він позбавлений статусу інтелектуального лідера, виштовхнутий на маргінеси літературного процесу. Саме на цей, психолого-індивідуальний чинник прозоро натякає Дніпровський, коли передає свої роздуми з цього приводу: «Хвильовому потрібен був успіх. Така натура могла жити і розвиватись в атмосфері уваги й любові. Дайте ж йому бодай штучний успіх! Зведімо його на ноги!». Той, хто ще недавно був «вождем», як неодноразово характеризується його постать в есеї, опинився у становищі людини, позбавленої не лише життєвого, а насамперед життєдайного ґрунту. Він немовби завис у повітрі. Й так довго продовжуватися навряд чи могло.
Простежуючи шлях Хвильового до самогубства, Дніпровський висловлює думку, що він спочатку інтуїтивно, а згодом абсолютно свідомо передчував свою передчасну смерть, навіть наводить епізод-ситуацію своєрідної репетиції такої смерті, коли «кроках у двох од мене він став і приклав револьвер до скроні» зі словами «Прощай, Жан!», що обернулося відкладеним самогубством, і лише чекав миті, коли цей фінал таки відбудеться...
Тримаючись свого принципу «недистильованого фактажу», Дніпровський розповідає і про останні дні та години Хвильового, зокрема про те, що після нічного арешту Михайла Ялового «другого дня три друга — Хвильовий, Куліш і Досвітній на квартирі останнього п’ють цілий день. Пізно вночі я з двору тягну додому Куліша і вкладаю його на канапу. Чи не піти до Хвильового? Кабінет його світиться. Але...
Я лягаю спати в поганих передчуттях і тривозі.
А о першій годині на всю Європу лунає постріл із крихітного револьвера».
Портретний есей Івана Дніпровського виконано, висловлюючись сучасною термінологією, у форматі 3D. У ньому містяться важливі штрихи до портрета Миколи Хвильового — його Dуші, Dолі, Dрами. І штрихи ці нерідко подані, так би мовити, «з натури». І саме ця «натурність», можливо, становить одну з найцінніших особливостей розповіді-зображення, завдяки чому особистість постає живою та повнокровною. Якою вона й була в реальному житті...
