Не впевнений, що коли-небудь відкриється точна і страшна статистика померлих, постраждалих і тих, хто дивом вижив у 1932—1933 роках. Вивчення й оцінка цього продуманого способу винищення народу, перш за все сільського населення (за деякими даними, за два роки — 1932—1933 — загинула п’ята частина селян України) — справа істориків.
Я можу розповісти лише про те, що бачив і пережив тодішній хлопчик-підліток зі збіднілої київської сім’ї, що збереглося в його продірявленій з роками — а мені наразі майже 95 років — пам’яті.
Голод перш за все ударив по малозабезпечених сім’ях. Мама щосили старалася що-небудь де-небудь заробити, щоб прогодувати себе, чоловіка і двох дітей, які отримували дитячі продуктові картки, продавала деякі уцілілі речі. Сестра, яка закінчила 1932 року школу-семирічку, вирішила здійснити свою дитячу мрію — пішла вчитися до Київського педагогічного технікуму, що забезпечило їй студентський хлібний пайок — 200 або 250 грамів хліба на добу.
Пишу, а перед очима загороджений дерев’яними колами вхід до нашого хлібного магазину, і перед ним збуджений натовп прикріплених до магазину слободян, заклопотаних лише одним: привезуть хліб чи ні; якщо привезуть — чи вистачить тобі; якщо вистачить — то як би отримати за пару днів; якщо отримаєш — то як би на виході з магазину у тебе не вирвали з рук твою жалюгідну пайку.
А головне — не забути або не загубити хлібну картку, що означало майже неминучу голодну смерть. А якщо тобі випало щастя без втрат (не зважаючи на пом’яті боки, нервове збудження і втрачений час) вийти з битви за хліб, то виникала майже нездоланна спокуса — з’їсти дорогою хоча б маленький довісочок, відламати хоча б скориночку.
Із цим, до речі, пов’язаний один із найгіркіших і найганебніших спогадів мого отроцтва, спізніла розповідь про який, сподіваюся, полегшить мою душу. Якось улітку 1933-го мені, вже 12-річному вічно голодному хлопчакові, вручили хлібну картку сестри і послали «отоварити» її за кілька днів. Погода була хороша, я неквапом здолав неблизький шлях до магазину, відстоявши належне, отримав чотириденний пайок і пустився у зворотну дорогу.
І тут почалась незалежна від мене боротьба обов’язку й совісті з вимогами і позивами шлунка, що невідворотно підтвердила тоді мені ще не відому тезу про пріоритет базису над надбудовою.
Коротше кажучи, вже через якусь сотню метрів я не встояв перед спокусою і непомітно проковтнув невеликий запашний доважок. Далі — більше: природжене тваринне начало, відчувши першу поступку, почало брати гору над ще не зміцнілим по молодості духовним началом.
Ковтаючи непрошені сльози, усвідомлюючи, що я здійснюю щось жахливе і, втім, відщипуючи і проковтуючи малесенькі шматочки хліба, я добрів до будинку і поклав на стіл те, що залишилося. Моя мудра добра мама, поглянувши на моє заплакане обличчя і на те, що вціліло від хліба, промовила на ідиш щось подібне до — «Не плач, синку! Переживемо», давши мені тим самим урок уміння розуміти і готовності прощати, що назавжди запам’ятався.
До цього слід додати, що батько, який повернувся із заслання, довго не міг знайти постійної роботи і перебивався випадковими заробітками. Словом, сім’я наша жила в ці тяжкі роки так само важко, як і мільйони інших сімей — але вижила. Зберегти якщо не звичний, то більш-менш задовільний рівень існування вдалося в ті роки лише відносно невеликій частині міського населення.
Розшарування суспільства тоді ще тільки починалось. Певна частина рівних радянських громадян, які «вийшли з народу» і правдами чи неправдами вибилися «в люди», тобто стали дещо рівнішими за інших, ще не спробували принад солодкого життя і прагнули не виявляти своїх можливостей, не в останню чергу, мені здається, через побоювання стати об’єктом інтересу відповідних органів і організацій або суспільного гніву та засудження.
1930-ті роки стали для радянських людей часом здійснення давньої мрії всього людства — всі сталі рівними: хто перед обличчям голоду, убогості і передчасної смерті, хто перед страхом бути призначеним «ворогом народу» і позбутися не лише всього, що нажито праведними або неправедними стараннями, але й життя.
Смерть у ті роки стала явищем звичним і наочним. Як я вже згадував, від будинку до школи мені доводилося долати вельми значну відстань, на трамвай розраховувати майже не доводилося, надія була переважно на власні безвідмовні ноги.
Виходив я з дому рано і часто бачив, як спецкоманди вантажать на вози, рідше на вантажівки або у фургони з написом «Хліб» трупи бездомних людей, що померли з голоду (а взимку — й від морозу).
Кілька разів, приходячи до школи дуже рано, я вимушений був на ґанку школи переступати через ще не прибраний труп. У більшості своїй жертвами голоду були селяни, що тікали із сіл, розорені «народною» владою і що втратили і дім, і господарство, і примарну надію знайти хоч якусь роботу в місті. Про це відверто і правдиво розповів чудовий український поет Володимир Сосюра у своєму романі «Третя рота», що став відомим читачам лише в роки перебудови.
Треба віддати належне мужності і стійкості голодуючого народу — навіть у ці страшні важкі роки не вичерпувалась народна вільна творчість, що нехтувала посилення переслідування інакомислення. Досі пам’ятаю, як ми, хлопчаки, виспівували частівки на кшталт: «Товарищ Ворошилов, война уж на носу, // А конница Буденного пошла на колбасу».
Поширені на той час абревіатури МТС (машинно-тракторна станція) і МТМ (машинно-тракторна майстерня) розшифровувалися як Могила Товариша Сталіна і Могила Товариша Молотова. Це, ясна річ, лише приклади обширного, за нинішньою термінологією, протестного фольклору, що випадково зачепилися в пам’яті, які досі, наскільки мені відомо, не зібрані і не вивчені фахівцями.
