Закінчення. Початок див. в №232
Одним з найпромовистих наслідків татарського погрому 1240 р. стало припинення київського літописання. Негативне значення цього факту важко переоцінити, якщо взяти до уваги, що з часів утворення Київської Русі її стольний град незмінно залишався культурним центром держави. Майже повний інформаційний вакуум щодо Києва протягом тривалого часу призвів до появи численних «білих плям» в його історії. Навіть про дату падіння Києва, залишилися суперечливі дані. Якщо на той час і був у місті князівський літописець, то він загинув чи потрапив у рабство.
Безумовно, робилися якісь записи принаймні в одному з монастирів, що в подальшому продовжували свою діяльність — Печерському, Михайлівському Золотоверхому, Видубицькому. Але стосувалися вони, переважно, внутрішнього життя монастирів, а отже і не потрапили до літописiв. Існуючи в одному примірнику, ці записи, в основному, не мали шансів пережити лихоліття наступних століть. В писемних джерелах інших земель літописці досить детально висвітлювали вторгнення монголо-татарських орд; в яскравих, живих описах явно відчувається перо очевидця. Літописні рядки про облогу та падіння давньої столиці лягли на пергамент за сотні кілометрів від місця подій і писав їх не київський літописець. Джерелом інформації слугували усні свідчення біженців. Їх записи були суб’єктивні та хронологічно неточні.
Найдетальніший опис останніх днів давнього Києва наведено в Іпатіївському літописному списку, що і зрозуміло, адже його складовою частиною є літопис Галицько-Волинської землі, з котрою на той час Київ мав тісні стосунки. І саме туди прямували, шукаючи порятунку, представники київської знаті. Але, цей літопис не навів ані терміну тривалості облоги, ані дати падіння Києва.
На 6 грудня (за ст. ст.), день Святого Миколая, як день захоплення руської столиці, вказують, зокрема, Лаврентіївський та Тверський літописи, що користувалися різними джерелами. Оповідання Тверського літопису є дещо скороченим варіантом свідчень Галицько-Волинського літопису і відрізняється від останнього меншою емоційністю. Лаврентіївський список (Володимиро-Суздальське князівство), що теж навів дату «6 грудня» дає досить коротку і узагальнюючу інформацію про здобуття Батиєм Києва. Що ж стосується самої дати, то вона могла потрапити до Лаврентіївського літопису із записів очевидця подій — колишнього архімандрита Печерського монастиря, а згодом, в 1274 — 1275 р.р. — володимирського єпископа Серапіона. Пізніше ця дата перекочувала до Тверського та інших літописів. Псковський та деякі інші літописи зазначають, що Київ був захоплений монголо-татарами 19 листопада, при цьому вказується тривалість облоги — 10 тижнів і 4 дні.
Скоріше всього твердження про довгу облогу відповідає дійсності. Вирушаючи на Київ, Батий не міг планувати переправу через Дніпро холодної пори року : пізньої осені за непередбачуваної погоди його ордам довелося б долати могутню ріку по тонкій ненадійній кризі, що призвело б до невиправданих втрат. Можна припустити, що невдалі спроби штурму найпотужніших городських стін на Русі змусили монгольського хана чекати морозів, щоб мати доступ до найуразливіших місць укріплень. На тривалу облогу Києва вказує також у своїх записках папський легат Плано де Карпіні, що зробив зупинку в столиці Русі, прямуючи до ставки великого хана — Каракорум.
Майже повна відсутність писемних згадок про Київську землю протягом наступних десятиліть призвела до появи в нашій історії терміну «темні віки». Все тане в мороці невідомості, й історикам, археологам, дослідникам доводилося по крупинках збирати матеріали, щоб мати більш-менш вірогідну картину тієї доби. Це призвело до появи різних гіпотез та припущень, суперечливих чи навіть взаємно виключних.
Одна із найзагадковіших сторін буття тогочасного Києва — ким і як управлялося місто? Безперечно, навіть після страшних руйнувань Київ протягом певного часу все ще асоціювався в свідомості русичів та іноземних мандрівників зі стольним градом всієї Русі. Зокрема, «столицею Русії» назвав його П. де Карпіні, а в постанові константинопольського патріарха Нила за 1380 р. є такі рядки: «Неможливо бути архієреєм Великої Русі, не одержавши спочатку найменування по Києву, котрий є соборна церква і головний город усієї Русі». Сила його привабливостi не згасла. Змінилися лише методи досягнення поставленої мети. Щоб отримати ханський ярлик на старшинство в руських землях чи на володіння окремим князівством, руські князі вирушали в небезпечну, непередбачувану подорож до Сараю — ставки Батия на Волзі, чи в далекий Каракорум, що в монгольських степах. В писемних джерелах відсутні згадки про суперництво князів за Київ в перші роки владарювання монголо-татар, але зi значною долею ймовірності можна сказати, що претендентів на Київську землю було три.
Перш за все — це великий князь володимирський Ярослав Всеволодович. Не ставлячи під сумнів свою васальну залежність від Золотої орди — наважитися на подібний крок означало для нього неминучу загибель — Ярослав намагався поширити свій вплив на інші князівства. Виборюючи право на Київ, він, звичайно, не збирався переселятися з берегів Клязьми. З появою ж в Південній Русі великого князя київського, Ярослав міг одержати в його особі небезпечного конкурента на старшинство в руських землях — в історичному аспекті Київ мав більше прав на першість, ніж Володимир-на-Клязьмі, і рано чи пізно, діючи за принципом «розділяй і володарюй», правителі Орди скористалися б з цього.
Інший імовірний претендент — галицько-волинський великий князь Данило Романович. Він був протягом короткого часу напередодні татарського погрому київським князем і в не відмовився від задумів поширити свою владу на Київ. Визнавши над собою зверхність хана, він в той же час активізував діяльність із зміцнення своєї бази у протистоянні з монголо-татарами. Викликом ординському пануванню стало взяття Данилом Галицьким під свій контроль ряду міст, що перебували під татарським управлінням.
І нарешті, колишній великий князь київський, а згодом чернігівський князь Михайло Всеволодович, котрий через страх перед татарами втік з Києва, але згодом мужньо прийняв смерть в Сараї. Поступаючися вищезгаданим князям за рівнем владних повноважень та впливовості, він також мав як право, так, і за певних умов, шанси стати київським князем.
Навіть якщо Данило Галицький чи Михайло Чернігівський і збиралися домагатися ханського ярлика на Київ, то їх сподівання на успіх не мали під собою ніяких підстав. Хоч Данило і зміг завоювати завдяки дипломатичному хисту прихильність хана, Батий з недовірою та насторогою стежив із Сарая за діяльністю князя, чиї володіння лежали на далекій окраїні величезної, що вже починала розпадатися, монгольської імперії. Враховуючи, що за Галицько-Волинською землею починалася непідвладна йому Європа, Батий прийняв слова покори занадто самостійного у своїх діях князя, однак ні за що не пішов би на зміцнення позицій Данила.
Не влаштував би хана і Михайло Чернігівський, який загинув у Орді, напевно, не лише через відмову виконати поганські ритуали, але і внаслідок слабо прихованої опозиції монголо-татарському пануванню. Ставши київським князем, Михайло Всеволодович міг будь-якої миті укласти союз з Данилом Романовичем, створивши реальну загрозу інтересам Орди.
Ханський ярлик на Київ одержав великий князь володимирський Ярослав Всеволодович. Підтверджуючи цим рішенням старшинство Ярослава в руських землях, Батий ставив перед собою цілком відмінну від Ярославової мету — подальше зміцнення своїх позицій в завойованих землях. На той час Північно- Східна Русь вже 5 років перебувала під монголо-татарським ігом і її правителі поступово пристосовувалися до свого статусу васалів татарського хана, до введених Ордою порядків. Батий розумів, що Ярослав ще не скоро наважиться на самостійний виступ проти завойовників, а значна віддаленість Володимира-на-Клязьмі від Галича робить малоймовірним союз між найвпливовішими князями, навіть якщо урахувати, що Данило та Ярослав були свояками. Передавши права на Київ володимирському князю, татарський хан створив таким чином своєрідний бар’єр між найімовірнішими союзниками — галицько-волинським та чернігівським князями. Однак залежність Середнього Придіпров’я від Ярослава була символічною; через значні руйнуваня у власних землях до далекого Києва в нього «не доходили руки», та, мабуть, він і не був зацікавлений у відродженні давньої столиці, вбачаючи в ній потенціального суперника своїй столиці. Внаслідок порубіжного розташування Києва фактичними господарями в ньому стали татари, а посаджений Ярославом тисяцький Дмитро Єйкович не відігравав самостійної ролі. Територію, що підлягала Києву, завойовники урізали до краю, на що вказують непрямі свідчення писемних джерел. З них ми дізнаємося, що вже в Переяславі татари зустрічають Данила Галицького, котрий прямував до ставки Батия. Головний культурно-економічний центр Русі було поставлено у винятково несприятливі умови, що згубно позначилося на подальшому його розвитку. Не маючи ні власного князя, ні відповідних його розмірам підлеглих земель, город був позбавлений політичних та економічних передумов для своєї відбудови.
Після смерті 1246 р. великого князя Ярослава, котрого, за свідченнями Карпіні, отруїла в Каракорумі ханша Туракіна, згідно з повідомленнями літописів, його старший син Олександр Невський одержав у своє володіння Київ та Руську (Київську) землю, а молодший Андрій — Володимиро-Суздальське князівство. У працях Татіщева є згадка, що Олександр мав намір їхати до Києва, але новгородці відмовили його. Про намагання утвердитися в Києві також іншого брата Олександра — Ярослава пише інший російський історик Солов’йов. Рiшення хана не влаштовувало Олександра, оскільки на той час Київ хіба що номінально вважався «старшим» столом. 1250 р. відбулося зближення позицій Андрія та Данила Галицького, що було закріплено шлюбом Андрія з дочкою Данила. А 1252 р. Олександр отримує в Орді ярлик на Володимиро-Суздальську землю. Київ при цьому не згадується, тому можна припустити, що Олександр, як і його батько, залишив його за собою.
Рік 1240 став лише новою точкою відліку трагедії древньої столиці, а корені її простяглися в часи князівських чвар і міжусобиць. З падінням стольного града Києва пішла в небуття і Київська Русь з гомінливим вічами, «з честолюбними прагненнями нащадків легендарного Рюрика сягнути» золотокованого столу київського, з оспіваними у народному епосі «богатирськими заставами» на рубежах землі Руської, богатирями, з самобутньою культурею та архітектурою.
Спроби відродження в тій чи іншій формі Київської держави як за литовської доби, так і в козацькі часи в остаточному підсумку зазнали невдачі. Причина та ж, що привела до загибелі Київську Русь — усобиці та чвари в стані правлячої верхівки, її небажання чи невміння стати над власними амбіціями в ім’я вищих державних інтересів.
