Свята Гора Афон, вкрита намистом монастирів і чернечих скитів, велично й загадково здіймається над Егейським морем на краю мису Халкідіки у північно-східній Греції. Ці покраяні скелястими яругами та лісистими долинами смарагдові високості площею 360 квадратних кілометрів ще називають «Садом Богородиці». Коли, згідно з оповідями, прийнявши благодать Святого Духу, Божа Матір рушила разом з апостолами в море у визначене їй жеребом місце – на острів Кіпр, їхній човен бурею прибило до Афонської Гори. Проповідуючи серед місцевого ще язичницького люду, вона здійснила чимало чудес. Від благословення Богородиці, яка назвалася заступницею цього місця, і стала проростати слава і святість Афону.
Тут здавна знаходили притулок від переслідувань перші християни-анахорети, які започаткували первісну форму афонського чернецтва та його самобутню культуру. За володарювання візантійського імператора Константина Погоната (668 – 685) ця місцевість була повністю передана у відання християнських ченців. Її винятковий статус було офіційно закріплено в урочистій грамоті (хрисовулі) візантійського імператора Василя I у 885 році. Відтоді мирянам і особам жіночої статі (людям і тваринам) тут з’являтися заборонено. Творцем і законодавцем цієї своєрідної чернецької республіки вважають духовника візантійського імператора Никифора Фоки – блаженного старця Афанасія. У другій половині Х ст. стараннями останнього на невеликому плато у південно-східній частині півострова було збудовано Велику Лавру, яка й дотепер зберігає статус главенствуючого монастиря на Афоні. До складу її володінь входять Молдавський скит, Кавсокалівія та святої Анни, а також й сама вершина гори Афон. Афанасій уклав для афонських ченців особливий устав, що його було покладено в основу загально афонського Уставу, так званого «Трагоса», затвердженого 971 року візантійським імператором Іоанном Цімісхієм. Цей Устав регламентував дисциплінарні норми поведінки ченців і визначав церковно-богослужебний уклад всіх афонських монастирів, які й досі живуть за візантійським часом.
Кількість останніх швидко зростала. Поряд з давніми грецькими монастирями, такими, наприклад, як славнозвісний Ватопед та Ксіропотам, на північно-східному побережжі Святої Гори постав Іверський монастир. Він був заснований в кінці Х століття трьома ченцями, що були родом із Іверії (Грузії) і походили із грузинської династії Багратіонів. У ті ж часи монахи-бенедиктинці із Лангобардії заснували монастир Амальфіон. Він був присвячений Богоматері Амальфітанській (герцогство Амальфі містилося на побережжі Апеннінського півострова, південніше Неаполя). На початку ХІ ст. на північно-західному схилі Гори постав болгарський монастир Зограф. Афон, відтак, став визначним осередком східного чернецтва, центром притягання для подвижників з багатьох країн східнохристиянського світу і, навіть, латинського Заходу. Й дотепер малиновий передзвін на Святій Горі лунає різними мовами.
Після запровадження християнства в Київській державі князь Володимир Святославич направляє на Афон велику групу духовенства з місцевих русинів. Частина з них не повернулися до Києва, а розселилися по печерах і скитах. На початку ХІ ст. ці поселенці заснували Богородичний монастир Ксілургу (тобто Теслі). Вправні теслярі звели добротні монастирські й житлові споруди, ще й поставили на високостях каштанового лісу вітряк. Цей монастир належить до того першого покоління монастирів-кіновій, з утворенням яких почало по-справжньому організовуватися чернече життя на Афоні.
Перша документальна згадка про нього зустрічається у писемних джерелах під 1016 роком. На одному із давніх актів, що заховався у бібліотечному зібранні Великої Лаври на Афоні, засвідченому підписами ігуменів усіх монастирів Святої Гори власноруч розписався й «Герасим чернець, милостю Божою пресвітер й ігумен обителі Роса». Укорінення києво-руського чернецтва на Афоні понад тисячу років тому назад мало далекосяжні наслідки для духовно-богословського і культурного розвитку Руси-України. Біля його витоків стояв преподобний Антоній Любечський, який прийняв постриг на Афоні й звідти переніс на свою батьківщину афонський чернечий статут й традиції організації монастирського життя. У старокиївському літописі, складеному на початку ХІІ ст., міститься оповідь про його, тоді ще мирянина з Чернігівщини, подорож до Святої Гори: «Вложив йому Бог у серце намір у землю Грецьку землю іти і монастирі, що є там подивитися. Він і подався на Святу Гору, і побачив тутешні монастирі, і розлюбив чернецтво. І прийшов він в один монастир (до земляків) із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена, щоби возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухавши його, постриг його і нарік його ім’ям Антоній. І, напутивши його і научивши його чернецтва, сказав він йому: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть». Антоній повернувся до Києва і оселився у печері на пагорбах, які нагадували йому афонські краєвиди. Так почалася історія Печерського монастиря і києво-руського чернецтва.
Афонський вплив позначався на витоках та шляхах розвитку чернечого руху у Київській Русі, виявлявся у повсякденному житті її монастирів та церковному будівництві. Так, соборний храм Печерського монастиря, як і храм монастиря Ксілургу на Афоні, присвячено Успінню Богоматері. Богоматір, як оповідається в одній із новел Києво-Печерського патерика, мала намір “пересилитися” до Києва: «хочу церкву собі спорудити на Русі, в Києві. Прийду сама її побачити і в ній хочу жити». Унаочненою паралеллю цим рядкам є монументальна постать Діви Марії, що гордо й величаво здіймається у молитві над зображенням сцени причастя апостолів у Софійському соборі. Отож, не випадково у багатьох пам’ятках писемності тієї епохи настійно проводиться думка про те, що чернецтво в Русі-Україні з’явилося «від благословення Святої Гори». З Афону походили, зокрема, ті ченці, які у 60-х роках ХІ століття заснували Успенський Святогірський монастир поблизу Володимира на Волині.
Зростала чисельність руських монахів і на самому Афоні. Либонь цим і було зумовлене рішення, скріплене у серпні 1169 року підписами 27 ігуменів Святої Гори про передачу монастирю Ксілургу, «тобто монастирю русів» у довічне володіння закинутої греками обителі «фессалонікійців» (солуньців). Відтоді цей руський монастир став відомим під іменем його святого покровителя – св. Пантелеймона. Його ще називають Росиконом, або Старим чи Нагірним Русиком. Саме у цьому монастирі, як з’ясовано дослідженнями О.П.Толочка, оселився після позбавлення митрополичого сану Клим (Климент) Смолятич. Замолоду він навчався в одній із шкіл Константинополя. Потім став чорноризцем Зарубського монастиря на Дніпрі, де уславився, за свідченням літопису як «книжник і філософ, такий якого ж у Руській землі не було». 27 липня 1147 року київський князь Ізяслав Мстиславич, «вивівши» Клима Смолятича із Заруба, поставив його на митрополита. Це був другий і останній випадок в історії Київської Русі, коли митрополичу кафедру у Києві посідав русин, а не грек.
Слід зазначити, що дату поставлення Клима на митрополита Ізяслав Мстиславич вибрав не випадково – то був не просто недільний день: на нього припадало свято святого Пантелеймона, небесного патрона Ізяслава Мстиславича і день пам’яті святого Климента Охридського. Останній був учнем просвітителів (апостолів) слов’ян – Кирила і Мефодія. Наприкінці ІХ ст. він заснував монастир святого Пантелеймона в болгарському Охріді, де і знайшов свій вічний спочинок у 916 році. Пошанування Климента Охридського, який був небесним патроном Клима Смолятича, збігалося в один день зі святом святого Пантелеймона. Ось чому, князь і новопоставлений митрополит надавали великого значення своїй причетності до святого Пантелеймона. Можливо, що кошти на придбання однойменного монастиря на Афоні були виділені із князівської скарбниці Ізяслава Мстиславича. Адже саме завдяки заступництву святого Пантелеймона зміг одужати після тяжкого поранення, отриманого під час полювання на ведмедя його батько – Мстислав Володимирович. Мати останнього – англосаксонська принцеса (дружина Володимира Мономаха) Гіда підтримувала тісні зв’язки із монастирем святого Пантелеймона в Кьольні, де і було написано на початку 1120-х років «Чудо св. Пантелеймона про Мстислава». Через що, либонь і її онука Ізяслава було названо у хрещенні Пантелеймоном. Святий мученик Пантелеймон, що був за свідченням Київського літопису «золотом написаний» на його бойовому шоломі, врятував князю життя у бойовищі 1151 року.
Поставлення Клима на митрополита без благословення константинопольського патріарха викликало невдоволення новгородського і смоленського єпископів На церковному соборі, скликаному у Києві 1147 р. вони заявили: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми оба не поклонимся тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення ні в святій Софії, ні од патріарха». Невдоволеними поставленням Клима Смолятича були й деякі руські князі. Через що, на початку 1155 року він був позбавлений митрополичого сану, а після 1164 року його ім’я щезає зі сторінок давньоруських літописів. Аби той своєю присутністю на Русі не збурював спокій його і відправили у почесне заслання у монастир св. Пантелеймона на далекий Афон.
Завдяки підтримці київських та інших руських князів монастир святого Пантелеймона на Святій Горі швидко розбудовувався, зростали його матеріальні статки, примножувалися культурні та сакральні цінності. Традиція пошанування св. Пантелеймона на Русі, а відтак і духовного єднання Київської держави з Афоном не обірвалася зі смертю Ізяслава Мстиславича. Його онук, об’єднувач Галичини і Волині – князь Роман Мстиславич наприкінці ХІІ ст. збудував у передмісті Галича на правому високому березі річки Лімниці при впадінні її у Дністер білокам’яну церкву святого Пантелеймона. Храми, присвячені свв. Пантелеймону і Клименту – тезоіменитам Ізяслава Мстиславича і Клима Смолятича відомі і на Волині. Данило й Василько Романовичі контролювали, за свідченням Галицько-Волинського літопису шляхи, що вели до Афону. Отож їм небайдужою була доля своїх співвітчизників на Святій Горі і багато важила підтримка контактів з ними.
Наприкінці ХІІ століття ігумен монастиря св. Пантелеймона на Афоні, русин за походженням, здійснив обряд по стриження у ченці над сином сербського короля Стефана Немані – Ростиславом (називався Сава у чернецтві). То була знакова для організації національного церковно-чернечого життя Сербії подія. Вона мала далекосяжні наслідки й для Пантелеймонівського монастиря на Афоні. Нашестя орд Батия на Київську Русь, встановлення хрестоносцями свого панування в Царгороді та Солуні перешкоджало, а то й зовсім унеможливлювало контакти руських ченців зі своєю батьківщиною. За таких умов підтримка Сербії важила багато. Коли у 1312 році в обителі св. Пантелеймона сталася велика пожежа, саме Сербія протягнула їй руку матеріальної допомоги. У 1347 році сербський король Душан Сильний подарував руському монастирю голову св. Пантелеймона, яка й дотепер зберігається у монастирському санктуарії.
Після втрати Сербією незалежності у 1389 р. монастир св. Пантелеймона знайшов опікунів серед господарів Молдавії та Валахії. Коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Досифей наприкінці XIV ст. відвідав Афон, він застав тут лише з десяток ченців, які походили з Руси- України. А ще через століття в монастирі св. Пантелеймона вже порядкували здебільшого етнічні греки. Щоправда ігуменом залишався русин на ймення Паїсій. За його ініціативою афонські ченці встановили зв’язки з московським царем Іваном ІІІ, котрий дозволив святогорцям збирати милостиню у Москві. За вижебруванням грошей, соболів та ласк крилася надія на визволення з турецького ярма. Щедро осипані лестощами, імператорськими й біблійними титулами московські правителі почали виявляти увагу до Афону, опікуючись цілим рядом тамтешніх монастирів, що було обумовлено їхнім домаганням на візантійську спадщину та прагненням забезпечити Москві значуще місце у світовій історії та світі правдивої віри.
У другій половині ХV ст., після завоювання османами Балкан і падіння Константинополя Велике князівство Московське залишилось останньою незалежною країною православного світу. Ці політичні реалії й покликали до життя ідею її духовної першості. Візантійська спадщина служила головною вихідною точкою московської ідеології, що розвинулася протягом першої половини ХVІ ст. Великоруська учена традиція, яка постала на її підвалинах стверджує, що Москва просто успадкувала порфиру Візантії. Насправді ж, росіяни, як проникливо запримітив сер Димитрій Оболенський, зберегли лише форми візантинізму, але втратили його дух: екуменістичні ідеали Східної Римської імперії залишилися їм чужими. Християнський універсалізм Візантії трансформувався і спотворювався у тісних рамках московського націоналізму. Через що, либонь, запрошений у 1518 році до Москви для роботи з грецькими і візантійськими рукописами вчений афонський монах Максим Грек (Михайло Тріволіс) не знайшов порозуміння з тамтешніми радикалами. Будучи представником того греко-слов’янського середовища для якого розкол православної і католицької традиції не мав значення він став для них небезпечним. Тому цього порушника спокою звинуватили у шпигунстві й чаклуванні і на тридцять років запроторили до в’язниці.
Традиції духовного єднання Руси-України зі Святою Горою були непреривними. Афон завжди вабив до себе українських святителів. У 70-х роках XVI ст. тут прийняв чернечий сан Іван Вишенський. Проте Афон не став для нього прихистком від бурі у життєвому морі. Вишенський гостро реагував на політичні події, що відбувалися тоді в Україні. Його увага була прикута до справ церковних – Берестейської унії 1596 року, відгомін якої продовжував бентежити уми. На Афоні він прожив близько сорок років, аж до своєї смерті. Написані тут церковнослов’янською і напіврозмовною (цю мову він вважав більш богоугодною, аніж грека і латина) його твори («Извещение краткое о латинской прелести», «Писание до всех обще, в Лядской земле живущих» та ін.) поширювалися у рукописних списках в Україні та по всій Центрально-Східній Європі. 1604 чи 1605 року Вишенський виїздив до України, та через два роки знову повернувся до Афону, де і знайшов вічний спочинок у 20-х роках ХVII століття. Образ цього афонського аскета-ченця і пристрасного українського публіциста увічнив Іван Франко у своїй філософській поемі «Іван Вишенський».
Визначними афонітами були також Іов Княгиницький, Кіпріан Острожанин, Йосип Коріатович-Курцевич, Феодосій Манявський та багато інших. З Афону походили ті безіменні ченці, які у 20-х рр. XVI ст. заснували на правому березі Сіверського Дінця Святогірський монастир. Спочатку він був, вочевидь, печерним бо вся прибережна гора пронизана лабіринтом ходів і келій. Тут збереглися також підземні печерні церкви. В XVIІ ст. на вершині скелястої гори було зведено Миколаївську церкву.
Засновником та першим ігуменом славнозвісного Манявського скиту в українських Карпатах був Іов Княгиницький. Після дванадцятирічного перебування на Афоні він повернувся в Україну, де організував монастирі в Уневі, Угорниках та Дермані. У 1605 році він усамітнився на березі річки Манявки, де згодом була поставлена дерев’яна церква і дерев’яні ж келії для ченців. Сам же він доживав віку у печерному скиту (ніші камені-брилі) у Манявських горах. Іван Вишенський втішав його з Афону у своєму листі, складеному близько 1610 року, кажучи: «хай сподобить нас Господь, щоб у живих разом з’єднатися і дарувати один одному словом дружню втіху».
Тісні зв’язки з Афоном підтримувало й українське козацтво. Козаки здійснювали паломництва на Святу Гору й були щедрими жертводавцями. Наприклад, гетьман Іван Мазепа близько 1708 року вислав до Гробу Господнього, на гору Синай та до монастирів Афону тридцять тисяч дукатів. У середині XVIІІ ст. при болгарському Зографському монастирі українські козаки заснували скит Різдва Богородиці з промовистою назвою – Чорний Вир. У Чернігівському Посейм’ї є річка Вир, на правому березі якої за княжих часів стояло однойменне місто. Чи не звідти, бува, подалися на Афон наші козаки? Його місцезнаходження на мапі Святої Гори встановлено невтомним дослідником і популяризатором афонської спадщини в Україні Сергієм Шумило.
Близько 1745 року на землях грецького монастиря Пантократор постав скит св. пророка Іллі. Його облаштував знаменитий реформатор чернечого життя у східній Церкві -- українець Паїсій Величковський (1722 – 1794). Іллінський скит уславився подвижництвом ченців, яких надихав приклад духовного самовдосконалення Паїсія Величковського. Отож коли у 1763 році останній вирішив полишити Афон, за ним у молдавські землі вимандрували 64 ченці, здебільшого українці.
Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році на Афоні з’явилися запорожці, котрі поселилися в підупалому на той час Іллінському скиті. Відтак ця обитель починає потроху підводитися із занепаду. Повстання 1821 року в Греції викликало турецькі репресії щодо християн. Константипольського патріарха у святковому його вбранні стягнули на шибеницю, а вісімдесят єпископів й архімандритів прирекли на смерть. Зазнали руйнації й пограбування християнські церкви та монастирі. Не минула ця участь і афонських ченців. Про лиха і збитки, яких вони тоді зазнали йдеться, зокрема, у листі калігумена монастиря св. Пантелеймона до митрополита Катеринославського, Херсонського і Таврійського. Цей документ, що заховався в одному із київських архівосховищ відтворює вкрай скрутне становище афонських ченців. Остерігаючись переслідувань з боку турецької влади, українські ченці, які співчутливо ставилися до національно-визвольної боротьби греків разом зі своїм ігуменом Парфенієм змушені були, мабуть не без сприяння згаданого митрополита, вимандрувати у Причорномор’я.
Чернече життя на українському Афоні, зокрема в скиті св. Іллі оживає після Андріанопольського миру, укладеного з турками у 1829 році. На той час було ліквідовано Задунайську Січ, й частина козаків подалася до Афону. Коли 1847 року Афон відвідав ієромонах Сергій (Святогорець), в Іллінському скиту вже діяли три церкви й мешкало тридцять ченців. З листів Сегія-Святогорця стало відомо, що Іллінська ризниця у той час була «повна коштовних шат, посуду, книг – дарів колишніх запорожців». Допомагає скласти, нехай і приблизне уявлення про унікальний склад колекції тих духовних скарбів виявлена 1845 року у храмі Успіння Богородиці монастиря Ксілургу (тоді у ньому вже господарювали болгарські ченці) унікальна пам’ятка глаголицького письма ХІ століття – так зване Маріїнське Євангеліє. Не менш цікаві пам’ятки східнослов’янської й, зокрема, української писемності зберігаються у бібліотечних сховищах майже усіх афонських монастирів.
На початку ХХ ст. в Іллінському монастирі мешкало близько п’ятисот ченців, переважно українців. Однак ця обитель на той час вже втратила свою внутрішню національну ідентичність. І допоки нею опікувалась царська родина, тут панував великодержавний дух російського православ’я. Така само ситуація склалася і в монастирі св. Пантелеймона, який від 70-х рр. XVIІІ ст. обулаштувався на південно-західному побережжі Святої Гори. В ХІХ ст. Санкт-Петербург перетворив його на провідника російського впливу на Грецькому Сході. Близько п’яти тисяч російських ченців тоді оселилися на Афоні (переважно у Свято-Пантелеймоновому монастирі та Андріївському скиті). У 1874 р. російські ченці-афоніти заснували Ново-Афонський (Симоно-Канонітський) монастир на Чорноморському побережжі Кавказу. За радянських часів цей приморський курорт в Абхазії був для росіян набагато більше відомим, ніж грецький Афон.
Приплив нових ченців з Росії на Святу Гору став можливим лише у 1980-х рр. Це й поклало початок сказати б, націоналізаціі її сучасною Росією, спробі поміж міфом та історією нав’язатися до афонської спадщини Київської Русі й заявляти про її тисячолітню присутність на Афоні. Дарма, що Вселенський патріархат та Священний Кінот заявили про своє несприйняття навязуваної Москвою ідеї «російського чернецтва» та «російського Афону», вважаючи, що мова може йти лише про російських монахів в Афонському чернецтві на грецькому Афоні.
Окрема тема – це імперські зазіхання сьогоденної Росії на Афонську спадщину. Для країни з короткою історією існує велика потреба пошуків її славного минулого, закоріненого у сивій давнині. З цією метою 1862 року в Російській імперії були влаштовані пишні святкування «Тысячелетия России». Тоді, коли ще межа між міфом і історією була розмита, а для широкого загалу й узагалі не існувала за ювілейними лаштунками ще можна було сяк-так приховати недолугість вибраної точки опори для тисячолітньої історії Росії. Зліплений нашвидкоруч руками новітніх маніпуляторів від політики за нафталіновою схемою 150-річної давності ювілей «1150-летия Российского государства» засвідчує тяглість імперської політики історичної пам’яті. Він є таким же фальшивим, як і цьогорічні відзначення тисячолітньої присутності російського чернецтва на Афоні за участі глави Російської Федерації. Ці святкування, як і у випадку з кримським Корсунем/Херсоном, можна уподібнити до полювання, як сказав би французький історик П’єр Нора, на «місця пам’яті».
Ось чому важливого значення набуває нині вивчення і популяризація духовної спадщини Святої Гори в Україні, осмислення її тисячолітніх зв’язків з Афоном. Таку роботу розгорнув нещодавно створений у Києві Міжнародний інститут афонської спадщини в Україні (директор Сергій Шумило). Незважаючи на фінансову скруту вітчизняної гуманітаристики ведуться пошуково-дослідницької роботи в українських та зарубіжних архівах з метою виявлення різноманітних документів, що стосуються Афону та його зв’язків з Україною. Завдяки небайдужим спонсорам, таким, наприклад, як Артем Зайцев, науковці дістали можливість ознайомитися із бібліотечними колекціями монастирів Афону, а благочестиві паломники вклонитися його немеркнучим у віках святиням. Відтак поволі відкривається багатобарвний світ українського Афону. Його тисячолітній подзвін лунає й для тебе, відгукнися на дзвони Афону.
