«Я
думаю, я не народився для громадської діяльності. Але доля моя виявилася
незвичайною: вона поставила мене в умови, коли я відчув велику свою відповідальність
перед суспільством — це участь у роботі над ядерною зброєю, у створенні
термоядерної зброї. Потім я відчув себе відповідальним за ширше коло суспільних
проблем, зокрема гуманітарних. Велику роль у гуманізації моєї діяльності
зіграла моя дружина — людина дуже конкретна. Її вплив сприяв тому, що я
став більше думати про конкретні людські долі. Ну, а коли я ступив на цей
шлях, напевно, вже головним внутрішнім стимулом було прагнення залишатися
вірним самому собі, своєму становищу,— яке виникло внаслідок часто зовнішніх
обставин. Але необхідно було бути гідним нинішнього становища», — так говорив
про свій шлях романтик, який створив водородну бомбу. 14 грудня 1999 року
виповнилося десять років від дня кончини Андрія Дмитровича Сахарова. Тоді
попрощатися з ним прийшли десятки тисяч людей. Цього вівторка їх було зовсім
небагато. У випуску теленовин показали, як квіти до його могили поклав
прем'єр-міністр Росії В.Путін. Готовий сюжет для трагікомедії: вищі особи
держави, яка веде війну, віддають почесті людині, яка першою виступила
б проти неї, якби була жива. Держави можуть використати для своїх потреб
будь-яке ім'я: Христа, Пушкіна, Сахарова. Єдине, що можна протиставити
цьому — особиста пам'ять. Варшава за часів Гітлера. Ранок. На стіні біля
жандармського поста поспішно виведено свіжою фарбою: «Хай живе свобода!»
«Та це ж банальність!» — сказав знаменитий логік Х, поспішаючи зі мною
з нелегального нічлігу. С.Є.Лец
Коли зараз читаєш про розгони демонстрацій у Білорусі,
про несправедливі суди, про те, що там зникають люди, — окрім почуття поваги
до тих, хто виступає з протестом проти того, що відбувається, виникає щось
схоже на тугу від того, що знову повторюється, як поганий сон, те, що,
здавалося б, зникло в минулому. Адже це — просто ненормально. (Втім, можливо,
у спостерігача, скажімо, з Польщі чи Литви, схоже враження може часом складатися
про Україну).
Тому, напевно, особливо доречно сьогодні пригадати академіка
Сахарова, нормальну людину в ненормальний час.
Часто зустрічаються два типи ставлення до Сахарова: або
негативне, котре іноді доходить до лайки, або позитивне, іноді до прагнення
зробити з нього ікону. Є і ще одне: ну, що такого особливого він говорив
— відомі речі, нічого оригінального.
На мій погляд, тут проявляється складність сприйняття норми.
Люди або заперечують, або обожнюють те, чого вони не розуміють. Можливо,
якраз те, що академік Сахаров був просто нормальною людиною, і викликає
таке ставлення. Тоді треба говорити про два види нерозуміння норми: один
— коли вона обожнюється і заперечується, інший — коли не знають її ціни.
Норма — це, напевно, і є найважче, а тим більше — в тогочасній
країні. Коли один зі знайомих сказав йому після заслання, маючи на увазі
постійні контакти з вищим керівництвом: «Ви — на верхньому поверсі політики»,
Сахаров відповів: «Я не на верхньому поверсі. Я поруч із верхнім поверхом,
по той бік вікна».
Коли ми говоримо «елементарне», то при цьому, зазвичай,
думаємо про щось, що не вимагає зусиль і відбувається ледь не саме по собі.
Але слово «елемент» означає стихію (і ви пам'ятаєте, наприклад,
уявлення про чотири елементи — воду, повітря, землю, вогонь; це — саме
стихії). Щоб був елемент чогось, має бути присутньою ціла стихія, і навпаки,
якщо немає даної стихії, то не може бути чогось елементарного.
Тому приголомшуюче враження справляє прочитання робочого
запису засідання Політбюро 86-го року при обговоренні можливості повернення
Сахарова із заслання (після голодовок, примусових годувань), коли Горбачов
говорить: «Якби ми раніше поговорили із Сахаровим, то, можливо, і не було
б такої ситуації».
Це означає, що така елементарна річ, як розмова з незгідним
— чия думка була такою важливою, — не могла відбутися (і одразу ж тогочасний
голова КДБ додає: «Маю сказати, що у нас не було приводу, щоб притягнути
(до кримінальної відповідальності. — Ред. ) Сахарова за розголошення
таємниці. Він це розуміє»). Не могла, за природою: не було самої стихії
обговорення важливих питань у суспільстві, де одним із учасників діалогу,
природно, є влада. А були газетні кампанії, погрози йому та його сім'ї,
заслання без суду, ізоляція, фізичне насильство. І брехня.
Норма — це живе чудо, на яке кожен може подивитися. Поет
(художник, вчений — будь-який майстер) різниться тільки тим, що дивлячись
— бачить.
Знаєте, наприклад, що ви щодня можете спостерігати справжню
термоядерну реакцію? На небі, тільки-но сходить сонце. І виходить, що людина
використала термоядерну енергію задовго до появи теплових і гідроелектростанцій.
Ось такий зміщений зір і є відмінністю поетичного бачення
від звичайного погляду.
При цьому поетичність і є норма. «Хто музики не носить
у собі, холодний до гармоній чарівних, той може бути зрадником брехливим,
Такій людині ти не довіряй.» (Шекспір). Ми називаємо людину глухою, сліпою,
бездушною частіше за все тоді, коли з фізичними почуттями у неї все гаразд.
Найстрашніші маніяки зазвичай осудні. Спотворені (хворі, не діють), у них
зовсім інші почуття: совісті, справедливості, гумору.
З приводу Сахарова іноді висловлюють нерозуміння — чому
людина, занурена в науку, раптом стала займатися зовсім іншими, «ненауковими»
справами? Як писав один із авторів збірника, присвяченого Сахарову: був
наймолодший член радянської Академії наук, занурений у найскладніші проблеми
фізики, шанований колегами і владою, тричі нагороджений вищим орденом країни
— Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці та державними преміями. І раптом
він починає захищати несправедливо засуджених і переслідуваних — кримських
татар, яким не дозволяють повернутися до Криму; німців, яких не відпускають
у Німеччину; євреїв, яких не відпускають у Ізраїль, православних і католиків,
баптистів і п'ятидесятників, гнаних за віру, робітників, яких утискає начальство;
домагався політичної амністії та скасування страти. Не зрозуміло.
Але є чудова Кантова думка: дві речі наповнюють нашу душу
завжди новим і щораз більш сильним здивуванням і благоговінням — це зоряне
небо наді мною і етичний закон у мені. Тобто, насправді в обох речах —
одна поезія, і саме вона вела цю людину і в одній, і в іншій сфері. Не
те, щоб вона «звірялася» з цією схемою — але, можливо, перед нами якраз
і є приклад максимально природної людської істоти, яка абсолютно не задумуючись
про це, точно відповідає тому, якою має бути.
Що показово, виступи проти Сахарова, котрі організовувалися
в радянській пресі, були передусім, якщо можна так висловитися, антипоетичні,
апелювали до гірших сторін людської натури — до комунальних пристрастей,
до антисемітизму, до націоналізму в радянському виконанні. Можливо, на
цій лінії конфлікту і проявлялася природа радянського ладу, його принципова
непоетичність (відсутність музики, за Шекспіром). І в повній відповідності
зі сказаним, достатньо антипоетичності, — решта (брехня в пресі, несправедливі
суди, табори, психушки тощо) слідує само собою.
Глухоти досить, щоб із неї виріс вбиваючий все спосіб існування
(байдуже, як він буде називатися). До речі, Олена Боннер, дружина Андрія
Сахарова писала після його смерті: «Не голодовки були вбивчі, а нерозуміння.
І навіть не перевантаження останніх трьох років, а все воно ж — нерозуміння».
І остання згадка про участь Сахарова в роботі З'їзду народних депутатів
СРСР виглядає так: «САХАРОВ А.Д. (Не чутно)».
Цікаво, що не допомагає при цьому навіть те, що все висловлюється
простими словами. (Можливо, тому — сіре важко буває відрізнити від блакитного
— Сахаров не сприймається тими, хто визнає норму, але не помічає її чуда,
того, що стоїть за словами, і тому оцінює сказане як «нічого особливого»).
І можна, наприклад, не помітити прекрасного почуття гумору, читаючи Сахарова
— як раз тому, що самі слова абсолютно нейтральні — наведу приклад.
Відомо, що Сахаров був противником запровадження систем
протиракетної оборони, переконливо показавши, що така система не може бути
ефективною (але обов'язково надзвичайно дорога), легко долається за допомогою
неядерних засобів, і лише сприяє посиленню гонки озброєнь. І ось одного
із перших виїздів за кордон, після виступу, він поспішає на літак. «При
виході із залу мене привітав військовий у парадній формі, весь у орденах
і аксельбантах, побажав успіху. Я ледь було не відповів йому тим же. Це
був генерал Абрахамсон, керівник програми СОІ».
Також, мабуть, не одразу впадала у вічі та якість Сахарова,
що він не боявся. Просто, нічого, нікого. І — що 64-го року, на засіданні
президії Академії наук, коли необхідно виступити проти кандидатури одного
з помічників Лисенка (все ще майже всесильного), котрий нищив генетику;
що 89-го, на З'їзді, перед залом, який його на дух не переносить, — він
йде на трибуну і виступає. Один і той же мотив, один і той же тип вчинку,
що не змінився за 25 років.
Це навіть не сміливість, близька до фізичної відваги. Як
деякі речовини за певних умов набувають абсолютно іншої природи (наприклад,
нижче від певної температури повністю втрачають в'язкість або електричний
опір), так у подібних випадках, тут — відсутність елемента страху,
— людина інакше сприймає те ж саме, бачить іншими очима і може говорити
інакше, незвично.
Два приклади. Співробітниця на «об'єкті» бачить молодого
Сахарова. «Мені відразу здалося, що Сахаров чимось різниться не тільки
від своїх товаришів, а й взагалі від усіх людей, яких я знала. Уперше я
це виявила, коли, почувши від когось, що у нього є брат, поставила йому
досить безглузде запитання:
— А що, ваш брат здібний?
Мені відразу стало совісно, але він подивився на мене і
спокійно відповів:
— Не такий здібний, як я.
Цю фразу не можна читати, її треба було почути. Він просто
сказав те, що було насправді. І я зрозуміла, що він володів рідкісним умінням
серйозно і природно завжди говорити те, що думає. Він був гранично щирою
людиною. Декого це просто вбивало».
Інша ситуація. Років двадцять потому, Сахаров давно не
на «об'єкті», і давно не в пошані. До нього приходять зарубіжні кореспонденти.
Один із них згадує: «Коли його запитали про стеження КДБ, Сахаров відповів:
«Мене це не цікавить». Пам'ятаю, наскільки ці слова вразили мене. Було
абсолютно зрозуміло, що це не хвастощі чи бравада, а просто констатація
факту. Відтоді ці слова стали для мене свого роду підсумковою характеристикою.
Переді мною була людина, яка за будь-яких обставин залишалася сама собою.
Така звичка дуже спрощує справу — відпадає необхідність пристосовуватися
до аудиторії, і людина просто говорить те, що думає. Але, звісно, така
простота доступна тільки святому (і в релігійному, і в світському розумінні
цього слова), і зазвичай той, хто говорить правду тим, хто не бажає її
чути, дорого за це платить. Того разу Сахаров здався мені саме святим.
Я конкретно відчув у ньому величезну духовну силу. Подальші зустрічі із
Сахаровим тільки посилювали це враження».
Дивно те, наскільки різні люди, котрі описують несхожі
ситуації, не змовляючись вибирають одні й ті ж слова: «те, що було насправді»,
«констатація факту». Відомо, яким оглушливим може бути враження від назви
власними іменами, від слів хлопчиська «а король-то голый!».
(Відразу відступ, щоб зробити застереження. За всієї природності
для нього такого погляду «ззовні», він залишався людиною з живими реакціями.
«Я згадую один випадок у ФІАНі, який відноситься до 70-х років, — пише
близький знайомий Сахарова фізик Є.Фейнберг. — Я підійшов до сходів, що
вели у конференц- зал, і побачив А.Д., який спускався ними. Піднявши над
головою напівзігнуті руки, незграбно ступаючи в цій позі сходами, як майже
завжди вимовляючи слова з розстановкою, він ледь не кричав мені: — Євгене
Львовичу! Жахливе нещастя, жахливе нещастя! Люба (молодша дочка) народила
мертву дитину, точніше, вона померла відразу після народження. Жахливе
нещастя, жахливе нещастя, — повторював він, вже спустившись до мене. А
через два роки, прийшовши із запізненням на семінар, який вже почався,
сів зі мною поряд і, сяючи, сказав тихо: «Люба народила, все благополучно».
До речі, разюче, як і в цій частині життя — в сімейному
світі, здається, винятково приватній справі — відбилося те ж протистояння
поетичного й антипоетичного. Всі близькі люди наголошували на дивній атмосфері
любові, тепла між ним і його дружиною. Як пише Сахаров, якщо визначити
коротко, в чому вплинула на мене Люся — це олюднювання. А як потворно писала
про їхні стосунки тогочасна преса, котра друкувалася мільйонними тиражами.
Передусім, звісно ж, це говорить про стан людей, які читали й вірили прочитаному
(кожний судить сам по собі). Причому наскільки глибинним воно є, показує
абсолютно однотипна реакція на дружину нового керівника країни.
Але й тут Андрій Сахаров, а, може, краще сказати, — Андрій
Сахаров і Олена Боннер, — здобули перемогу. Його «Спогади» закінчуються
словами: «Ми разом. Це надає життю сенсу»).
Чисте знання здатне дати людині сказати дуже дивно; дуже
просто і тому дуже дивно. Ось уперше пройшло випробування водневої
бомби. Йде розбір. Як авторові проекту перше слово надається Сахарову.
Після усього баченого, пише очевидець, мене вразило деяке дивацтво його
висловлювання. Він заявив, що під час вибуху утворилося стільки нейтронів,
що для їхнього отримання в лабораторії знадобилися б сотні років. І сів...
Інша ситуація. Сахарова відвідує один зі старих знайомих,
який теж працював на «об'єкті». Розмова торкається їхніх спільних занять.
І Сахаров раптом говорить: «Давайте відійдемо від цієї теми. Я маю допуск
до секретних робіт. Ви — теж. Але ті, хто зараз нас підслуховує — не мають».
Дивна здатність бачити ситуацію з несподіваного боку (він
— під наглядом, його контролюють; і раптом виявляється, що це на ньому
лежить відповідальність за всіх, хто поряд, не інші відповідають за нього,
а він — за інших. Абсолютно неочевидно. Але для нього абсолютно нормально).
Це і є почерк Сахарова. Він помітний протягом усього його
життя і всієї роботи. Сахаров звертає увагу на те, що внаслідок випробувань
ядерних зарядів у атмосфері, з огляду на те, що вплив радіації носить статистичний
характер (якщо зменшити дозу опромінення в сто разів, а число опромінених
збільшити у сто разів, число постраждалих залишиться таким же), кожний
вибух призводить до певного числа загиблих, при тому, що неможливо точно
визначити, хто саме постраждав, — а з іншого боку, неможливо показати,
що дана смерть пов'язана з вибухом, який мав місце. З його ініціативи укладається
договір 1963 року між ядерними державами про заборону випробувань у трьох
середовищах (залишаються тільки підземні вибухи). Можна сказати, що одним
цим рішенням було врятовано десятки і сотні тисяч життів. У ті ж роки фізики
намагаються здійснити керовану термоядерну реакцію. Величезну енергію при
цьому можна отримувати просто з океанської води. Але температура плазми
така, що жоден матеріал витримати її не може. Сахаров пропонує влаштувати
стінки посудини з потужного магнітного поля. Всі дослідження та впроваджування
в цій галузі до сьогодні відбуваються в цьому напрямку.
Після аварії в Чорнобилі Сахаров пропонує радикальне розв'язання
проблеми безпеки (внаслідок відсутності альтернативи атомній енергетиці)
шляхом розміщення АЕС під землею.
Після землетрусу у Вірменії він розробляє ідею зняття напружень
у земній корі шляхом вибуху закладених на велику глибину ядерних зарядів.
У галузі космології Сахаров висуває класичну шалену ідею
розпаду протона; проведення робіт зі спостереження за цим процесом (вони
продовжуються і сьогодні) проголошено експериментом століття.
З кінця 60-х громадська діяльність, мабуть, не менш напружена,
аніж при роботі над термоядерною зброєю. Причому, якщо тоді на це працювала
вся країна, то тепер ледь не вся країна (може краще сказати — держава)
діяла проти. За різними оцінками, число політичних ув'язнених до середини
80-х років становило від декількох сотень до декількох тисяч чоловік. Звісно,
не всі інакодумці арештовувалися, йшли у заслання; деякі, наприклад, «тільки»
втрачали роботу (а анекдоти, певно, розповідало майже все населення), тобто
число їхнє було значно більшим, але дійсної допомоги чекати було майже
ні від кого.
І тут знову Сахаров знаходить творчі рішення. Права людини
— це не внутрішня справа однієї країни. У залежності від того, як вирішується
це питання, держава стає або мирною, або агресивною. Ставлення до громадян
всередині країни — показник ставлення до громадян усього світу: права-то
одні. І Сахаров активно залучає всі можливі міжнародні інституції — від
ООН до Міжнародної амністії; звертається до конгресу США і президента;
до наукової громадськості, з тим, щоб вони необхідною умовою їхнього співробітництва
з СРСР включали питання, пов'язані з правами людини — і загальні, і ті,
що стосуються доль окремих людей. (При цьому слід зазначити, що після підписання
Гельсінських угод Радянським Союзом це були тільки вимоги дотримувати взяті
на себе зобов'язання, не більше. Порівняйте заклик правозахисників: «Дотримуйтесь
вашої Конституції!») А після присудження йому 1975 року Нобелівської премії,
її значення посилює дії на захист прав людини.
Як написав через багато років представник Нобелівського
комітету, «Андрій Сахаров сприяв підвищенню престижу Нобелівської премії
миру, напевно, більшою мірою, аніж Нобелівська премія — підвищенню його
власного авторитету. Сахаров встановив еталон для лауреата Нобелівської
премії миру — еталон непорушної цінності і прихильності етичним ідеалам».
Тобто, можна сказати, точно розумів суть того, що вона означає, природи,
яка в ній втілена. Політика розміщується між двома полюсами: ідеальних
начал і реальної політики. І, звичайно, Сахаров дієво виявляв поезію політики,
ідеальної її сторони, такої ж необхідної, як і інша, тим більше в тогочасній
країні.
Діяльність Сахарова часто виглядала безнадійною, сам він
сприймався навіть співчуваючими як наївна людина. Але «наївність» ця уявна.
Тут — ті ж неочевидні ходи, той же почерк. Один із його друзів розповідав:
«Зовсім недавно один вже немолодий учений, який добре знав Андрія Дмитровича,
сказав мені, що досі не знає, чого ж конкретно досяг правозахисний рух
у СРСР (і Сахаров у тому числі). Ну, врятували декілька чоловік, але глобальних
проблем це ж не вирішувало. У цій думці (до речі, вельми поширеній) — повне
нерозуміння Сахарова, його громадянської, а головне, моральної позиції.
А скільки разів я чув від Андрія Дмитровича сказане тихо і ніби невпевнено,
але насправді так, неначе він наріжний камінь закладає: «Життя йому, напевно,
я все ж врятував».
Як пояснював «принцип Сахарова» інший учасник правозахисного
руху, теж фізик: у такій жорсткій системі, яким був Радянський Союз, з
його централізацією і підлеглістю всіх дій різних частин від верху до низу,
деякі дії були за природою виключені (пригадайте елементи!). І ті, здавалося
б, маленькі зрушення, які вдавалося здійснювати в цій системі, — викликали
принципові зміни її макроструктури (не даремно при засланні Сахарова, згадуючи
про дії царського уряду проти Толстого, говорили про те, що влада вважала
його фактично другим урядом). Нам не дано передбачити, яку роль зіграла
сума цих змін; але в ініціативах, запропонованих новим керівництвом країни,
ряд положень немов був запозичений із роботи Сахарова 1968 року «Роздуми
про мир, прогрес і інтелектуальну свободу» — котра, до речі, в ті роки
вийшла за кордоном накладом близько 18 млн. примірників, і посідала третє
місце після праць Леніна та Мао Цзе Дуна. Коло замкнулося. Вірніше, почався
новий виток спіралі.
...Одним із поширених прийомів у сучасному мистецтві стало
оголення прийому. Я спробую зробити саме так. Я говорив про нормальність,
і водночас про поетичність. Але дуже важко показати те, що як норма — непомітне
— як повітря, яким дихаєш, або удари серця, яке не може не битися.
Буває, що загадку можна пояснити іншою загадкою, — вони
взаємно прояснюють одна одну. Я спробую взяти акорд із трьох зовсім різних
текстів, об'єднаних, як мені уявляється, одним і тим же пережитим досвідом,
і через їхнє співзвуччя, коли вдасться, дати відчути цю поезію нормальності.
Анненський: «Серед світів, у мерехтінні світил, однієї
зірки я повторюю ім'я. Не те, щоб я її любив, а тому, що я тужу з іншими.
І якщо мені сумнів важкий, я у неї однієї благаю відповіді. Не тому, що
від неї світло, а тому, що з нею не треба світла».
Кант: «Наше покладання надії на Бога настільки абсолютне,
що ми не повинні вплутувати його в наші справи».
Сахаров: «Хочеться слідувати Пушкіну... Наслідувати геніальність
не можна. Але можна слідувати в чомусь іншому, може, вищому».
У всіх випадках побудова парадоксальна (адже зірка потрібна
світлом, до Бога треба звертатися зі своїми проблемами, геній — вище в
людині), але тут і є та незрима музика, яку чує — якщо чує — людина, і
яка для неї абсолютно нормальна.
Якщо я вірно вистроїв акорд, і якщо ви його чуєте, то ми
в тому ж світі, що й Андрій Сахаров. І ми — нормальні люди.
