Порушуючи проблему найдавнішої доби слов´янських народів, бачимо, що з письмовими засвідченнями їхньої історії найбільше поталанило болгарам: далося взнаки сусідство й досить тісні взаємини цього краю з Римською імперією та Візантією – там писання історії було справою державної ваги. В ІV ст. римська культура звабила Балкани, офіційною мовою стала латина, християнство знівелювало етнічні відмінності, ото ж гасло «єдина країна» для автохтонного населення, фракійців, поступово втрачало сенс – то вже було еллінізоване населення Їхні міста (з храмами, стадіонами й термами-лазнями(!) до нестями збуджували апетити й уяву сусідів – слов´ян, а також гунів, аварів, а дещо пізніше й незліченних тюркських та монгольських орд – хто ж не знав про неймовірні багатства Східноримської імперії (Візантії).
Відомий сходознавець Лев Гумільов, син українки Ганни Горенко (поетки Анни Ахматової) у своїх дослідженнях, котрі можна читати швидше як романи, основною причиною потягу орд на терени Заходу вважав чинник природо-географічного характеру: мовляв, кочівникам потрібно було полишати витоптані та спалені сонцем пасовиська й просуватися до зелених левад на берегах Дунаю й Дніпра. Частково, може й так, але споконвіку й, на жаль, сьогодні теж, природний стан суспільства – то захоплення чужих земель з метою грабунку, хіба що арсенал виявів його збагатився: можна йти війною, а можна й спровокувати так звані громадянські війни, орди біженців тощо. Опанування Балкан слов´янами спершу почалося, як відомо, набігами, а завершилося масовим оселенням. Попереду ж перед ними сяяла мрія (мево! fata morgana!): золотоверхий Константинополь – яке прекрасне ім´я дали цій мрії наші предки – Царгород. Що стосується отого природо-географічного чинника, на котрому у всіх своїх дослідженнях наполягав євроазієць Гумільов, доречно звернути увагу на зауваження Міхаеля Штюрмера, оглядача газети Die Welt (2 вересня 2015 р.), який написав, що Москві не потрібна занедбана промисловість Донбасу чи Крим з його військовою базою, яка й так була російська. Кремлю потрібний золотоверхий Київ, прадавнє місто на берегах Дніпра, де, буцімто гойдалася колиска російської духовності, з трьома єдинокровними малюками.
Чисту правду висловив М. Штюрмер. Київ із Софією й Печерською Лаврою – ось центральний елемент міфу про "рускій мір", без нього – той «мір» – лише терени автохтонного мордовсько-удмуртсько - марі- комі- пермяцького населення, яке змушене було вивчити один з варіантів слов´янської мови.
ЛЕГЕНДАРНИЙ ДАВНЬОБОЛГАРСЬКИЙ ХАН КУБРАТ (МАЙЖЕ РІВНО 100 РОКІВ ТОМУ БУЛО ВІДНАЙДЕНО ЙОГО МОГИЛУ НА ПОЛТАВЩИНІ) ПОВЧАЄ СВОЇХ СИНІВ ТРИМАТИСЯ РАЗОМ І ПІДТРИМУВАТИ ОДИН ОДНОГО / ФОТО З САЙТА A-SALPAGAROV.BLOGSPOT.COM
Якщо роль фракійців та слов´ян в етногенезі болгарської нації можна пояснювати за допомогою логічних схем, то питання, здається, досить добровільного підпадання фракійсько-слов´янської громади під владу зайшлого бозна звідки чисельно невеликого союзу кочових тюркськомовних племен, відомого під назвою булгари, вимагає зрозумілого для всіх з´ясування. Отже, хто ті булгари, тобто протоболгари – третій складовий елемент в етногенезі болгарського народу. Булгари – то лише краплинка в морі тюркськомовного населення євразійського степу. Чому тих давніх тюрків, ніби магнітом притягали до себе терени сьогоднішнього Євросоюзу? Мусимо зробити коротенький екскурс в історичну географію.
В середині XVIII (є думка, що в XVI) ст. до Р.Х. сформувалися китайський (давньокитайський) народ й перша державність, заклалися підвалини давньокитайської цивілізації з ієрогліфічною писемністю.
Поважне місце в скарбниці духовних цінностей Китаю належало історіографії. Історична пам´ять для китайців – то святиня, совість і честь нації. Через те в китайських джерелах вже у XVIII ст. до Р.Х. згадуються стародавні хуни / гуни, на той час то був ще мало помітний тюркськомовний народ.
Виникає питання: чому китайці, такий потужний народ при позитивній демографічній ситуації не виявив бажання податися до меж, так би мовити, «Прото- Євросоюзу», а ось тюркські й монгольські етноси, як кажуть, завжди готові. На долю китайців випали терени між ріками Хуанхе та Янцзи, з благодайним теплим кліматом та добре зрошуваними грунтами. Китайці не любили євразійський континент. Хоч він не був однаковий скрізь, адже тягнувся від Великої стіни й до Карпат, але ж спершу потрібно було колонізувати холодний узимку й спекотний влітку Сибір, а тому китайці просувалися лише на південь. До того ж воювати вони не любили, швидше оборонялися, воснові китайської зовнішньої політики лежали дипломатичні хитрощі. А ще ж вони мали щонайсамобутніше багатство – шовк, еквівалент сьогоднішньої нафти, газу й долара. З цією метою китайці торували торговельні шляхи аж до Байкалу – щоправда самі китайці користувалися при цьому племенами- посередниками, дещо пізніше за цю надто прибуткову справу вхопилися согдійські іранськомовні купці – це скрупульозно дослідив та переповів нам видатний український орієнталіст Омелян Пріцак у своїй праці «Походження Руси». За шовк китайці могли купити, що їм забаглося б, в тому числі й мир – очільникам «варварських» племен разом з угодою про замирення завжди посилалися сувої шовку, а на роль майбутніх дружин – доньки й сестри китайських аристократів. З часом потяг до китайських розкішних речей досить таки підточить основи не однієї тюркської держави. За межами Китаю, через Великий степ, оточений з півночі сибірською тайгою, а з півдня гірськими бескидами, вела, населена не надто войовничими й роз´єднаними племенами, й не менш велика дорога до Чорноморщини, Дніпра, Дунаю.
Таким чином, за межами Великої китайської стіни в ареалі Сибіру тюркськомовним хунам випала нагода створити спершу хай не повноцінну державу, але добре організовану й навчену військову потугу, щоб злитися з багатоетнічною масою племен – іноді їх не потрібно було й підкорювати. Історія першої доби розвою українського козацтва свідчить, що «погуляти» встепу було мрією багатьох загарливих юнаків, зокрема й досить іменитих, котрі внаслідок чвар не змогли знайти в середовищі свого етносу належного поцінування, визнання й маєтностей. Археологи свідчать, що до хунів прибували й досить потужні когорти китайських юнаків. Китайський поет у вірші, датованому 822 роком до Р.Х. змальовує грізну навалу могутнього хунського війська на терени Китаю. Власне багатовікова війна Китайської імперії з хунами – то найприкметніша риса історії давньої доби. Іноді хуни настільки вправно воювали, що Китай мусив визнавати їхню державу ледь не як рівню своїй. Принаймні так було, коли державу Хуну очолив шаньюй («щонайвеличніший») Моде (помер 174 року до Р.Х.), тоді в її межі входив навіть степ довкола Байкалу. Незадовго до епохи нового часу (90-ті роки до Р.Х.) внаслідок тривалої війни Китай геть знемігся, хуни стали гегемонамим Східної Азії, але й на них вже чигала біда: в народі почалися чвари. Антикитайська коаліція закликала згадати славну минувшину, мовляв, ми страшні всім народам, поки не злазимо з коней, тільки так наші нащадки пануватимуть над світом. Прокитайське ж крило, зманіжене та вражене «солодощами» цивілізованого (як у китайців!) життя (спільні з китайцями шлюби, ошатні шовкові строї, вина, вибаглива їжа замість кумису й конини) прагло спокою й цуралося війни. Ми й справді бачимо ознаки деградації «голосу духа» чи, як визначив Л. Гумільов, акматичної фази етногенези, пасіонарної депресії. В теорії пасіонарности Л. Гумільова є низка цікавих та ймовірних фактів, візьмімо знову ж таки ранню добу в історії українського козацтва, лицарського ордена, що витворився на підгрунті переважно українського, але також і тюркського, почасти українізованого, етносів: то була суцільна героїка й звитяга, аж поки старшина не позаводила собі тисячні табуни коней та отари овець. Л. Гумільов визначив період життя кожної нації, приблизно 1500 років, а далі або загибель і розпилення в масі сильнішого етносу, або наповнення новою енергетикою і подальші п´ятнадцять століть. Та на власних прикладах Л. Гумільов перекреслює свою теорію: історію російської нації він виводить не з хутірця Івана Калити з промовистою мордовською назвою Москва, який подав ознаки життя лише з руїною матусі – Золотої Орди. Ба ні, Л. Гумільов, як власне й все його родинне коло, воліли починати історію імперії з Києва, адже української нації для них ніколи не було, лише якийсь міфічний «рускій мір». Чимало критики викликало й трактування цим вченим Хозарського каганату (доходило до скандалів ледь не міжнародного рівня), через що в цьому короткому екскурсі в минувшину про хозарів ми згадаємо лише принагідно.Та хоч котрим терміном називаймо кризу хунської держави, вона таки настала. Напочатку ІІІ ст. нашого часу хуни як певним чином єдиний народ поділилися на чотири субетноси. На основі одного з них пізніше розвинулися тюркські й монгольські етноси. Частина хунів розчинилися в середовищі підприємливих согдійців, а ще більша – стала китайцями. І лише північно-західні хуни, підкоривши у Волзько-Уральському межиріччі місцеві племена угрів, які кількісно переважали завойовників, та здолавши в IV ст. ще й іранськомовних аланів, дали поштовх народженню нового народу – назвімо їх тепер гунами. В сімдесятих роках орда перейшла Дон та вдерлася у Північну Чорноморщину. Мабуть варто подати характеристику гунів, цих перших тюрків, котрі вразили європейців так само, як і автора цих свідчень Амміана Марцеліна, учасникавійн Східноримської армії: «Вони дебелі, безбороді, «гидкі, скидаються на скопців» «ніби приросли до коней», «вважають ганьбою ходити пішки»… Вони нищать геть усе на своїй путі». Але тут їм довелося стати на прю з готами, войовниками, котрі полишивши терени південної Швеції (тодішня назва Готія), подалися на «теплі води»: річками Вісла та Прип´ять, через придніпровські степи вони сягнули Чорного моря, дали в 251 р. бій армії імператора Римської імперії Деція. Володар споріднених готських войовників Германаріх (ІV ст.) опанував терени майже всієї Східної Європи, верхівя Волги, чималий шмат Подніпров´я, степи Криму й сам Крим, але на готів, знесилених боротьбою зі слов´янами, вже чигали гуни, які з допомогою слов´ян в Криму розгромили шукачів пригод зі Швеції. Частина їх (остготи й гепіди) підкорилася гунам, а ще певна кількість, візіготи, перетнула Дунай та мало не захопила Константинополь. Зазнавши ж поразки, візіготи подалися грабувати Македонію й Грецію. В 370 р. гуни захопили прикаспійські й донські степи, винищили там кочівників-аланів, частину ж приєднали до себе. Очевидно, в одній спілці племен, відомих сусідам за етнонімом гуни, в упокорюванні сармато-аланських (іранських) племен брали участь і булгари (історики-болгаристи надають перевагу терміну протоболгари). Наприкінці ІV ст. джерела засвідчують присутність булгарів навіть на Півінічному Кавказі,а невдовзі – в басейні Дону й Сіверського Дінця. Спустошивши Азовщину та Чорноморщину, гуни та частина булгарів увірвалися до Європи, але їм потрібно було кілька десятиліть, аби утворити стабільну державу в Паннонії, де в центрі гунської «держави» булгарам, цим майстрам війни, належала вагома роль. Володар гунів Аттіла (з 445 р.) продовжував і далі панувати над племенами, зокрема й булгарськими, котрі лишилися на Чорноморщині, – звідти він черпав нову силу для свого війська. Після смерти Аттіли в 454 р. внаслідок чвар між його синами величезна, але нетривка держава гунів розвалилася, ото ж звільнилися племена й народи, які кочували у східноєвропейських степах; назвімо бодай тих, історія котрих дотична до нашої проблеми: сарагури, авари, кутригури, булгари, хозари – всі вони воювали не тільки між собою, а й ставали поплічниками Візантії й Ірану, звісно ж, поперемінно, встигаючи при цьому грабувати провінції обох імперій-суперниць. Врешті на Нижньому Дунаї гуни зазнали поразки від візантійців, у Поволжі їх підкорили сарагури, ще частина повернулася на Алтай, а інші змішалися на теренах сьогднішньої Чувашії з аборигенами й, можливо, стали складовою частиною чуваського народу – декотрі тюркологи небезпідставно вбачають в основі мови цього етносу риси гунської мови. А ще від гунів у Європі лишилася назва кіностудії «Гуніяфільм» в Угорщині. Булгари ж (скажімо так: гунські) нікуди не ділися, бо, залишившися в Паннонії й просунувшись до низин Дунаю, почали зизити на чудові землі Фракії. Та й інші провінції Східноримської імперії їх також вабили, ото ж вони допомогли Константинополю у війні з остготами. Та вже в першій половині VІ ст., здається, у спілці зі слов´янами кочівницькі навали на терени імперії стали звичайним явищем. Щоправда, орда кочівників з колишньої Гунщини, не даючи спокою Константинополю, не мала сили вразити в саме серце імперії. Візантії загрожувало ще потужніше булгарське плем´я: кутригури. Пригадаймо: на той час на теренах Азовщини в осерді булгарських племен (звідки раніше подалися були разом з гунами їхні брати), керівну роль взяли до рук утургури/утигури, котрим належали терени на схід від Азовського моря й до низин Дону, та кутригури, що панували на північно-західних берегах моря аж до Дніпра (можемо назвати їх українськими булгарами) – отже, їхні сусіди були анти. Ось ці кутригури й стали справжнісіньким нещастям для Візантії, бо виводили з її земель десятки тисяч бранців та оселяли невільників на своїх кочовиськах. Візантійці ж в мистецтві підбурювати й нацьковувати були майстри далеко не гірші за китайців, вони підштовхнули утургурів до війни з фактично їхніми рідними братами кутригурами. Взаємопоборювання тривало довго, і перші, й другі знемоглися і навіть втратили свої наймення, бо наприкінці 50-их років VІ ст.до Азовщини приблудило ще одне тюркськомовне плем´я – авари. Але щоб зрозуміти, хто вони, оті авари, мусимо повернутися до історії тюрківна тих теренах Азії, що їх хуни/гуни, поступившися Китаю, полишили, щоб торувати собі дорогу до казкової Європи. Пригадаймо, що після руїни на теренах Алтаю держави хунів цей етнос поділився на чотири частини-субентноси. В надрах одного з них, власне того, на основі котрого розвинулися пізніше монгольськомовні й тюркськомовні народи Алтаю, визрівав зародок майбутньої тюркської дкржави, що їй науковці дали назву Тюркський каганат (552-745). Історію каганату розпочав невеличкий загін тюркютів на чолі з загарливою особистістю на ім´я Ашина. З´ява цього войовника оповита легендами: буцім народжений він від вовка й гунської князівни; інший варіант: від гунського царенка й вовчиці. Саме імя Ашина походить від монгольського шоно «вовк», до котрого додано компонент «А», який у китайській мові мав семантичне значення «вельможний, шляхетний», отже, Ашина – «вовк шляхетної крові». Тотем «Сірий вовк» (Boz kurt ) і сьогодні в пошануванні в пантюркістських колах Туреччини, цей культ невдовзі може знайти прихильників серед молоді новопосталих тюркськомовних держав. Слово тюрк первісно мало значення «сильний, дужий», пізніше ж воно стало етнонімом . Попервах же роль етноніма, що його одержали , як свідчать легенди, лише п´ятсот родин, котрих Ашина у 439 р. вивів з Північно-Західного Китаю, де вони зазнавали жорстокких утисків з боку табгачів, на Алтай, виконував термін türküt «тюрки», що складався з компонента türk та монгольського суфікса множинності –üt. У науковців немає одностайної думки стосовно етнічного походження тюркютів, але те, що вони володіли давньомонгольською мовою, яка тоді була засобом міжетнічного спілкування, заперечень не викликає. Швидше за все, перебуваючи в межах Китаю, ці тюркюти наприкінці V ст. були монгольськомовні, та перебравшися до Алтаю й опинившись в середовищі тюркськомовних племен, в наступному столітті вони вже належали до спільноти, що її називаємо давніми тюрками. На новому місці тюркюти прославилися вмінням робити з криці чудову зброю. Скориставшися міждинастійними чварами на теренах китайських імперій, нащадки роду Ашина одержали свободу дії й почали громити сусідні кочові племінні союзи. Таким чином тюркюти визначилися як господарі східної половини Великого степу – 552-ий рік став датою, коли спілка племен (на той час вже різного етнічного походження, але зі спільною тюркською мовою) перетворилася на велику державу, імперію тюркютів або Тюркський каганат, що його очолив хан Тумин. Натомість молодшому братові, Істемі, перший хан доручив очолити військо, яке мало підкорити західні степи – читаймо: золотоверхі міста. Що стосується східних меж каганату, то упродовж своєї історії він змушений був вести постійну війну та вряди-годи перебувати буцімто в замиренні з таким могутнім сусідою, як Китай, на оснащенні якого, відома річ, і далі був шовк та багатовікові дипломатичні хитрощі. Натомість на Заході, тобто на шляху до Царгороду, каганат розперезався був приблизно так, як ото співається в українській пісні: «Нема впину вдовиному сину…». Тюркське військо, підкоривши чималу територію сьогоднішньої Центральної Азії, у 555 р. дійшло аж до Аралу, не здибавши якогось відчутного спротиву з боку бодай котрогось етносу. На берегах Аралу військо каганату спробували зупинити сармато-аланські та угорські племена, але в 558 р. тюрки, розгромивши їх, перейшли Волгу й стали господарями всього азійського степу. Між 570 та 576 рр. тюркюти захопили Північний Кавказ і зімкнулися з теренами Візантійської імперії, заволодівши навіть Боспором (проте у 558 р. Візантія його повернула) та спробували взяти до своїх рук Крим. Прикметною ознакою Західного каганату було те, що тюркюти в океані підкорених племен і народів склали абсолютну меншість, але ці завойовники на певний час створили у новій системі бажану стабільність і усвідомлення тюркської єдності. Інтереси ханської дружини з її зовнішньополітичним завданням – опанувати великий караванний, зокрема й Шовковий, шлях – збіглися з прагненнями мешканців південних міст Центральної Азії, передовсім купців Согдіани, збагатитися на міжнародній торгівлі. Отже, викликає сумнів теорія Л. Гумільова про вимушене перекочування тюркських орд з витоптаних та спалених сонцем пасовиськ на дніпровські й дунайські левади.
Залишки недобитих військом хана Істемі сармато-аланських та угорських племен, приблизно 20 тис.осіб, врешті злилися в один народ, відомий за досить умовною назвою авари. Якби тюркюти продовжили були б цю погоню, від жменьки , порівняно з військом тюрків, втікачів не лишилося б в історії й сліду, а ми не мали б відомого з давньоукраїнського літопису вислову «погибоша аки обри» («погинули як авари»). Але очільник тюркютського війська Істемі-хан мусив тимчасово перекинути своє військо, щоб вгамувати ефталітів – це десь на теренах сьогоднішнього Таджикистану. – ото ж авари отримали нагоду оговтатися.
Упокоривши ефталітів, хан Істемі повернувся туди, де полишив був недобитих аварів, яких вважав своїми рабами-втікачами. Та ще більше він палав пристрастю причаститися контролю за Шовковим Шляхом. А що Візантія на той час почала сама виробляти шовк, то тюркюти поставили їй вимогу не бути в спілці з аварами. Тільки ж останні, завдавши візантійцям поразки, змусили заговорити про себе як народ могутньої держави і навіть дійшли певної згоди з Візантією (558 р.), пообіцявши Константинополю допомогти нищити Іран, головного ворога Візантії. Скориставшися взаємопоборюванням булгарських племен утургурів та кутригурів, авари підкорили і перших, і других та й повели за собою кутригурів до меж Візантії – адже, як вже сказано, вони наобіцяли Константинополю, що завдадуть перцю Іранові. Натомість авари починають громити «союзників» Константинополя: сабірів, утургурів та ще антів. У 568 р. авари, створивши Аварський каганат, стали господарями Паннонії й грозою Центральної Європи. Силу війська аварського хана Баяна значною мірою складали подолані аварами слов´яни, зокрема й анти, та кутригури. Хоча історикам тієї доби було притаманно «прибріхувати» чисельність ворожого війська, все ж таки десь половина названої кількості могла бути правдивою: хан Баян послав був на Візантію кутригурську навалу кількістю 10 тисяч вояків. Відтоді протягом півстоліття візантійці з ностальгією могли згадувати «легкі» наскоки слов´ян та булгарських племен – Аварський каганат, ось хто став вирішувати долю імперії. Та ба! На теренах каганату скупчилася величезна громада булгарського населення: ті булгари, що їх сюди привели були ще гуни, та ще більше прийшло їх з аварами. Скориставшися поразкою аварського війська у 626 р. під Константинополем, очільники булгарів спробували вирвати владу в хагана. Та зазнавши поразки у борні з аварами, булгари протягом 30-80 років VII ст. полишають Паннонію й оселяються переважно в Італії, частина ж за угодою з імператороом осідає в Македонії – їх у 686 р. очолив, попри намагання аварів переслідувати втікачів, Кувер. На цьому історія протоболгарів могла б і закінчитися, але на теренах Азовщини ще залишилася велика булгарська громада.
Отже, у 20-х роках VII ст. степи Південно-Східної Європи перебували під владою тюркськомовного населення. Тюрки населяли вже й Передкавказзя - направому березі Кубані аж до Дону жили булгари, а в низинах Терека й Волги панували хозари, які все ще прихильно ставилися до тюркютської династії Ашина. Хозари почали розвивати свою могутність одразу після занепаду гунської імперії, власне вони стали головною опорою каганату в Прикаспійських степах.
Взагалі перші згадки про хозарів відносяться до V ст., коли вони були відомі під найменням акацирів, що мешкали у степах Північного Кавказу. Візантійські історики батьківщиною хозарів називали країну Барсалія у степах Північного Дагестану. У 448 р. акацирів підкорив Аттіла та доручив своєму синові Еллану володіти ними. Хозари, як і булгари, мабуть, склалися внаслідок мовної асиміляції тюрками-гунами місцевого сарматського населення Східної Європи. Грецькі й перські історики вживали назви тюрк і хозар як рівноцінні.
Неабияку роль у Західному каганаті грала й давня країна сабірів, яка вже тоді мала назву Сибір. Склалася на перший погляд дещо дивна ситуація: Західнотюркський каганат увійшов у коаліцію з Китаєм та Візантійською імперією, адже всіх трьох цікавив розвиток караванної торгівлі, до того ж у Візантії, європейські провінції якої наводнили авари, були давні рахунки з Іраном. Східнотюркський каганат став на боці Ірану й кочівників-грабіжників тюркськомовного Аварського каганату. Отже, пахло світовою війною, яку перси почали у 626 р. наступом на Константинополь. Тюркохозарам, які в VП ст. включили у склад каганату більшу частину (крім південної) Дагестану, необхідно було порушити проперську орієнтацію на Закавказзі. У 627 р. завдяки воєнному союзу Візантії й хозарів проти Ірану хозари зруйнували збудований персами Дербент, захопили багату провінцію персів Агванію (Кавказьку Албанію – сьогодні територія Азербайджану), а також тимчасово підкорили Тбілісі та Вірменію, де з’єдналися з візантійською армією імператора Іраклія. У 629 р. війна закінчилася повною поразкою Ірану, й хозари, засівши у передгір’ях Кавказу, постійно чинили навали на північну частину Азербайджану - Албанію (Аран), тоді як південь Азербайджану лишався у складі перської імперії Сасанідів.
Але на світову арену все потужніше виходила нова сила – араби, які, підкоривши Хорасан, звернули увагу на терени Середньої Азії. До остаточного занепаду призвели Західнотюркський каганат чвари племінних угрупувань. На руїнах імперії постали нові держави, які склалися власне ще в надрах каганату. Передовсім це стосується хозарівта булгар.
Активнішими стають дії тих булгарів, які жили на правому березі Кубані аж до Дону й охороняли західні кордони Тюркського каганату від аварів. В цей час вже почалася й повільна руйнація Аварського каганату.Ото ж у булгарів з’явилася можливість порахуватися з хозарами, яких візантійські автори набагато частіше називали савірами, «гунським племенем». На теренах тюркського світу помаленьку починає звучати ім´я войовника Кубрата.
Тут автор цієї статті мусить зробити зауваження: назви давніх тюркських етносів, а також власні імена їхніх очільників досі не піддавалися чіткому лінгвістичному тлумаченню/етимологізації, ото ж немає іншої ради, як брати до уваги думку більшості дослідників. Скажімо, ім´я Кубрат – то швидше за все почесне найменування цього хана, що зібрав та об´єднав низку племен в єдиний етнос; в його основі лежить дієслово кубрат (також варіанти куврат, курат) «збирати (докупи)», що засвідчене в пам´ятках давньотюркської мови. Можливо, через різні варіанти вимови цього імені в середовищі самих тюрків в пам´ятках болгарської писемності засвідчуються різні форми антропоніма: Кробат, Курбат, Курт. Таким чином, Кубрат – це особа, що зібрала етнос. Щось навзірець Ярослава Мудрого чи грузинський Давида Будівничого. Бо ж так воно й було: Кубрат об´єднав розрізнені племена й дав поштовх майбутньої булгарської державності – хай то на Дунаї чи Волзі. Його й досі болгари вважають однією з найвизначніших особистостей в історії батьківщини.
Цьому сприяли й обставини життя цього «дуже грамотного» тюрка. Стовідсотково ймовірну біографію Кубрата подати неможливо. Використовуючи свідчення візантійських істориків Теофана Сповідника, патріарха Никифора, Феофана Візантійця, які у свою чергу користувалися давнішими джерелами, а також інші документи, дослідники доходять висновку, що Кубрат народився приблизно в 605, а помер у 665 або 668 р. Кубратів батько походив з дуже давнього тюркютського роду дулу, а мати була сестра відомого в історії Західнотюркського каганату хана Органа (ім´я, мабуть, поєднане з монгольським словом уруг «родич по жіночій лінії), який, можливо, був регентом свого небожка, поки той проходив «цивілізаційні» уроки в Константинополі, – там юнак побув у 619 р, а ось від охрещення майбутній вождь, здається, утримався. Висловлюються версії, що охрестився був Кубратів вуйко Органа. У візантійській столиці Кубрат підтримує тісні взаємини з імператором Іраклієм. Перша з´ява імені Кубрата на історичній сцені датується 621 роком, коли він очолив тюркютські загони, союзні з візантійською армією у битві проти персів. Здається, уроки, що їх одержав Кубрат, спілкуючися з хитромудрими візантійцями, не були марні. Вже у 628 році він очолює булгарські племена, котрі все ще були підвладні Західнотюркському каганату, а що там почалася внутрішня міждинастійна війна, то, скориставшися віддаленістю булгарів від тюркютського центру, Кубрат виводить «свій народ» з-під влади каганату, й відтоді постає нова держава. Очевидно, він розрахував, що каганату буде не до нього. Ось так, несподівано для всіх, провінційний кутригурський вождь Кубрат позбавився тюркютів та хозар. Але з Заходу на нього чатував Аварський каганат: від Дністра до Карпат з центром у Паннонії. Щоправда, тут Кубрат мав одну вигідну позицію: на землях, що їх змушені були полишити спершу анти (558 р.), а пізніше (600-610 рр.), переселяючися на південь, й чималі громади слов´ян, поступово зайняли булгарські племена, переважно кутригури. Скориставшися цим, Кубрат укладає угоду з дулібами й починає у 633 р. війну з аварами. У 634 р. Кубрат укладає з Іраклієм мирну угоду: Візантія визнає нову державу, а Кудрат відмовляється від нападів на Візантію. Завдавши у 635 р. вирішальної поразки аварам, Кубрат посів степову територію між Доном та Дніпром, а також частину Криму й заснував Велику Болгарію з центром у місті Фанагорія. Одразу ж після цього Кубрат спрямовує до Константинополя посольство, Іраклій пошановує його саном патрикія й посилає багатющі дарунки. Основою зовнішньої політики Кубрата була ідея дружніх взаємин з Візантією. Проте немає жодних свідчень, що християнство в державі хана Кубрата було бодай якось поширене.
Хозари, яких із Закавказзя витіснили араби, створюють у прикаспійському степу Північного Передкавказзя самостійний Хозарський каганат на чолі з нащадком тюркютської династії Ашина і відколюються від Західнотюркського каганату. Хозари вважали себе прямими нащадками цього каганату, через що називали свого володаря каганом. Столицею хозарської держави став Семендер, а з середини VІІІ ст. – Ітіль
Кубрат одержує час на перепочинок: на півдні він дружить з Іраклієм, на заході й півночі у нього панує спокій, Аварський каганат підупав, і наприкінці VІІІ ст. аварів остаточно винищив Карл Великий. Зі сходу не загрожували поки що Кубратові й хозари, все ще підвладні Західнотюркському каганату, вони теж загрузли були в болоті чвар. Але невдовзі (700 р.) хозари, яких із Закавказзя витіснили араби, створюють у прикаспійському степу Північного Передкавказзя самостійний Хозарський каганат на чолі з нащадком тюркютської династії Ашина і відколюються від Західнотюркського каганату. Саме вони після смерті Кубрата створять перепони для подальшого розвитку Великої Булгарії. А ми на мить перенесімося на початок ХХ століття. Весною 1912 р. пастушки з села Мале Перещепине на Полтавщині випадково знайшли скарб з 800 речей із золота (вагою майже 25 кг) та срібла (близько 50 кг). Хоч мені й не до гумору, але пропоную читачам загадку: де той скарб сьогодні? Авжеж – в Петербурзі, в Ермітажі. Лише 30 років тому німецькі й болгарські історики й археологи (українські, здається, були зосередженні на вивченні матеріалів чергового з´їзду КПРС) довели: скарб – то ритуальні речі, пов´язані з похованням хана Кубрата, отже й могила цього мудрого войовника на українській землі.
Історія Великої Булгарії коротка – всього чверть століття. Хоч перед смертю хан Кубрат заповів синам триматися разом, аби зберегти державу, Велика Булгарія невдовзі розпалася на три частини, що їх очолили сини Кубрата, і стала легкою здобиччю хозарів, яких крім території цікавило ще й населення – самі булгари. Старший син Кубрата Батбаян/Баян, якому належала східна частина батьківщини, скорився каганату й платив хозарам данину. Котраг, другий син Кубрата, вивів підвладне йому плем´я на середню течію Волги, де на межі ІХ-Х ст. склалася держава Волжсько-Камська Булгарія, яку зруйнувала монгольська орда. Науковці сьогоднішнього Татарстану вважають себе нащадками Котрагових булгарів. Запеклий опір хозарам чинили кутригури, яких очолював третій Кубратів син, Аспарух. Стримуючи хозарське військо, Аспарухові булгари поволі відступали до низин Дунаю, де вже намагався осісти аварський хаган. Остерігаючись зазіхань Хозарського каганату, Аспарух зайняв певну територію на Балканах, де у 679-680 рр. заснував Дунайську Болгарію,вигнавши аварів з лівого берега нижнього Дунаю та зумівши утвердити свою владу над теренами, населеними словянами, колишніми, вже романізованими, фракійцями й залишками інших етносів, котрі осіли тут у процесі Великого переселення народів.
В 70-их роках VІІ ст. Аспарухові булгари вже повністю оговталися, облаштували добре укріплений табір, що стало передумовою утвердження державного центру. Тепер булгарські вершники все частіше переправляються через Дунай та грабують візантійські провінції. Прикметний факт, що Аспарух увійшов у контакт з місцевим слов´янським населенням, власне то була котрась угода керівної ланки булгарів, так званих «бойлів» (звідки й пізніша форма болгарської мови «боляри» та, можливо, й український термін «бояри» на означення вельможної особи в Україні княжої доби й Середньовіччя) і панівної верхівки слов´ян. В кожному разі певним чином збіглися інтереси тюрків та слов´ян на основі взаємної згоди постати разом проти аварів, хозарів та Візантійської імперії. Немає сумніву, що верховну владу зосередив у своїх руках булгарський/протоболгарський хан Аспарух, бо ж саме він заслужив це й військовими змаганням й дипломатичними засобами.Константинополь почав шукати шляхи, щоб застерегтися від нової навали, ото ж у 681 р. імператор запропонував Аспарухові укласти мирну угоду зі щорічною сплатою булгарам данини, а це означало визнання держави, що її вже можемо називати не Булгарією, а Болгарією, якій потрібно буде ще чимало часу й зусиль, аби на теренах, заселених слов´янами й тюрками, оформилася досконала державна структура з апаратом управління, професійним військом, органами судової влади, визначенням кордонів, внутрішнім адміністративним поділом. Адже слов´янське населення ще тривалий час жило за звичаями автономії, а зберегти взаємну згоду в державі Аспарухові болгари, які порівняно зі слов´янами складали меншість, силоміць не змогли б. Це довела практика гунського й аварського каганатів Аттіли й Баяна. Ця нова Болгарія – дуже цікаве явище в історії Європи. Слов´янська панівна верхівка, очевидно, не поступалася своєю владою всередині своїх громад, як і не відчувала особливих ревнощів через підлеглість «зайдам», бо ж, як до правди, зайшлим елементом на землях нової держави були й слов´яни. Немає сумніву, що автохтонне слов´янське населення поводилося б на своїй землі інакше. Отже, новопостала держава змогла розвиватися тому, що мала характер слов´янсько-булгарської «федерації», осердям якої стала войовнича тюркська меншість, довкола котрої зусібіч зосереджувалися слов´янські племена. Це увиразнювалося й на практиці: у військові походи одночасно виступала тюркська кіннота й численні загони слов´янської піхоти, очолюваної своїми князями. А війни з Візантією тривали більше, ніж півстоліття, і нова Болгарія добре таки допомагала Константинополю в боротьбі проти арабів. Щоправда, у поході проти хозарів на Дунаї загинув хан Аспарух (приблизно в 700 році), але й новий хан Тервел(700-721), з тієї ж таки династії Дулу/Дуло, не змінив напрямку зовнішньої політики. Коли йшлося про війну з арабами, Тервел завжди підтримував Візантію, а це посприяло тому, що Константинополь підтвердив кордони Болгарії, продовжував сплачувати данину та надав пільги болгарським купцям на території Візантії. Після смерті хана Тервела в Болгарії тривалий час продовжилися внутрішні міждинастійні чвари: змінювалися хани й не вщухали візантійсько-болгарські війни. Нарешті один з найвидатніших керманичів Крум (803-814), який очолив Перше Болгарське царство, певним чином стабілізував становище в країні, а крім того розширив територію держави. Після того як війська Карла Великого розгромили Аварський каганат, Крум у 805 році долучив до своєї держави частину східних земель каганату, підкоривши тамтешніх аварів та слов´ян. Відтоді Болгарія стала однією з найсильніших держав Європи, перебуваючи посередині між Візантійською та Франкською імперіями. Та що важливо, внаслідок переможних війн з Візантією болгари стали повними господарями Фракії. У 814 р. хан Крум помер, але ті великі зовнішньополітичні успіхи разом зі зміцненням центральної влади, що їх він досяг, дозволили наступному ханові Омуртагу (814-831) зосередитися на внутрішньополітичних проблемах: було укладено 30-річний мир з Візантією. Омуртаг нейтралізував поділ на тюркське (булгарське) осердя й автономні слов´янські терени, а зміцнюючи центральну владу, він активно залучав на високі посади осіб слов´янського походження – здається, він бачив слов´ян своїм опертям. Треба гадати, що і його дружина була слов´янка, бо сини тюрка Омуртага вже мали слов´янські імена. Слов´янські імена й титули все частіше трапляються в колі найближчих сановних осіб не тільки в добу Омуртага, а й його наступників. Отже, настала пора домінування слов´янської, тепер вже болгарської мови, а це вже стало передумовою нівеляції язичницьких уподобань як колишніх тюрків, так і слов´ян. Єдиний народ допомогла створити спільна релігія, саме за Бориса І (852-889) Болгарія стала християнською, досягнувши розквіту культури, письменства й могуті. Щоб утвердити християнство у своїй державі, Борис І не зупинився перед тим, щоб силовим методом здолати опір язичників, а осердям бунтівників були саме нащадки булгарів, котрі прагли утвердити традиційну тюркську форму язичництва як державну релігію. Борис І винищив дотла 52 родини тюркських боляр, прекрасно усвідомлюючи, що слов´янська княжа верхівка та й народ аж ніяк не сприйняли б такого далекого для них бога Тенгрі.
Таким чином, Болгарія стала слов´янською християнською країною, і цікаво, що лінгвісти нараховують в сучасній болгарській мові хіба якихось півтора десятка слів булгарського проходження.
Попереду, через кілька століть, болгарський народ здибається з новою навалою тюрків, але то вже будуть турки-османи, котрі вийшовши з Тюркського каганату й скоривши низку іранськомовних народів Центральної Азії, через Іран дісталися Візантії. Але то були вже геть інші тюрки, ісламізовані й упевнені в собі після сплюндрування (хто б міг повірити!) Царгорода, центру православної віри. Після занепаду Візантії гіркоту жорстокого гвалтування скуштувала Болгарія, але то вже інша історія.
