Ці думки були висловлені в різний час і з різного приводу.
Однак саме вони спадають на думку, коли спостерігаєш за нинішнім утвердженням
при владі в Австрії коаліції за участю крайньо правих сил на чолі з Йоргом
Хайдером; за протестами і здивуванням європейської громадськості. Ці події
невипадкові. Вони відображають логіку розвитку Австрійської держави і суспільства
і, безумовно, є закономірними.
Невелика нейтральна Австрія рідко ставала об’єктом загальної
уваги. У післявоєнний час звичайно вона сприймалася як один із культурних
центрів Європи, оазис стабільності, батьківщина В.А.Моцарта, Ф.Кафки, З.Фрейда...
Внутрішньополітичне життя країни залишалося немов за кадром.
Збентежені політичні «ворожки» тепер намагаються зрозуміти
причини того, що відбулося, і передбачити подальші колізії. Але якщо звернутися
до історичних фактів, то виникне виразне бачення суті нинішніх австрійських
подій. Австрія завжди була серйозною проблемою для Європи і навіть для
самих австрійців. За Австрійською державою міцно закріпилося прізвисько
«клаптикова імперія», оскільки вона поєднувала в собі безліч невеликих
і різнорідних володінь. В одній державі опинилися німці, угорці, чехи,
словаки, хорвати, серби, словенці, євреї, румуни, поляки, українці. 1867
р. Австрія була перетворена на Австро-Угорську імперію — союз австрійських
німців та угорців, в якому слов’яни не отримали рівного представництва.
Національна самосвідомість німців, що зросла, вимагала створення єдиної
держави. Об’єднання всіх німців могло відбутися ще в XIX столітті! Однак
усе вийшло інакше. Австро-Угорська імперія виникла через рік після австро-прусської
війни. Австрія програла суперництво із Пруссією за лідерство і була виключена
з Німецького союзу. Втрата провідного становища перетворила австрійців
на німців «другого сорту». Виключення Австрії з Німецького союзу — стало
поворотним в історії країни, поштовхом до переусвідомлення ролі Австрії
і до створення ідеології пангерманізму.
Пангерманізм виник як реакція австрійських німців, що відмовилися
визнати відокремлення Австрії від іншої Німеччини і мали намір заповнити
цей розрив приєднанням (Аnschluss) Германо-Австрії (тобто провінцій, які
входили в Німецький союз) до бісмарківського Рейху. Австрійців не зупиняла
навіть загроза руйнування монархії Габсбургів. Однак у нових умовах досягнути
об’єднання з іншою Німеччиною виявилося неможливим.
Перед багатонаціональним населенням Австрії постало запитання:
навіщо вона існує, куди рухається? Це запитання викликало в суспільстві
розгубленість і песимізм. Настрої, що існували тоді, чудово висловив австрійський
есеїст Роберт Музіль. Із властивою йому іронічністю Р. Музіль писав, що
Австрія стала першою країною, яку Господь узяв під сумнів, позбавивши її
життєлюбства, віри в себе і властивої кожній культурній державі здатності
пропагувати ідею своєї корисності. «У цій державі, — зазначав Р.Музіль,
— приховано якусь таємницю, якусь незрозумілу ідею. Що це за ідея, встановити,
однак, неможливо. Це ідея не держави, не династії, не культурного симбіозу
різних народів (Австрія, очевидно, світовий експеримент), а насправді лише
руху, породженого браком спрямовуючої ідеї».
В умовах стрімкої урбанізації та індустріалізації, ключовою
проблемою імперії став конфлікт слов’янських і німецьких інтересів у державі.
На думку австрійського політичного філософа Людвіга Гумпловича, суть, історичне
значення і правомірність Австрійської держави полягали в забезпеченні просування
Німеччини на Схід, задля підкорення і цивілізаторства слов’янського населення.
Значення та ідею Австрії в обороні інтересів Німеччини вбачав і чеський
історик Палацький. В обороні, особливо підкреслював відомий російський
противник Австрії М.Данилевський, головним чином використовують слов’янські
сили, але всупереч слов’янським інтересам. Тому, вважав вiн, для слов’ян
Австрія «становить, очевидно, перешкоду, яка будь-що-будь рано чи пізно
має бути знищена».
«Якщо ж припиниться вплив Австрії на Середню Європу, —
пророкував угорський політик і публіцист Жигмонд Кемень, — то не буде збережено
німецький імперський стан. Австрія виродиться у виключно східну державу,
рівновага Європи виявиться в стані грандіозної кризи». Невирішені національні
протиріччя в «країні соціальних нещиростей» (А.Шніцлер) і розв’язана Австро-Угорщиною
Перша світова війна розірвали імперію зсередини. На місці могутньої імперії
утворилося шість невеликих держав. Австрійські німці зберегли за собою
Відень, прекрасні замки, маєтки, палаци, інститути освіти та мистецтва,
але майже повністю позбулися сировинної і промислової бази. Наприклад,
іще в середині 20-х років Австрія була вимушена ввозити 75% споживаної
сировини і 70% продовольства.
Проте і в цих умовах більшість австрійців не відмовилася
від прагнення бути разом із Німеччиною. Вони не вірили, що така маленька
держава може бути економічно життєздатною. Цю позицію підтримували не лише
праві, але й ліві політичні партії, враховуючи що біля керма Веймарської
Німеччини стали соціал-демократи. Саме із цієї причини відомий діяч Австрійської
соціал-демократичної партії Отто Бауер казав: «Аншлюс до Німеччини, є аншлюс
до соціалізму».
Однак, не зважаючи на бажання австрійців приєднатися до
Німеччини і на право народів на самовизначення, держави-переможниці в Першій
світовій війні заборонили аншлюс. Новій Австрійській державі заборонили
також називатися Германо- Австрією. Колишня Австрія, ця, за висловом М.Данилевського,
«політична безглуздість» зникла. Але і те, що виникло на її руїнах, продовжували
називати «політичним привидом».
Недовгі 20 років існування Першої Австрійської республіки
виявили її повну нежиттєздатність. Як пише сучасний австрійський історик
Ульріх Клуге, «через суспільство пролягли два глибоких рови, які не були
подолані фактично до 1938 року. Один розділив австрійських націоналістів
від пангерманського німецько-націоналістичного табору, другий — і в цьому
була основна дилема — розділив поборників парламентської демократії і парламентсько-антикорпоративні
«позапартійні сили».
Значну відповідальність за долю Австрії в цей період несе
католицька церква. По суті, на церкві тоді базувалася політична система
Австрійської держави. У руках її діячів фактично був увесь державний апарат.
Багато років на чолі уряду перебував прелат Ігнац Зайпель, у роки канцлерства
якого Ватикан безпосередньо впливав на внутрішню і зовнішню політику австрійського
уряду. Почавши з боротьби проти більшовизму, католицька церква в Австрії
виявила себе й активним борцем проти парламентаризму і багатопартійності.
Особливої розмови заслуговує її спроба побудувати в Австрії християнську
«станову державу». Інший ставленик церкви на посту канцлера — Енгельберт
Дольфус спробував поєднувати економічні елементи фашизму із християнськими
етичними принципами. Уже один цей факт спричиняє розуміння нинішніх австрійських
подій. Стає зрозумілим, як позначаються минулі ідеологічні установки католицької
церкви на стані нинішньої суспільної свідомості австрійців. Історичний
експеримент перервав державний переворот та аншлюс, який був після нього.
У науковій літературі Австрію заведено розглядати виключно
як жертву вчиненого Гітлером аншлюсу. Проте казати так — значить виявляти
щонайменше нещирість і лукавство. Адже навіть австромарксисти прагнули
до цього так послідовно і твердо, що Карл Реннер (опісля перший президент
Другої Австрійської республіки) фактично вітав аншлюс, тоді як комуністи,
намагаючись уникнути приєднання до фашистської Німеччини, виробили теорію
про особливу австрійську національність.
Так, Гітлеру потрібна була Австрія. Уже тоді підкреслювалося
значення Австрії в разі війни як стратегічно важливої ланки, що з’єднує
Німеччину з Угорщиною. Однак невже австрійці не мають розділяти відповідальність
за втрату незалежності своєї країни, якщо протягом багатьох років домагалися
розуміння і визнання в Європі «історичної необхідності вирішення питання,
виходячи з історичної перспективи Германської імперії»? Як зазначив відомий
німецький політик Ф.Й.Штраус, «Гітлер 1938 року вирішив цю проблему по-своєму,
і саме тому вона сьогодні вже ніколи не буде актуальною». Утім, останні
події в Австрії примушують якщо не засумніватися в цьому, то щонайменше
задуматися.
Після відновлення самостійності Австрії 1945 р. (Друга
республіка) та десятирічної окупації військами чотирьох держав: Радянського
Союзу, США, Франції та Великобританії — Австрія стала суверенною державою.
Було відновлено її кордони, що існували на 1 січня 1938 р. парламент ухвалив
закон про постійний нейтралітет Австрії, на якому і нині будується зовнішня
політика країни. Цьому рішенню передували десять років, протягом яких майбутнє
Австрії виглядало ще менш визначеним, аніж будь-коли. На ці роки припали
і намір жителів австрійської землі Форарльберг вступити у Швейцарську конфедерацію,
і прагнення В.Черчилля створити «Дунайську конфедерацію», включивши в неї
Південь Німеччини, Австрію та Угорщину, і ідея баварців створити «Альпійський
союз», об’єднавши Австрію, Баварію, Баден, Вюртемберг та Південний Тіроль,
не без «підказки» французьких секретних служб.
В австрійській політичній літературі неодноразово із вдячністю
відмічалася «проавстрійська» позиція керівництва Радянського Союзу. Писав
про це і президент Австрії Курт Вальдхайм у своїй книжці «Австрійський
шлях». Радянського Союзу давно немає. Однак причини, що дозволили Австрії
зберегти самостійність і проголосити нейтралітет, досі вважають за краще
не обговорювати. Надамо слово зацікавленій стороні — Ф.Й.Штраусу. «У прийнятті
Москвою рішення «дозволити» Австрії стати нейтральною, важливу роль відіграли
власні інтереси Радянського Союзу, які стало чітко видно, коли Федеративна
Республіка вступила 1955 р. в НАТО, — писав вiн. — СРСР виявився перед
неприємною дилемою: або розділити Австрію і таким чином із великою часткою
імовірності бути змушеним погодитися із членством вільної частини країни
в НАТО, а отже, зі створенням для Атлантичного союзу сухопутного «мосту»
до Північної Італії, або зробити всю Австрію нейтральною». Отже, існуюча
нині Австрія є результатом стратегічного планування генеральних штабів
СРСР і НАТО часів холодної війни, штучним державним утворенням, на кшталт
«буферної держави».
Укотре австрійські німці опинилися з волі зовнішніх могутніх
сил перед необхідністю знову відшукувати свою австрійську ідентичність.
І треба віддати їм належне: Австрія зуміла знайти свою нішу в післявоєнній
Європі. Проте колишні настрої в суспільстві, потяг до німецької єдності
збереглися, і перемога Австрійської партії свободи (АПС) Йорга Хайдера
є переконливим підтвердженням того.
Створена 1955 р. на базі «Союзу незалежних», який розпався
і до складу якого входило немало колишніх нацистів та судетських німців,
АПС тривалий час не мала особливої популярності. Свою першу політичну перемогу
вона отримала на парламентських виборах 1983 р., коли дістала 4,97% голосів
виборців та 12 місць у парламенті. На останніх виборах 1999 р. АПС уже
дістала 29,6% голосів. Тепер намагаються прогнозувати, що робитиме новий
австрійський уряд та АПС, яка стоїть за ним. Цікава деталь: у своїх партійних
програмах АПС послідовно не визнавала факту існування австрійської нації,
заявляючи, що «переважна більшість австрійців належить до німецького народного
співтовариства». Педалювання такої тези в міжнародних справах здатне спричинити
вельми цікаві наслідки. Об’єднання Австрії та ФРН? А чому б і ні? Адже
об’єдналася ФРН із НДР, а вже між ними набагато більше відмінностей, чи
як, скажімо, між Баварією та Австрією. Можливо, в XXI столітті ми будемо
свідками завершального акорду німецького єднання. Якщо, певна річ, цей
процес не буде скомпрометовано участю в ньому людей і партій, далеких від
справжніх інтересів Австрії та об’єднаної Європи.
Безумовно, інтеграційні процеси об’єктивно сприяють посиленню
ролі німців у Європі. І це позитивний процес, хоч, імовірно, не всі із
цим погодяться. Адже поки що залишається не зрозумілим, де проходить межа,
яка відділяє інтереси німців від інтересів держав об’єднаної Європи, і
як будуть співвідноситися з ними інтереси східноєвропейських держав, зокрема
України. Попри значну кількість виниклих запитань, з австрійської історії
ми можемо отримати і низку важливих уроків. Мабуть, головний із них полягає
в тому, що ігнорування інтересів націй і держав не знімає існуючі проблеми,
а робить їх вічно актуальним.
