Закінчення. Початок читайте «День», № 228-229
Австро-Угорщина всіляко зволікала з ратифікацією, намагаючись добитися від України низки поступок на свою користь. Як відомо, під час мирних переговорів у Бресті-Литовському між Австро-Угорщиною та УНР було укладено таємну угоду, за якою перша зобов’язувалась перевести поділ Галичини на українську і польську частини. Українська частина мала бути злучена з Буковиною в єдиний український коронний край. Скориставшись із того, що інформація про таємний договір була розголошена в українських дипломатичних колах, Австро-Угорщина під тиском польських антиукраїнських сил анулювала угоду, яку мала підписати до 20 липня 1918 р.
Опинившись у центрі гострого політичного конфлікту навколо одностороннього анулювання Австро-Угорщиною таємного договору про поділ Галичини, В. Липинський виявив себе прекрасним дипломатом і справжнім політиком, йому довелося протистояти досвідченому та жорсткому партнеру, яким був граф Йоган Форгач, відомий своїм авторством ультиматуму Австро-Угорщини до Сербії, з якого почалася світова війна. В листах до міністра закордонних справ Української держави Дорошенка В. Липинський наголошував на необхідності вжиття низки заходів, які могли б унеможливити анулювання договору австрійською стороною і прискорили б ратифікацію Австро-Угорщиною Берестейського договору. На його думку, варто було використати фактор дефіциту продуктів харчування і поставити у пряму залежність виконання Україною економічних зобов’язань від проблеми таємного договору щодо Галичини. «Не забувайте ще, — зазначав Липинський у листі до Дорошенка 14 липня 1918 р., — що анулювання галицького договору підорве страшенно національну репутацію п. Гетьмана і теперішнього уряду, а крім того додасть нових сил цілому галицькому і нашому москвофільству (казатимуть, що Росія «обороняла» Галичину)».
В. Липинський послідовно та принципово виступав щодо ключових питань зовнішньої політики Української держави. Одним із таких складних питань була проблема Холмщини. Хоча, за Берестейським договором, її територія разом із частиною Підляшшя відійшли до України, Австро-Угорщина, військами якої були окуповані ці землі, відкрито дозволяла полякам їх полонізувати й нищити українське національне життя. Якщо напередодні анулювання Австро-Угорщиною таємної угоди про створення українського коронного краю він вважав, що в разі необхідності поступок Відню краще «поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступити від поділу Галичини», то вже під час конфлікту В. Липинський наголошував на необхідності «рішучих протестів», аж до відкликання з Відня українського посольства. Останнє, на його думку, мало б зашкодити Австро-Угорщині значно більше, ніж Україні, оскільки вона мала серйозне зацікавлення в економічних стосунках з Україною. Питання вирішувалося на найвищому державному рівні гетьманом, Ф. Лизогубом і Д. Дорошенком під час їхніх подорожей до Берліна. В. Липинський провів у справі Холмщини серію зустрічей з міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом С. Буріаном, а також із графом Й. Форгачем, який прибув до Відня. Їхнім наслідком було позитивне вирішення проблеми на дипломатичному рівні. Однак подальший розвиток подій — розпад Австро-Угорської імперії, революція в Німеччині, а згодом і антигетьманське повстання в Україні — дали можливість Польщі окупувати Холмщину та Підляшшя.
Прийнявши пропозицію Дорошенка очолити українське посольство у Відні, В. Липинський був змушений відійти від партійної діяльності. Слід наголосити, що у той час обоє належали до різних політичних таборів. Д. Дорошенко був членом Української партії соціалістів-федералістів, В. Липинський — Української демократично-хліборобської партії. І В. Липинський, і Д. Дорошенко у 1918 р. брали діяльну участь у цих політичних організаціях, однак праця у гетьманських урядових інституціях фактично поставила їх в опозицію до своїх партій, які вважали Українську державу витвором реакційних і проросійських кіл. Д. Дорошенко був змушений вийти з УПСФ, яка заборонила своїм членам входити до кабінету Ф. Лизогуба. УДХП, до якої належав В. Липинський і був одним з її організаторів, на першому етапі підтримала гетьмана П. Скоропадського, однак через якийсь час увійшла до блоку антиурядових партій — Українського національно-державного союзу. І Дорошенко, й Липинський доклали чимало зусиль, щоб залучити свої партії до участі в державотворчому процесі. Проте подолати вузький партійний корпоративізм своїх колег по партії їм не вдалося.
Дипломатична діяльність В. Липинського у 1918 р. отримала схвалення серед поміркованих кіл як в Українській державі, так і в Галичині, де слідкували за його спробами добитися реалізації таємного додатку до Берестейського мирного договору. В цей час новий імпульс отримав інтерес до наукової творчості вченого. Як писала львівська газета «Діло», дуже популярною стала книжка В. Липинського «Z dziejуw Ukrainy». «Не знати, чи автор був певний, що його книжка відограє колись таку велику ролю в життю української держави, — писав невідомий дописувач у «Листі з України». — Наклепи польської преси на українство — а спеціально на українську державу — заєдне вислізування, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутешніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осторінь українського життя». Часопис зазначав, що ці люди почали повертатися до українства, добре навчилися української мови прямо від народу, серед якого жили. «Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Липинського, — наголошував автор «Листа з України», опублікованого в «Ділі». — Трудно її дістати, а за відступлення платять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного «нібито» поляка, як він із завзяттям студіює цю книжку, а наслідок — він віднаходить себе, він стає українцем. І приходиться мені, коли на те гляджу, — сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучасно його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».
Вячеслав Липинський був занепокоєний тим явищем, що українська демократична інтелігенція вдалася до «бойкотування своєї власної держави». Восени 1918 р., коли все більш виразною ставала антидержавна загроза дій Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком, В. Липинський з Відня прагнув донести думку про небезпеку для незалежності України, яка виникала з наближенням кінця війни. У листі від 3 жовтня 1918 р. до Є. Чикаленка В. Липинський пропонував негайно скликати «сейм (принаймні його сурогат у формі представництва партій і організацій) і створений діловий коаліційний кабінет з більшостью українською, але й з представниками росіян, поляків (розуміється місцевих)». На його думку, «се спасе Гетьмана, як персоніфікацію Української Держави, се перетворить Національний Союз з репрезентації партійної (з котрою ніхто не буде числитися) на репрезентацію національну і, заприсягаючи до державної роботи росіян і поляків, се відбере від Антанти частину сил, на котрих могла б будуватись протиукраїнська політика». Як справжній європеєць і державний діяч, В. Липинський прагнув підштовхнути українську демократію до компромісу з гетьманською владою, якій у той же час пропонував легітимізуватися через союз із національною інтелігенцією.
У листопаді 1918 р. В. Липинський звернувся особисто до гетьмана, наголошуючи на терміновості реагування на події (цим, власне, і пояснювалося порушення ним службової дисципліни), також звертає увагу голови держави, що в Австро-Угорщині, де він репрезентує Україну, визначилося дві течії у процесі перебудови габсбурзької монархії. «Одна — се творення на місті бувшої Австро-Угорської монархії цілого ряду національних держав, друга — змагання до відбудування старої Австрії на інших федеративних началах». На думку В. Липинського, українське ставлення до цих питань мало залежати від того, як «подиктують нам інтереси тих держав, які нас визнають і з якими ми будемо в союзі». Він наголосив, що чекає відповіді від угорського, чеського й південно-слов’янського послів у Відні на своє питання, чи готові їхні країни визнати український суверенітет. Його також турбувало питання Галичини. «Коли вона тепер буде прилучена до Польщі, — наголошував далі В. Липинський, — то цей споконвічний український край буде страчений для нас назавжди». Він наполягав на тому, щоб Україна здобула шанс прилучити до себе Галичину, «використавши старі обіцянки, зроблені Антантою в цьому напрямі Росії і використавши поміч Чехів, які сильно економічно заінтересовані в тому, щоб мати спільну границю з Україною».
Як бачимо, В. Липинський як умілий дипломат прорахував варіант, коли за проголошенням можливої майбутньої федерації Української держави з небільшовицькою Росією український дипломатичний корпус зміг би добиватися приєднання Галичини до Великої України, тиснучи на Антанту. Липинський одночасно засвідчував свою вірність українському гетьманові. «...Я пішов служити Вам, Ясновельможний Пане Гетьмане, глибоко вірючи, що Ви єсть той Гетьман, який поправить помилки своїх попередників і виведе Україну на шлях власного державного життя, — наголошував він у своєму листі до П. Скоропадського. — Віри цієї я не стратив і досі і тому віддаю себе до розпорядження Вашого, по скільки Вам, Ясновельможний Пане Гетьмане, моя поміч і моя служба потрібні».
Після повстання Директорії, яке Липинський вважав трагічною помилкою в українській історії, він продовжував залишатися дипломатичним представником УНР в Австрії. Принцип підтримки законної української влади, яка хоч би й не відповідала його політичним поглядам, був притаманний В. Липинському і в 1919 р., коли він продовжував залишатися послом УНР в Австрії. Проте непослідовні політичні кроки Директорії, політичні репресії проти державницьки налаштованих діячів змушують його відмовитися від посади.
Попри те, що В. Липинський не мав фахової дипломатичної освіти, а лише теоретично був підготовлений до праці в урядових інституціях, він здобув дипломатичний хист і правовий вишкіл у процесі розбудови самостійної держави. На жаль, через політичну боротьбу в середовищі української еліти у 1919 р. йому не вдалося реалізувати свій фаховий потенціал, а його ідеї в цей період не здобули підтримки та не були належним чином оцінені сучасниками.
