14 жовтня виповнилося 62 роки від дня створення Української Повстанської армії (УПА). Це — дата не зовсім «кругла», але вона ще й ще раз спонукає нас, зокрема, замислитись: а що ми знаємо про справжню, не спотворену вірнопідданими істориками ідеологію УПА, про тих людей, чиї погляди, думки та духовні здобутки тією чи іншою мірою лягли в основу (хай здебільшого опосередковано) боротьби, що її вела УПА. Отже, зміст цієї сторінки «Історія та «Я» — до певної міри тематичної — становлять матеріали про двох визначних діячів українського національного руху, ідеї та твори яких безсумнівно залишили слід в історії УПА — Юрія Липи та Євгена Маланюка .
Рабство, що паплюжить єдину у світі Вітчизну — Україну — обпікало його серце. Все життя визначний український поет, мислитель, публіцист, громадський і культурний діяч Євген Филимонович Маланюк (1897 — 1968) присвятив боротьбі з «покорою», «ледарством», «каліцтвом» і «рабством мертвим» — тими рисами в рідному народі, що їх він люто ненавидів. Ще 25 річним юнаком (втім, вже тоді заплечима в нього були й військова служба молодшим офіцером у кулеметній роті на кривавих полях Першої світової, і три роки боїв у 1918 — 1920 роках, коли зі зброєю в руках захищав молоду Українську Народну Республіку, й гіркий хліб еміграції...). Маланюк з властивою йому карбованою чіткістю думки та емоційною піднесеністю визначив: «Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення» . Служити відродженню української держави — і зброєю, й поетичним словом, і високістю ідей — ось у чому був сенс життя цієї непересічної людини. До останнього подиху (а помер Євген Маланюк у Нью- Йорку 16 лютого 1968 року) його душа належала рідній землі. Доробок поета після багатьох десятиліть заборон та «проскрипцій» тоталітарної доби усе ж таки повертається (на жаль, занадто повільно!) в Україну.
Чому занадто повільно? Бо Маланюку-публіцисту (домовимось, що ми зараз будемо розглядати лише цю грань багатогранної творчості митця) притаманна була одна винятково рідкісна в усі часи, але тим цінніша риса: він не бажав «курити фіміам» своєму народові, вдаватися до дешевих і убогих лестощів — натомість прагнув говорити правду , хоч якою гіркою, навіть страшною вона була. І якраз тому публіцистична спадщина цього видатного поета, перш за все його статті «Малоросійство» (1959), розвідки про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, такі праці, як «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Книга спостережень» (1962 — 1966), «До проблем большевизму» (1956) можуть бути, без перебільшення, настільними для всіх, хто переймається проблемами української національної ідеї, державності та культури.
У нас мова піде про, мабуть, найяскравіший зразок публіцистики Маланюка — його статтю «Малоросійство». Сама назва твору звучить як діагноз хвороби, як ймення смертоносного вірусу, що його автор, найбільше стурбований здоров’ям українського національного організму, досліджує (не він його відкрив; першовідкривач, як слушно зазначає Маланюк, — Шевченко!) з однією лише метою — знищити. Причому, як усвідомлює Є.Маланюк, саме майбутнє нашого народу вирішальною мірою залежить від того, чи буде подоланий, чи буде геть викорінений цей вірус. Але постає питання: що ж таке малоросійство?
Перше (проте не єдине) визначення, що дає цьому ганебному явищу Маланюк, таке: параліч національно-державної волі. Але аналіз феномена малоросійства можливий лише за умови, що буде досліджена до кінця внутрішня сутність носія вірусу — малороса. І тут думка нашого автора геть далеко відходить від усталених уявлень. Він відзначає: «У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомості, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбігає від дійсності».
Євген Филимонович, демонструючи не лише талант поета, але й непересічний хист історика й соціолога, вказує: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації . І в цім — суть проблеми». Автор пояснює свою думку так: «Тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти «моя хата скраю», або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність «русскій»: то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду». Головний носій згубної хвороби під назвою «параліч національно-державної волі», таким чином, на думку Маланюка, аж ніяк не «основна наша національна маса — селянство», а незрівнянно більшою мірою освічена верства народу .
Видатний поет і публіцист, заглиблюючись в історію, здійснює аналіз етапів розвитку запущеної національної хвороби. Брюховецький і Тетеря («два обличчя малоросійства за Руїни»), Мартин Пушкар, полковник Полтавський (він «стає зловісним символом малоросійства похмельниччини»), Кочубеївщина («плід довгих десятиліть») — ось лише кілька найяскравіших прикладів тієї малоросійської «завзятості», що вела хід нашої історії аж до полтавської катастрофи.
Але звернімо увагу на те, що Маланюк — його думка ніяк не вкладається в прокрустове ложе звичних схем — спростовує кілька вельми поширених стереотипів, що стосуються «малоросійства». Він стверджує: «Всупереч популярній у нас думці, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — шатость черкасская, а кажучи мовою такого есперта, як цариця Катерина Друга, це — «самоотверженность малороссийская» . І далі: «Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) — то є можливий напрям нашої національної політики... Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».
Інакше кажучи, на думку Є.Маланюка, москвофільство (якщо, звісно, воно є формою відстоювання національних інтересів — припустимо, що так! — а не, використовуючи термінологію автора, «хитливістю», «зрадливістю», «зрадою і агентурністю») — це політична течія, яка сама по собі ще не є катастрофічною для української національно-державної ідеї. А ось малоросійство «яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якої-будь раціональної політики — взагалі». Більше того, на підставі як власного життєвого досвіду, так і вивчення архівних матеріалів автор, заглиблюючись в історію, робить важливий висновок: «Майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі — були наявні... Історію треба було тоді вже творити , владу, якою б обмеженою вона тоді не була — здійснювати щохвилини , бо час був рахований». І чи не це є поясненням історичної поразки національно-визвольних змагань 1918 — 1920 рр., чи не є це (хай не вичерпною) відповіддю на актуальне, мало не «вічне» запитання: чому, наприклад, Польща Пілсудського спромоглася в ті роки відновити свою незалежність, а Україна — ні? Хоча, між іншим, Маланюк відзначає, що й у Польщі теж були вельми яскраві представники «малополяків» (і навіть називає конкретне прізвище — Роман Дмовський, відомий свого часу політик). Але пам’ятаймо, що польську націю й тоді, й згодом консолідували такі фактори: національна гордість; єдина віра (католицька) і, відповідно, вплив на свідомість народу костелу; традиції польської аристократії (шляхти) — не можна забувати, що національно свідома українська шляхта була почасти винищена, почасти підкуплена царями...
Але ми дещо відійшли від теми. Чим, на думку автора, особливо небезпечне «малоросійство»? Відповідь Маланюка така: «В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте, Боже — диявольське. У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику. У такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди спізнена. Навіть розроблена, зафіксована й по архівах (зазвичай нечитаною) перераховувана національно-політична мисль не може винагородити того інстинктовного розуму, що його називаємо часом природним, часом мужицьким, і який тісно зв’язаний з волею і характером. Цього «природженого» розуму не може замінити жодна школа, жоден титул чи диплом». Бо, крім усього іншого, «малоросійство — це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яті ». А зберігається ця пам’ять — зазначимо це собі — саме в народі, вільному від малоросійства.
Євген Маланюк чітко усвідомлював: «малоросійство» (ось ще одне визначення: «еквівалент нашої окраденості») є проблемою ніяк не абстактно-академічною. Вона «є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо» (нагадуванням. — І.С. ). Отож, розвиваючи думку поета й мислителя, маємо всі підстави стверджувати: результати виборів 31 жовтня напряму залежать від того, якою мірою вірус «малоросійства»розхитав імунні сили нашого національного організму. Будьмо оптимістами й віритимемо, що ці імунні сили вистоять .
