У московському видавництві «Международные отношения» вийшли з друку чотири томи «Очерков по истории российской внешней разведки» під редакцією колишнього шефа Служби зовнішньої розвідки, міністра закордонних справ та прем’єр-міністра Росії академіка Євгена Примакова.
Видані томи охоплюють період історії від княжої доби (і де та Москва й Росія тоді були?) аж до 1945 року і, як водиться, уславлює розвідників. До когорти російських лицарів плаща та кинджалу автори зарахували навіть Олександра Грибоєдова та Дмитра Менделєєва, і, мабуть, небезпідставно.
Не обминули автори й Україну. У першому томі в нарисі про відомого боярина Артамона Матвєєва автор (В.Савельєв) детально описує, як 1653 року Матвєєв був направлений московським царем Олексієм Михайловичем в Україну «для приведення малоросіян у підданство Росії», та яку шпигунську діяльність при цьому він проводив, щоб довести «бажання українського народу об’єднатися з російським».
Дійсно, був такий боярин Матвєєв, який на чолі московського посольства кілька разів приїздив в Україну, готуючи Переяславську угоду, керував московською делегацією 1669 року на Глухівській раді, дослужився до голови Посольського та Малоросійського приказів. Але цитуємо: «В цей час у козацькому середовищі з’являється нова яскрава фігура — Богдан Хмельницький, людина невідомого походження, яка проголосила себе «гетьманом» України, вступила у збройну боротьбу з Річчю Посполитою та звернулася до Московського царя з проханням прийняти його зо всім військом козацьким у російське підданство».
Оце так! Усьому світові, навіть російським історикам (дивіться твори Ключевського, Соловйова та ін.), відомо, що Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького, який перебував на службі польській короні. Що гетьманів в Україні в той час обирали або призначали з Варшави. Що звернення до Олексія Михайловича та й сама Переяславська угода були лише військовим пактом двох рівноправних сторін, і лише згодом московські царі потроху «забували» одні статті угоди та вип’ячували інші, проводячи анексію українських земель.
Далі ще краще: «...навчався Богдан у єзуїтів, але, здається, тільки в перших класах, хоча, мабуть, і засвоїв латину...». Ось так про одного з найосвіченіших людей тієї доби, який навчався у київській Братській школі, єзуїтській школі в Ярославі, вільно володів польською, французькою, турецькою, татарською мовами та латиною!
Цитуємо ще: «...якимись невідомими шляхами Богдан опиняється в полоні у кримських татар». Але дозвольте, панове, той же видатний російський історик С.Соловйов пише, що «Зіновій Богдан Хмельницький, син козацького сотника Михайла Хмельницького, вбитого в бою під Цецорою, сам потрапив у цьому бою в полон до татар, проте звільнився з нього, повернувся до своїх козаків та одержав звання військового писаря» (Соловйов, Твори, т. 10, с. 504). Нібито все зрозуміло й навіть підтверджено авторитетом російського історика. Виявляється ні: «Були чутки, що Хмельницький походить з дрібномаєтної шляхти. Але ті чутки не підтвердилися. Були інші відомості, що батьком «гетьмана України» був єврей, різник з міста Хмельника на Поділлі на ім’я Берко, хрещений Михайлом. Він оселився у селі Суботові та тримав там шинок...». Неможливо зрозуміти, звідки ж ця цитата. Чи то з книги, редагованої поважним академіком, чи з якоїсь чорносотенної московської газетки. Здається, автори «Очерков» часто-густо грішать ідеологією «Союза русского народа», чи просто виконують соціальне замовлення з дискредитації України та її історії будь-якими засобами.
А що ж боярин Матвєєв? Він закінчив так, як закінчують маже всі подібні діячі. Голову Посольського та Малоросійського приказів 1682 року під час чергового стрілецького бунту схопили й скинули на списи в московському Кремлі.
Залишається додати, що «Очерки по истории российской внешней разведки» анонсовано аж у шести томах! Можна уявити, скільки ще брехні буде там вилито на Україну, та й, мабуть, не тільки на неї.
