Трагічна доля провідників українського націонал–комунізму... На цю тему написано вже чимало; але досі аж ніяк не тільки архівних дослідників, але й активних політиків хвилює питання: якою мірою можна поєднати щирі комуністичні переконання та відданість Україні, її інтересам? Так, вони вірили, чи хотіли вірити в «світле майбутнє», борсалися між комунізмом і патріотизмом, поки Кремль «залізною рукою» не зламав їхні, загалом ідеалістичні потуги вщент. Враховуючи той вплив, що його має у нашому суспільстві Компартія України, поставлене питання здається зовсім не риторичним. Чи мають право сучасні комуністи або інші рухи, що вважають себе лівими, називатися продовжувачами справи націонал-комуністів? На це, та багато інших запитань можна отримати відповідь у матеріалі В.Свербигуза, що розглядає маловідомі аспекти історичного шляху цього своєрідного, суто українського політичного напрямку, пов’язаного з іменами Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Миколи Хвильового. Стиль та орфографію архівних документів збережено.
Користуючись різними фондами і архівами (уряду Української Народної Республіки, НКВС УСРР і ВУЧК), розкажемо про боротьбу опозиції проти більшовицької УСРР в 1919 — 1924 роках. Націонал-комунізм пройшов два етапи розвитку — збройну боротьбу за українську незалежність проти КП(б)У, а після прийняття Конституції Радянської України з декларативною самостійністю — участь в українізації — процесі, який тлумачився тоді як прилучення найширших верств національно свідомих робітників і селян до соціалістичного будівництва у поєднанні з оволодінням російськомовною інтелігенцією українською мовою і культурою. Хронологічні рамки цього процесу – 1923–1929 роки. Про те, що українізація була справою серйозною, свідчить виступ відомого сталінського сатрапа, тоді – генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича на одному з партактивів 1926 року, де він прямо погрожував працівникам апарату, які не знають української мови, виключенням з партії.
Націонал-комунізм в умовах збройної боротьби був лише засобом для досягнення мети. У лавах його прибічників бачимо представників усіх верств і станів українського суспільства, які розпочали нерівну боротьбу з «комісародержавієм». Їхні ідеї — типові соціалістичні погляди в партійних документах і оспівування величі України і найвищих чеснот народу — навіть шляхетської честі (і про це говорять націонал- комуністи, як про противагу колоніальному стану українства в Російській дворянській імперії!).
Минули буремні часи першого року Української революції. Розпочалася війна більшовицької Росії проти України. Відтоді проти КП(б)У виступають різні політичні сили, серед яких і націонал-комуністичні — Українська комуністична партія (боротьбістів), що була створена у травні 1918 року, Українська комуністична партія, заснована 22 січня 1920 року на з’їзді у Кобеляках. Провідниками націонал-комунізму були С. Мазлах, В. Шахрай, А. Річицький, А. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, Ю. Лапчинський, О. Шумський. Націонал-комуністичні сили визнають легітимність влади Української Народної Республіки. УКП започатковує теорію комунізму поневоленої нації на відміну від комунізму панівної. Ці партії використовують для агітаційних цілей гасло: «Зараз влада не радянська, а більшовицька». 30 жовтня 1919 року УКП(боротьбістів) на Поліській конференції виробила тактику перехоплення ініціативи у КП(б)У. В резолюції конференції вказувалося, що КП(б)У «озброїла проти себе рядом помилок селянську бідноту, частково і міських робітників, опинилася в результаті в ролі окупаційної влади з різко окресленими колонізаторськими завданнями». Боротьбісти в заяві Комінтерну в серпні 1919 року наголошують, що більшовики «створили історично неминучий момент чималою мірою окупаційного сконструювання радвлади на Україні і разом з тим і історично неминучу тимчасову організацію Російської комуністичної партії на Україні, якою власне була і є КП(б)У». Боротьбісти називають КП(б)У «окупаційною партією гастролерів». УКП в меморандумі до другого конгресу Комінтерну в липні 1920 року вказувала, що КП(б)У «веде централістичну політику бувшої імперіалістичної Росії… а місто української радянської влади настала російська окупаційна». Було вироблено концепцію розвою окремої Української революції, не пов’язаної з Жовтневим заколотом.
В резолюції соціал-демократичної фракції, яка прилучилася до Української комуністичної партії, сказано про КП(б)У: «Це партія антиукраїнська. Йдучи проти національно-політичних прав українського народу, вона є партія ворожа для української держави. Ця партія служить російському імперіалістичному більшовицькому урядові. Через це вона глибоко реакційна...»
Погляди націонал-комуністів зазнають нищiвної критики з боку КП(б)У. За протидію вивезення харчів з України і боротьбу проти продзагонів більшовики звинувачували їх у зраді революції; за підтримку куркуля вважали їх агентами і провідниками (ні багато, ні мало!) української земельної буржуазії; за зв’язки з провідниками УНР і Польської військової організації — найманцями Петлюри й Пілсудського. Більшовицька контрпропаганда виглядала так: «Багато селян не можуть зрозуміти, через що борються партії… Дрібні городські лавочники, заможне селянство, частина інтелігенції мають свою партію, партію дрібної буржуазії — партію українських комуністів-боротьбістів… Під прапором комунізму боротьбісти проводять певну боротьбу проти радянської влади…» («Селянин», січень-лютий 1920 р.). В «Записці оргпартвідділу ЦК ВКП(б) про УКП» 1924 року зазначалося: «Соціальна природа УКП — дрібнобуржуазна… Як легальна партія укапісти не відмовляються і від нелегальних форм організації. Так, у Полтаві в березні ц.р. 25 чоловік студентів Інституту народної освіти утворили нелегальну групу, провели близько 20 конспіративних зборів… У складі укапістів є немало колишніх петлюрівців і взагалі антирадянського і відверто контрреволюційного елемента…»
В умовах боротьби на три фронти в Україні, коли військова і політична ситуація змінювалися з шаленою швидкістю, націонал-комуністи домовляються про співпрацю з урядом УНР для військового опору більшовицьким і денікінським військам. Утворюється тимчасовий підпільний уряд України, до якого залучається петлюрівське підпілля, а націонал-комуністи і есери делегують уповноважених представників. У лютому — липні 1919 року діє Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Драгомирецьким. Комітет утворює у Сквирі Головну Повстанську Раду і Головний штаб повстанських військ України на чолі з Ю.Мазуренком, який надсилає ультиматум уряду УСРР:
«Ультіматум
Голові так званого Українського робітниче-селянського уряду Раковському.
1919 р. червня 25 дня м. Сквира.
Від імені повставшого українського працюючого народу заявляю вам, що робітники й селяне України повстали проти вас як влади російських завойовників, котра прикрившись святими для нас гаслами: 1) влади рад робітників і селян; 2) самовизначення народів аж до відокремлення; 3) боротьби проти імперіалістів-завойовників і грабителів працюючих мас; — псує не тільки всі святі гасла й руйнує дійсну владу робітників і незаможних селян сусідньої держави, а ще й використовує їх у метах далеких від усякого соціалістичного устрою».
Націонал-комуністи і петлюрівці проводять на окупованій території активну роботу по утворенню Української Червоної армії, яка б не підпорядковувалася більшовикам. 1919 року на заклик боротьбістів розпочалося повстання у 6-й радянській бригаді, якими керували Матвій Григоріїв і начальник штабу Юрко Тютюнник. 7 травня 1919 року у Лисаветграді Григоріїв оголосив універсал «Владу радам народу України без комуністів» і гасла: «Геть уряд Раковського!», «Геть ЧК!» Керівники повстання оголосили, що виступили заради поновлення влади УНР. Добре озброєні військові частини повстанців за короткий термін розгромили більшовицькі частини і скасували владу комiсарiв на значній території, звільнивши Лисаветград, Миколаїв, Кобеляки, Черкаси, Херсон, Олександрію, Січеслав (Катеринослав), Знам’янку, Кременчук, Вознесенськ. Голова ВУЧК Лацис звинуватив у причетності до організації повстання боротьбістів, а Рада Оборони УСРР оголосила червоний терор із сумновідомим гаслом: «Хто не з нами, той проти нас».
У листопаді 1919 року націонал-комуністи почали створювати незалежну Української Червону армію. Боротьбісти увійшли до Волинської Революційної Ради, на чолі якої були Волох і Данченко. Ця Рада мала військові формування, які складалися з колишнього Запорізького корпусу армії УНР. Більшовицький орган Комітет Оборони Волині повідомляв ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У: «Війська Ради наповнені боротьбістськими працівниками і літературою. Впроваджується політика утворення головного ядра Української Червоної армії». У зв’язку з цими подіями з’являються відомості про діяльність Тимчасового уряду України у підпіллі, який публікує заклик про заміну більшовицьких ревкомів на революційні ради. По всій Україні утворюються повстанські комітети. Після невдалого походу на Київ і численних сутичок з більшовицькими військами на ультиматум уряду УСРР знесилене військо складає зброю. Утворюється Ревком Правобережної України, перед яким 22 грудня 1919 року (у особі чл. ЦК УКП(б) Савицького) складаються повноваження. Але боротьба націонал-комуністів підтримується на місцях. Так, Катеринославська безпартійна конференція 16 березня 1920 року підтримує ідею самостійної Української Червоної армії зі «строєвою наукою і командами українською мовою».
Протистояння більшовиків і боротьбістів з першими військовими конфліктами переростає у ворожнечу, що підтверджують тогочасні повідомлення: Прилуцький ревком забороняє друк партійного органа Прилуцького повітнаркома боротьбістів. У відповідь оголошує протест ЦК боротьбістів, який надіслано т. Полозом телеграмою до ЦК КП(б)У. Затонський звертається до Київського губревкома, «чим викликано обмеження друку щоденної газети ЦК боротьбістів», а голова Всеукраїнського революційного комітету Петровський запитує Житомирський губревком, «чим викликано переслідування членів УКП (боротьбістів)». Інтереси боротьбістів при Всеукрревкомі представляли члени ЦК УКП(б) Гринько і Ковалів. Саме їм 7 січня Петровський і Мануільський висловили протест від імені Всеукрревкому: «Вдруге з часу утворення ВРК ми, представники КП(б)У, виявляємо грубе порушення угоди від 17 грудня, яка зобов’язує партію українських боротьбістів припинити агітацію утворення сепаратних військових формувань, агітацію, яка сприяє дезорганізації Червоної армії, що підігрує лише на руку контрреволюції, яка гине на наших очах. Перебуваючи разом з усією комуністичною партією на грунті визнання за трудящими всіх національностей права на відокремлення аж до цілковитого державного відділення, ми, представники КП(б)У у Всеукрревкомі, вважали і вважатимемо, що нашому співробітництву з партією боротьбістів не може бути на перешкоді різне розуміння форм майбутніх державних відносин між РРФСР і УРСР… На жаль, незважаючи на підписану угоду, незважаючи на моральний обов’язок міжнародної солідарності партія українських боротьбістів продовжує вести лінію розколу трудящих окремих країн, виступає за утворення окремої Української армії, намагаючись опертися і цій агітації на дезорганізаційні повстанські загони. Перший випадок такого грубого порушення угоди спостерігаємо із заяви членів Всеукрревкома Правобережної України, коли члени ЦК УКП (боротьбістів) продовжили стару лінію, засвоєну ними після зайняття Денікіним України...»
З більшовицьких документів розповімо про позицію боротьбістів із різних питань. Петровський пише Затонському: «Боротьбісти, посилаючись на 4 пункт резолюції ЦК РКП(б) про політику на Україні, вимагають через своїх представників у відділі народної освіти введення викладання української мови в усіх школах України. При цьому головним аргументом ставлять, що державною мовою буде тільки українська мова». Після обговорення питання керівники КП(б)У приходять до висновку, що це не на часі і висловлюються проти введення положення про державну мову УСРР як такого. Інформаційно-інструкторський відділ НКВС 17 лютого 1920 року повідомляє:
«Київ. Розмова т. Іванова з т. Петровським. Боротьбісти ведуть агітацію за незалежність Раднаргоспа і незадоволені призначенням т. Раковського. Вони ведуть компанію за єдину комуністичну партію, вважаючи, що такою може бути тільки партія боротьбістів. Навколо них згуртовуються всі петлюрівські елементи, які тепер не мають іншого центра. Якщо боротьбісти і далі будуть впроваджувати свою політику, це може призвести до відкритого виступу проти радянської влади».
