Читати цю книжку настільки важко, нестерпно важко, що відчуваєш часом просто фізичний біль. Біль від усвідомлення того, на яку диявольську жорстокість, що не вимовити жодними словами, були спроможні двоногі кати в людській подобі. Вони перетворили сонце над Україною на чорне коло темряви, на тьмяний символ смерті. Найжахливішою з усіх смертей — мученицької смерті від голоду. То був геноцид, продуманий, спланований та холоднокровно здійснений імперською тоталітарною владою, Сталіним та його сатрапами. То був геноцид, який став можливим лише в умовах колоніального уярмлення України, коли вусатого тирана у Кремлі хвилювало лише одне: за будь-яку ціну (хай ціною життя мільйонів і мільйонів українців) зберегти свою владу.
То був, нарешті, геноцид (треба визнавати всю правду, хай би якою гіркою вона була!), який уможливили наші ж таки «землячки» — від низових «активістів» у селах, які з садистською жорстокістю забирали у людей геть усе їстівне, і до Косіора, Чубаря, Петровського, Балицького, Любченка, Юрія Коцюбинського... — тих із тодішньої «еліти» УРСР, хто свідомо чи несвідомо, дією чи бездіяльним мовчанням сприяв одному з найжахливіших злочинів ХХ століття та й цілої історії людства. Окрема величезна тема — ілюзії, манівці й прозріння української інтелігенції 1920 — 1930-х років; і за перше, і за друге, і за третє кращі люди нації часто, занадто часто платили не кар’єрою, а життям. Або внутрішньою капітуляцією...
Просте, але вічне й, по суті, єдино важливе запитання стоїть перед нами сьогодні (і стоятиме ще впродовж життя багатьох поколінь): а як конкретно це відбувалося, на рівні ось цієї родини, ось цих реальних людей, ось цього села? І як таке стало можливим? Є наукова дисципліна, яка спроможна суттєво допомогти в пошуках відповіді. Це — усна історія, або усні свідчення жертв Голодомору. Найбільш вражаючі за своєю силою (сказати б, колосальні за «вибуховим», викривальним змістом) зібрані у збірнику зі страшною назвою «1933: «І чого ви ще живі?», випущеному київським видавництвом «Кліо» (упорядник — знаний історик Тетяна Боряк) й підготовленому Інститутом історії України НАН України. Всього у книжці 1374 усні оповіді людей з переважної більшості областей України, різного віку, в абсолютній більшості — селян. Важливо зауважити, що практично стовідсотково це — свідчення жертв геноциду, а не, послуговуючись науковим терміном, «геноцидаріїв» (тобто — катів, вдаючись до людської мови). У книжці використано багато визнаних наукою джерел у галузі усної історії Голодомору: і тритомний збірник спогадів про Голодомор за редакцією Джеймса Мейса, і матеріали праці Володимира Маняка та Лідії Коваленко «Голод 33: Народна книга — меморіал», і документи з багатотомного видання «Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив» (упорядник — доктор історичних наук, отець Юрій Мицик), і документи з «Національної книги пам’яті. Області України», і творчі доробки з праць Валентини Борисенко, Василя Марочка, Станіслава Кульчицького, Оксани Кісь та багатьох інших дослідників.
Необхідно бодай коротко зупинитися на «загальнотеоретичній» (і важливій) проблемі: а що таке взагалі усна історія, зокрема усна історія з розповідей жертв Геноциду в Україні (а також Голокосту доби Другої світової війни, геноциду вірмен 1915 року, геноциду в Руанді 1994 року), в чому її найважливіші особливості? Як зазначає упорядник книжки Тетяна Боряк, «важливість використання усної історії у дослідженнях геноциду пов’язана передусім із проблемою навмисно створюваної державою прогалини у джерельній базі, адже геноцидарії зазвичай приховують свої наміри про заплановане масове вбивство за ідеологічною риторикою. Ініціатори й виконавці геноциду не описують схем та механізмів виконання винищення. Натомість шляхом опитування свідків подій, що вижили, створюється масив усної історії, який використовують як історики для реконструкції подій, так і правники для покарання організаторів геноциду і виконавців. Свідки — жертви отримують можливість висловити власну версію подій, повідомити вголос про їхнє бачення. Тут, звісно, ненакладання двох історій — офіційної та персональної — може бути дуже суттєвим, якщо не повним. Такі розбіжності пояснюються, зокрема, тим, що іноді свідчення не може бути вертифіковано шляхом зіставлення з іншими свідченнями членів родини чи громади, оскільки часто свідки — єдиний, хто вижив».
Цінність збірника передовсім у тому, що понад тисяча вибраних розповідей жертв і свідків Голодомору-Геноциду 1932—1933 років дозволяють чітко відтворити механізм нескладного, але ретельно продуманого Сталіним та його «ближнім колом» плану штучного голоду в Україні страшних масштабів. Українські історики Станіслав Кульчицький та Владислав Верстюк описують цей механізм так. Спочатку було встановлено завищені, нереальні плани хлібозаготівлі, які підвищувались у разі їх виконання. Потім, коли село залишилося повністю без продовольчого, фуражного і насіннєвого хліба, була запроваджена система натуральних штрафів. Вона передбачала вилучення у селян абсолютно всіх продовольчих припасів. Були й дуже важливі «страхувальні механізми» вбивства голодом, а саме фізична (через органи ГПУ та міліції) та інформаційна блокада селян. І ось, узяті разом, у сукупності, всі ці складові «терору голодом» і демонструють нам, і то цілком неспростовно та переконливо, саме геноцидний характер Голодомору 1932-1933 рр., тобто те, що не визнає й ніколи в майбутньому не наважиться визнати імперська Москва (поки вона буде імперською).
А тепер, читачу, деякі фрагменти спогадів, вміщених у книжці «1933: «І чого ви ще живі?». Прикличемо собі на допомогу — це зробив і автор цих рядків — мужність, розум і гнів.
1. Свідчення Неоніли Тодосівни Бурлаки (1925 р. народження, Погребищенський р-н, село Юнашки:
— Як ви думаєте, куди подівся хліб із села у 1932—1933 рр.?
— Був хліб. Приїхали оці активісти, все вивезли державі, державі. У 32-му вони забирали все. А по хатах ходили і забирали, де що в кого є. Такі піки великі, і вони тими піками в хаті штовхають долівку — чи нема де закопаного хліба — і все вивозили государству. Геть усе вивозили. Нічого не залишилося. Геть у кого в мисочці чи горшку щось поставлене, все викидали, но не давали людям їсти. Дуже вивозили, вивозили.
— Чи ще щось, окрім хліба, забирали?
— Ні. Хліб тіки забирали. Та, головне, хліб і їжа. А те, що вдома якась квасоля чи пшоно, — все підряд забирали. Якщо хто вириє ямку, клумачок сховає, то ці тільки спасалися. У нас трошечки картоплі, то ми у дворі коло хати викопали ямку і закопали ту картоплю, накрили, зверху поставили щось. У нас не знайшли, не забрали. А весною 33-го мама порізали такі лушпайки, а серединку ми трошки з’їли, а ті лушпайки посадили на городі.
— А чи ці люди — активісти, які приходили забирати зерно, худобу,— були з вашого села чи звідки?
— Ні, не з села, десь із Москви, росіяни. Так, розмовляли російською (зауважимо це! — І. С.). Нас ганьбили негарними словами. Такими, що їх не можна казати.
— Вони були веселі?
— Вони ж понабирають, у кого що в хаті зварено, добре чи ні, горілки понапиваються. П’яні ходять по селі та й штурхають тебе і витягають, де що не є, з хати.
— Чи вони казали, чому вони це забирають і куди?
— «Государству», казали, треба забирати. А ви, кажуть, тут куркулі, ви маєте все. А який куркуль?! Який там куркуль?!».
2. П. Масляк, родом із Києва, поділився спогадами свого дядька, Василя Андрійовича Масляка, який у 1933 р. приїхав в Україну з Далекого Сходу у відпустку. Це свідчення неординарне тим, що містить опис як блокування кордонів Української РСР, так і опис блокування села. На кордоні Василь Андрійович побачив «заградительные отряды»:
«На Украину нельзя — сказав йому старший. — Давим хохлов» — засміявся він, сприйнявши мого кирпатого й вилицюватого дядька за «свого». Вищий чин і рішучий характер дозволили дядькові прорватися в Україну. Те, що побачив він, який пройшов усю війну, не міг пізніше описати словами. Навколо 12-тисячного козацького села Устивиця Великобачанського району (тоді — Харківська, нині — Полтавська область) теж стояв «заградительный отряд», а люди їли людей! На запитання дядька до офіцера, коли знімуть військову облогу, вгодований командир сказав, що це відбудеться не раніше, «как сдохнет последний хохол». У селі з 12 тисяч залишилося менше 3 тисяч людей».
3. Новомосковський район, Дніпропетровська область. Свідчення Параски Олексіївни Хмеленко (1908 р. народження):
«А мати залишилась одна — після висилання батька на Соловки — з дітьми, вдома теж все забрали. Та й не тільки в нас забирали, а й в усіх. Зробили страшний голод, забирали навіть їжу з глечиків. Було в мене 5 братів — не залишилося жодного — всі вимерли з голоду. Перша вмерла мати, а потім і всі інші, їсти нічого було, люди пухли з голоду. Була пізня весна 1933 р., нічого не спіло. Було трохи зерна, я вночі попелом присипала, щоб не знайшли, так сусіди забрали.
В колгоспі головою тоді був № — він перший все одбирав. І просиш, бувало, і плачеш — ні, нічого не залишить. А він же мій далекий родич. Я тоді якраз у село приїхала. Хата вже бур’яном заросла. Коли зайшла, побачила вже тільки одного брата й сестру. Та й то вже брат задубів, а сестричка почала вже розкладатися. Я стою плачу, коли заходить голова і давай по всіх кутках нишпорить, всюди заглядать. Кажу: «Що ж ви шукаєте тут? Якби щось було, вони, може, ще б жили...».
4. Дніпропетровська область, Царичанський район, село Лисківка. Свідчення Василя Постольника:
«А голод поширювався з неймовірною силою. «Буксирні бригади» (активісти зі «своїх» односельців. — І. С.) відбирали все, що можна було вживати в їжу. В селі не стало ні собак, ні кішок. Було, зайдуть до якоїсь хати «буксири», перевернуть усе, шукаючи щось їстівне. Зайшли до сім’ї Кочергів. Господар був засуджений, направлений на будівництво каналу, дружина Явдоха залишилася з п’ятьма дітьми. Заглянули до печі, а там у горщику варилась якась каша. Вони витягли з печі горщик і розбили його. — Чого досі не подихаєте? — сказали з брудною лайкою».
5. Царичанський район, село Лозуватка. Свідчення Теодори Тріпняк (Сороки), 1924 р. народження:
«Уже десь так під кінець лютого 1933 року почалася страшна голодовка, бо викачували у людей геть чисто усе їстівне. Навіть як людина пішла десь щось дістала, то так уже слідили, щоб зараз тільки в хату ввійшов, зараз приходили, щось у вузлику привіз, вони зараз же то забирали. Значить, цілком старалися зліквідувати нас голодом, бо зброєю вони не могли».
***
Це — воістину подорож до пекла. Того, що його геніально описав Данте Аліг’єрі. Ніхто не примушує читати таке — «легше» й приємніше дивитися телевізійну «жуйку». Проте ось у чому річ: лише дуже добре, до деталей, до «кісток» зрозумівши це жахіття, ми можемо якоюсь мірою відвернути повторення такої або ще гіршої трагедії...
