Перемога в Другій світовій війні поставила перед сталінським керівництвом непрості завдання. Річ була не лише в тому, щоб відновити народне господарство, створити «власну» атомну бомбу. Проблема була набагато складнішою й носила системний характер. Радянський солдат не лише звільнив свою землю від загарбників, він пройшов пів-Європи й побачив: багато з того, що йому говорили раніше, не відповідає дійсності. Трудящі в інших країнах жили не гірше, а набагато краще, ніж він, їхній визволитель. Виявилося, що колгоспи — зовсім не найпередовіший спосіб організації сільськогосподарського виробництва. Не випадково наприкінці війни на фронті ходили чутки, що після перемоги колгоспи скасують і знову роздадуть землю. Жорстка ідеологічна конструкція, створена Сталіним наприкінці 30-х років минулого століття, почала давати тріщини. Ще райдужніші надії були в інтелігенції, як у творчої, так і в наукової. У роки війни істотно збільшився науковий обмін з Англією та США — нашими союзниками з антигітлерівської коаліції. Це слугувало каналом проникнення в СРСР ліберальних ідей і нових наукових напрямів.
Із письменниками та композиторами розібралися досить швидко. Знаменита постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» та «Ленинград», де нищівної критики зазнали твори Михайла Зощенка та Анни Ахматової, ознаменувала новий ідеологічний наступ партії з метою поставити письменників під жорсткий контроль. За цим вийшла розгромна постанова про оперу Вано Мураделі «Велика дружба», дісталося великим композиторам Прокоф’єву та Шостаковичу. Наведення порядку в літературі та мистецтві було, звичайно, справою важливою, але цим проблема не вичерпувалася. Залишалася ще одна сфера, де Сталін вирішив навести порядок — це була наука. І тут партійні ідеологи зіткнулися з великими проблемами. Першим та найголовнішим було те, що всі вони були людьми малоосвіченими і у фундаментальних науках не розбиралися. Для того, щоб вести маси на «останній та рішучий» бій, особливої освіти не було потрібно. Досить було вміти виступати із запальними промовами, як Троцький, або плести інтриги в тиші кремлівських кабінетів, як Сталін. Серед більшовиків узагалі було дуже мало освічених людей, які отримали систематичну освіту. А якщо такі й були, як Красін й Чичерін, то значної ролі в більшовицький системі вони не грали і рано зійшли зі сцени. Ленін систематично навчався лише в гімназії, університет закінчив екстерном, знань у фундаментальних науках не мав. Про це свідчить аналіз його книги «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яку ще недавно представляли як останнє досягнення філософської думки. Ленін не зрозумів основних положень теорії відносності й значення робіт видатного фізика та хіміка Вільгельма Оствальда. Сталін пішов не далі елементарної арифметики. Де вже вождям більшовиків було розібратися в складностях сучасної науки. А доводилося, оскільки саме там комуністичну ідеологію чекав найсильніший удар.
ЯК КІБЕРНЕТИКА ТА ГЕНЕТИКА СТАЛИ ЛЖЕНАУКАМИ
Після робіт видатного англійського математика Алана Тюрінга, який створив 1930 року математичну модель обчислювальної машини («машина Тюрінга»), почала бурхливо розвиватися обчислювальна техніка. У роки Другої світової війни вона вийшла на передній край боротьби. Саме обчислювальна техніка, що дозволила швидко розв’язувати системи диференціальних рівнянь, дала можливість англійським льотчикам успішно боротися з німецькими ракетами ФАУ-1 і ФАУ-2, американцям і англійцям проникнути в таємниці японської та німецької криптографії й оволодіти найважливішими кодами противника. Останні досягнення науки узагальнив у своїй статті американський учений Клод Шеннон 1948 року. Це й стало народженням нової науки — теорії інформації. Незважаючи на свою математичну форму, роботи Шеннона мали велике практичне значення.
Було потрібне філософське осмислення нових наукових результатів. І тут марксизм-ленінізм у сталінському виконанні показав свою повну безпорадність. Він був не в змозі пояснити, як нематеріальна, як тоді вважалося, категорія — інформація — отримує кількісну характеристику — одиницю вимірювання — біт. Рівняння Шеннона відкривали принципову можливість створити штучний механізм, що володіє інтелектом — робот. Цього в працях батьків-фундаторів марксизму не було, канони були поставлені під загрозу. Поява книги Норберта Вінера — фундатора нової науки про управління в природі та суспільстві — «Кібернетика» була зустрінута в СРСР у штики. Виходило, що суспільством керують не найпередовіші закони марксистського діалектичного матеріалізму, а математичні закони, встановлені в абсолютно іншій науці. Хто не з нами, той проти нас. Кібернетика була оголошена буржуазною лженаукою, яка хоче перетворити людину на автомат. Заодно дісталося й теоретичній електротехніці. Її розділи із застосуванням тензорного аналізу та теорії графів також були оголошені поза законом. Згадка в друкованих виданнях та наукових працях прізвищ видатних іноземних електротехніків Чарльза Штейнміца і Габріеля Крона прирівнювалася до непростимої крамоли.
У біології ситуація була ще заплутанішою. Після праць чеського вченого Грегора Менделя, який сформулював закони розподілу спадкових ознак, почала бурхливо розвиватися нова наука — генетика. 1909 року датський вчений Вільгельм Іогансен увів поняття одиниці спадковості — «гена». Нова наука, що виникла на стику хімії та біології, швидко почала займати провідні позиції, витісняючи традиційний дарвінізм. Радянська і, зокрема, українська генетика стояли в першому ряду. Наші вчені зробили низку видатних відкриттів. Не випадково академіки Микола Вавилов, Микола Кольцов, Олександр Серебровський, Іван Шмальгаузен, Микола Цицин були визнані всіма головними науковими установами світу видатними вченими. Про це зазначалося в працях та резолюціях усіх конгресів біологів у 1920-ті та 30-ті роки. Безсумнівно, в цій плеяді провідну роль грав Микола Вавилов. Він встановив закони гомологічних рядів і спадкової мінливості організмів, обѓрунтував вчення про імунітет рослин. Якби не його трагічна доля, то бути йому нобелівським лауреатом. На отримання премії його неодноразово висували закордонні колеги, але радянський уряд не давав своєї згоди.
Сталін уже до війни придивлявся до дискусії, що розвертається між генетиками на чолі з Вавиловим та Кольцовим і «народним академіком» Трофимом Лисенком. Черпнувши уривчасті відомості з науково-популярних книжок, батько народів усе більше тяжів до зрозумілої йому агробіологічної теорії Лисенка про виведення нових сортів рослин і видів тварин під впливом зовнішніх умов. Лисенка прирівняли до ботаніка Мічуріна, хоч нічого спільного останній із роботами Лисенка не мав. Хоч до 1939 року всім стало зрозуміло, що обіцянки Лисенка отримати нові високоврожайні сорти багатоколосої пшениці просто блеф, партійні й державні органи надавали саме йому все більшу підтримку. У боротьбу генетиків та агробіологів усе більше втягувалися репресивні органи. 1940 року був заарештований Микола Вавилов. Напівграмотні слідчі не змогли навіть скласти обвинувачення проти всесвітньо відомого вченого. 1943 року він помер від виснаження в саратовській в’язниці.
Наступ на науку вівся широким фронтом. Дісталося не лише кібернетиці та теорії зв’язку, електротехніці й теорії інформації. Жертвою боротьби за «передову науку» стали навіть астрономія й астрофізика. Гіпотеза академіка Отто Шмідта про походження Всесвіту внаслідок великого вибуху була оголошена «ідеалістичною та реакційною» і такою, що не відповідає атеїстичним уявленням радянської науки. Підбиралися і до теорії відносності Ейнштейна. В радянському друці з’явилися роботи, де намагалися довести її помилковість не на основі фізики та математики, а лише через те, що це не відповідає матеріалістичному уявленню. Коли ж закордонні вчені-марксисти, такі, як французький фізик Поль Ланжевен, виступили на захист сучасних фізичних уявлень, то й на їхні роботи наклали заборону. Але Ланжевен жив у демократичній Франції, й особисто йому нічого не загрожувало. Радянським ученим було набагато гірше.
І все ж такого розгрому, що стався в біології, технічні й фізичні науки уникли. Для початку кібернетику й теорію інформації «заховали під одяг» теорії автоматичного регулювання та електрозв’язку. Не говорили «біт», а писали «двійкова одиниця». Незручно, але що зробиш. Методами Штейнміца та Крона користувалися, не називаючи їх. Нічого не поробиш, електроенергія потрібна й потрібні методи її перетворення та передачі на великі відстані. Безсумнівно, головним було те, що ці науки були основою промисловості та оборони країни. Армія потребувала не лише атомної зброї, а ракетної техніки, авіації, нових засобів зв’язку. Без цих наук неможливий був розвиток оборонних галузей промисловості. Це врятувало від повного розгрому фізику та астрономію. Без першої неможливо було робити атомну та водневу бомби, а без другої орієнтуватися в просторі. Збиток розвитку всієї науки був великим, але прогалини в галузі фізико-математичних наук легше було заповнити. З біологією було зовсім інакше. У серпневі дні 1948 року вона була розгромлена так ѓрунтовно, що наслідки цієї катастрофи виявляються досі.
ПІДГОТОВКА РОЗГРОМУ
Головне протистояння в біології було між генетиками й агробіологами; останніх очолював Трофим Лисенко. Він народився 17 вересня 1898 року в селі Карлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Освіту отримав у Київському сільськогосподарському інституті, який закінчив 1925 року. Працював на селекційних станціях у Білій Церкві та Гянжі (Азербайджан), у 1929—38 роках — у Всесоюзному селекційно-генетичному інституті, з 1938 року — президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ). За допомогою терору зайняв монопольну позицію в керівництві біологічної науки. Висунув концепцію спадковості, мінливості та видоутворення, яку назвав «мічурінським ученням». Вважав, що штучним шляхом можна вивести абсолютно всі рослини, що повністю узгоджувалося, на думку керівництва партії, з основними положеннями марксизму. Заперечував теорію хромосомної спадковості. У своїх теоріях та наукових працях як докази використовував посилання на рішення ЦК партії. Пізніше було однозначно доведено, що всі ідеї Лисенка просто шарлатанство, засноване на псевдонаукових дослідженнях та фальсифікаціях результатів дослідів.
Позіції Т. Лисенка, «головного агронома Наркомзему СРСР», до кінця війни сильно похитнулися. Річ була не лише в тому, що його брат перейшов на бік окупантів і після війни залишився на Заході. Найважливіше значення мали зміцнення міжнародного наукового співробітництва як закономірне продовження військової та політичної взаємодії великих держав у рамках антигітлерівської коаліції, а також зростання ролі радянської науки в розвитку науки світової.
Організатором і лідером виступів проти лисенківщини став Антон Жебрак — генетик та селекціонер рослин, учень видатного американського вченого Томаса Моргана, в якого в тридцяті роки він стажувався в Каліфорнійському технологічному інституті, а з середини тридцятих років — керівник кафедри генетики Московської сільськогосподарської академії ім. К. Тімірязева. А. Жебрак розумів, що ліквідувати важке становище в радянській генетиці, усунути монопольну позицію в ній Т. Лисенка неможливо без зміни ставлення до нього в політичному керівництві країни. На початку 1945 року він пише великий лист секретарю ЦК ВКП(б) Георгію Маленкову, де в інтересах підняття міжнародного престижу радянської науки намагається переконати його в необхідності нормалізувати ситуацію в генетиці, відновити генетико-цитологічні дослідження в ВАСГНІЛ, відрядити радянських генетиків до США та Англії для обміну досвідом і ознайомлення з успіхами генетики й її додатків у сільському господарстві. Не дочекавшись відповіді на це послання, А.Р. Жебрак на початку лютого 1945 року знову звертається до Маленкова з листом і просить прийняти його особисто для ознайомлення зі станом генетичної науки. Чи відбулася зустріч Жебрака з Маленковим достеменно не відомо, однак 16 квітня 1945 року Жебрак був на прийомі у В’ячеслава Молотова, в той час заступника голови уряду, й інформував його про становище генетики та її велике значення для розвитку культури й продуктивних сил нашої країни.
Важливе значення мала стаття Жебрака «Радянська біологія», опублікована 1945 року в американському журналі Science («Наука»). Хоч вона була написана на замовлення відділу пропаганди ЦК, ученому через три роки пригадають цю публікацію і примусять каятися в усіх гріхах, в тому числі й скоєних за вказівкою партійних функціонерів. Серед вчених і працівників апарату ЦК дедалі міцніше затверджується розуміння безпідставності численних обіцянок Лисенка й псевдонауковості його теоретичних побудов.
Слід визнати, що тоді багато які партійні керівники, в тому числі й серед членів Політбюро, почали думати про те, що з Лисенком час кінчати. Серед них були секретар ЦК Андрій Жданов і голова Держплану Микола Вознесенський. Навіть Сталін став про нього відгукуватися зневажливо, щоправда, в гумористичній формі. Але в цей післявоєнний час країну вражає нова напасть — засуха. Сталіну (начебто випадково) привозять мішечок багатоколосої пшениці, яку нібито змогли отримати в Кахетії. Пшениця ця виглядає прекрасно: великі зерна, й їх дуже багато. Одразу вирішують довести багатоколосу пшеницю до сорту, щоб швидко допомогти країні з продовольством. І Лисенко знову на місці в потрібний час, він береться за роботу, запевняючи, що використання багатоколосої пшениці збільшить урожай разів у п’ять. У це мало хто вірить у Політбюро, в тому числі й Сталін. Але вождь каже: «Нехай Лисенко прибрехав. Але якщо він збільшить урожай хоча б на п’ятдесят відсотків — нам його вистачить».
Однак наступ на Лисенка та його хибні ідеї триває. Знаючи про це, винахідливий Трофим Денисович проривається до Сталіна й каже, що в Україні й у Підмосков’ї багатоколоса пшениця вже дала гігантський урожай і просить новий сорт назвати «сталінський». Але це ще не все. Як досвідчений інтриган Лисенко знав, що Хазяїн вельми чутливий до того, що пишуть за кордоном, і скористався цим. Референт одного з відділів ЦК, який не любив Лисенка, злорадно показав йому переклади двох статей з жорстокою критикою на його адресу. Автором однієї статті був Космінський, фахівець з генетики шовкопряда; після війни він опинився в Італії. Космінський, зокрема, писав: «Лисенко — це Сталін в науці. Сталін — це Лисенко в політиці». Інша публікація, брошура Британського імперського бюро рослинництва «Нова генетика в Радянському Союзі» Хадсона й Річенса, містила резюме на кількох мовах, включаючи російську. У ньому відзначалася неспроможність «генетичної школи, заснованої Лисенком... в Радянському Союзі. Лисенко, відкидаючи накопичені протягом останніх 30 років дані менделевської генетики, тим самим віддає данину мракобіссю...». Лисенко, серед іншого, скористався й цими матеріалами для прихилення Сталіна на свій бік. Перебуваючи на відпочинку, після знайомства з матеріалами, надісланими Лисенком, вождь пише йому: «Я вважаю, що мічурінська установка — єдино наукова установка. А вейсманісти не заслуговують на те, щоб довго розводитися про них». І тут все стає очевидним. Сумнозвісна сесія ВАСГНІЛ завершує розгром генетики.
ГЕНЕТИКА Й БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ
Те, що сталося з радянською біологією в серпні 1948 року, неможливо пояснити лише суто науковими колізіями. Проблема тут у боротьбі за владу, що розгорнулася у верхніх ешелонах керівництва країною. Після звитяжної війни з гітлерівською Німеччиною СРСР вступив у смугу затяжної економічної та політичної кризи. Проблеми економіки були пов’язані не стільки з необхідністю відновлення народного господарства, зруйнованого під час війни, скільки з системою управління. Науково-технічна й технологічна революції, що розпочалися, залишилися невикористаними, більше того, заперечувалася навіть їхня наявність. Дедалі більше поглиблювалися проблеми в сільському господарстві. Як і в передвоєнні роки, воно було неспроможне прогодувати країну. Ця проблема загрожувала перерости в соціальну кризу.
Економічні негаразди доповнювалися політичними. Насамперед це було пов’язано з проблемою лідерства в партії. Під кінець війни центр влади перемістився до апарату Ради народних комісарів. Такою ситуація залишалася й до смерті Сталіна 1953 року. Партійною роботою керував Георгій Маленков, який був другим секретарем ЦК і вів засідання Політбюро й Оргбюро за відсутності Сталіна. Однак на початку 1945 року Андрій Жданов, який очолював ленінградську партійну організацію, був переведений до Москви на посаду секретаря ЦК і швидко висунувся на другу роль у партії. Одночасно з Ленінграда до Москви було переведено групу партійних працівників, що швидко створила всередині ЦК «ленінградське» угрупування. Його Сталін використав у боротьбі проти Берії та Маленкова. У травні 1946 року у зв’язку з арештом низки працівників авіаційної промисловості й керівників військово-повітряних сил Маленков був відсторонений від управління секретаріатом ЦК і переведений до Ташкента керівником Середньоазіатського бюро. Працював він там вельми своєрідно, більшу частину часу перебував у Москві, залишаючись членом Політбюро, брав участь у його засіданнях. Було очевидно, що Сталін не хотів відпускати Маленкова далеко від Москви, але й своїм спадкоємцем вже не бачив.
Зміцнення позицій «ленінградської» групи позитивно позначилося на розвитку біології та генетики. Представники генетиків увійшли до Академії наук; планувався новий генетичний інститут; генетики активно друкували наукові праці, частково й за кордоном; наукові конференції з проблем генетики та дарвінізму демонстрували успіхи в цих галузях дослідження; у науковому друці з’являлися статті з критикою поглядів Лисенка. Кульмінацією став виступ завідувача відділу науки ЦК, сина Андрія Жданова — Юрія з доповіддю «Спірні питання сучасного дарвінізму» на семінарі лекторів обкомів і ЦК союзних республік 10 квітня 1948 року. У своїй доповіді Юрій Жданов піддав концепції Лисенка нищівній критиці. Було показано їхню антинауковість і вказано на суперечність дарвінізму і, що особливо важливо в тій обстановці, марксизму. До середини 1948 року ніщо не провіщало трагедії науки. Молодий Жданов, якому тоді було 29 років, мав вчений ступінь кандидата хімічних наук. На посаду керівника відділу науки ЦК його було висунуто не лише завдяки заступництву батька, який відповідав за науку в секретаріаті ЦК, але й за рекомендацією Сталіна, який видав за нього свою дочку Світлану.
Повний текст доповіді Юрія Жданова Лисенко отримав від свого прибічника філософа Марка Мітіна, крайнього реакціонера й консерватора, який заслужив прізвисько «Мрак Мітін». Ознайомившись із доповіддю, Лисенко сильно занепокоївся. Він розумів, що ідеологічні працівники в провінції сприймуть виступ Юрія Жданова як директивний. Залучення до дискусії ідеологічного апарату могло практично знищити вплив групи Лисенка. Розуміючи, що часу втрачати не можна, Лисенко 17 квітня 1948 року надсилає Сталіну лист-протест і скаргу. Не отримавши протягом місяця жодної відповіді, він вдається до останнього й найбільш сильнодіючого заходу — подає міністру землеробства СРСР Бенедиктову заяву про відставку з посади президента ВАСГНІЛ. Хоча ВАСГНІЛ формально знаходилася в системі міністерства землеробства, посада президента цієї академії входила до номенклатури ЦК ВКП(б). Прийняти відставку Лисенка міністр не міг, питання мало бути передане на розгляд політбюро, тобто Сталіну.
Зараз важко зрозуміти чому, але погляди Сталіна на біологію та його листування з Лисенком залишилися невідомими членам Політбюро, зокрема, Андрію Жданову. Швидше за все, до цього часу Сталін вирішив покінчити з впливом «ленінградського» угруповання. Підтримка генетики з боку членів угруповання була зручною підставою для початку розправи. До того ж між Ждановим та Маленковим відбувалося гостре суперництво, і будь-який промах Жданова був на руку Маленкову, який прагнув відновити свій утрачений вплив у Секретаріаті ЦК.
Засідання Політбюро, де, зокрема, обговорювалося й питання про Лисенка, відбулося на початку травня 1948 року. Пояснення давав керівник відділу агітації та пропаганди Дмитро Шепілов — безпосередній начальник Юрія Жданова. Як пише у своїх спогадах Шепілов, на засіданні Політбюро він виступив із критикою поглядів Лисенка й захищав позицію Юрія Жданова. У той час ні Жданов-старший, ні Жданов-молодший, ні Шепілов, ні навіть Маленков не розуміли, що фактично йшлося не стільки про погляди Лисенка, скільки про погляди самого Сталіна. Генетичну теорію вождь асоціював із расовими теоріями, знехтуваними в СРСР. Удруге до конфлікту в біології Сталін повернувся на засіданні Політбюро 31 травня 1948 року, де були розглянуті наукові роботи, подані на здобуття Сталінських премій. Тоді Сталін сказав: «Лисенко — це сьогодні Мічурін в агротехніці». Ще 1947 року вождь твердо вирішив, що заборона генетики стане важливою частиною курсу на ізоляцію країни. Потрібно було лише обрати форму, в яку виллється заборона, і призначити час. Використовуючи конфлікт, що все загострювався між Ждановим і Маленковим, Сталін руками другого вирішив знищити першого. Генетика давала для цього прекрасні можливості. Незрозумілість наукових питань для переважної більшості населення давала можливість для розгортання могутньої ідеологічної кампанії. Гострота ситуації підкреслювалася тим, що проблеми біології виявилися для Сталіна навіть важливішими, ніж берлінська криза, що вибухнула в липні 1948 року, яка поставила СРСР та США на межу війни.
Після серпневої сесії ВАСГНІЛ і розгрому біології, що відбувся після неї, Маленков повернувся до Секретаріату ЦК. Жданову настирливо рекомендували поїхати у відпустку. У ніч на 28 серпня в нього в санаторії на Валдаї трапився серцевий напад. Через не повністю зрозумілі причини лікарі Кремлівської лікарні, професори Виноградов, Єгоров та Майоров не призначили Жданову постільний режим. Незрозумілість мотивів такого лікування наводить на думку, що смерть його була санкціонована Хазяїном. Лікарі Кремлівської лікарні, швидше за все, лише фіксували результати роботи таємних агентів, які юрбилися навколо Жданова. У той період його смерть, безсумнівно, була вигідна Маленкову та Берії. Вони сильно зміцнилися, але боротьба продовжувалася... Жертв її було багато. Партійних діячів «ленінградської» групи арештували й розстріляли. Вцілів лише Олексій Косигін, майбутній голова Ради Міністрів СРСР у часи Брежнєва. Біологів, які виступали проти Лисенка, масово звільняли з роботи, найбільш норовистих відправляли в табори та східні райони країни. Унікальні колекції рослин, зібрані Вавиловим та його співробітниками, частково були знищені, частково загинули. Навіть будинок фундатора генетики Грегора Менделя в Чехії знесли з лиця землі... Так через боротьбу у верхах постраждала наука...
