Політичний фольклор позначав повалення Микити Хрущова у жовтні 1964-го як «другу жовтневу революцію». Поза сумнівом, вона назріла. Питання полягає лише в тому, хто прийшов на зміну і що сталося далі. Важливо, що зміна керівництва СРСР не викликала масової незгоди (незгодних були одиниці). Це було ще одним підтвердженням того, що Хрущов таки втратив свій авторитет, набутий у 1950-х роках.
Виставляючи проти офіційно затаврованого «суб’єктивіста і волюнтариста» Хрущова саме Брежнєва, номенклатурники спочатку вважали його діячем на своєму місці. «На засіданнях Політбюро, — згадував один із брежнєвських прибічників (таким він був у 1964-му), — інших зустрічах і нарадах він поводився набагато пристойніше, ніж це робив Хрущов. Брежнєв не кричав, не ображав. Зазвичай він вчиняв так: ставив проблему, а шляхи до її розв’язання шукав в ході дискусій». Та мало хто знав хрущовську характеристику нового партійного протаґоніста: «Коли з нього висікають іскри, ось тоді він працює добре». Йшлося про контроль над Брежнєвим.
Мине не так вже й багато часу і на кремлівському політичному «Олімпі» запанує marasmus senilis (старече безсилля). Його девізом можна вважати афористичне висловлювання Андрія Кириленка (у нього реально почалася атрофія мозку, але він продовжував працювати). Якийсь із обкомівських секретарів доповідав йому про початок одного з будівництв у підлеглому йому реґіоні. Кириленко розлютився і нагримав на нього: мовляв, таке будівництво не потрібне. «А Леонід Ілліч сказав, що потрібне», — заперечив секретар. «Ви мене з ґенсеком не сваріть! — заволав Кириленко.— Ми з Леонідом Іллічем завжди думаєм...». Тут запала тиша, брежнєвський приятель не міг пригадати слово «унісон», а потім твердо вимовив: «Ми з Леонідом Іллічем завжди думаєм в один унітаз!». Що ж, так воно, власне, і було...
Якщо у 1964 році середній вік членів Президії (нагадаю, що з 1966 року це було Політбюро, а Перший секретар знов став Ґенеральним) ЦК КПРС становив 59 років, то у 1981 році (за рік до брежнєвської смерті) — 69 років. Проте це — середній вік. А якщо конкретизувати? Брежнєву — 75, Суслову — 79, Кириленку — 75, Пельше — 82, Громику — 72. У 1978 році серед кандидатів у члени Політбюро з’явиться ще один українець — Микола Тихонов. Цьому уродженцю Харкова і близькому приятелю Брежнєва судилося стати одним з найстарших глав уряду у повоєнній історії Європи (рекордсменом був Конрад Аденауер, який полишив посаду канцлера ФРН у 87 років). У 1980-1985 роках Тихонов очолюватиме Раду Міністрів СРСР, замінивши Олексія Косигіна (про це ще йтиметься). У 1981-му Тихонову було 76.
...1 травня і 7 листопада вожді на чолі з Брежнєвим неодмінно з’являлись на Мавзолеї Леніна на Красній площі. Ширина проходу на Мавзолеї півтора метра. Ось чому з площі не було видно офіціантів, які виносили Ґенсеку і його колеґам тепле вино. Від стіни Мавзолея йдуть два виступи, які слугують столиками, зроблено ніші, вони покрити деревом, обшиті утеплювачем і слугують як сидіння. Крок назад — і Брежнєв сідає за стіл, зігрівається вином і повертається до колеґ. Після нього і вони по черзі зникають на кілька хвилин, зігріваються і повертаються. Зникнення на короткий час непомітно «щасливим» демонстрантам і телеглядачам.
ПЕТРО ШЕЛЕСТ І ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ. 1970 РІК
Та згодом демонстрації почали скорочувати, зважаючи на вік і стан керівників. У 1974-му у Брежнєва в потязі, під час візиту до Монголії сталося порушення мозкового кровообігу. У 1976-му — важкий інсульт, виникли склеротичні явища. Почалися проблеми з вимовою, Брежнєв не міг проводити в кабінеті повний робочий день, а виступав, лише читаючи написаний текст. Він двічі піднімав питання про свою відставку, але колеґи по Політбюро його не відпускали. У 1979 році він знов заговорив про відставку і знов старці його не відпустили.
Невдовзі будь-якій «радянській людині» стало зрозуміло, що (через специфіку проходження вертикалі номенклатурних посад) на чолі КПРС можуть знаходитися лише старці. «Їм, — писав у спогадах вже цитований брежнєвський прибічник, а згодом антибрежнєвіст, — не було справи до потреб країни! Все їх піклування — утриматися при владі до моменту, коли ногами вперед понесуть. Їм було не до реформ. Та навіть скромні реформи Косигіна захлинулись на самих початках: то Мінфін «обріже», то Держплан «не дасть». А у підсумку місцеві органи ухилялись від виконання поставлених завдань. Тому ці всі реформи перетворились на бюрократичну витівку, формальність, не більше за це».
Особистий охоронець Брежнєва ґенерал КҐБ Володимир Медведєв був переконаний, що саме листопад 1974-го став перехідним не тільки в стані здоров’я Ґенсека, але і в його духовному розпаді. Це було частково наслідком хвороби. З цього часу, на думку Медведєва, у Брежнєва «виявляється слабкість до подарунків (не лише до іноземних машин чи дорогих мисливських рушниць, а й до красивих дрібничок) і нагород».
«Бровеносец в потемках» («бровеносець у пітьмі») — так саркастично-іронічно називали Брежнєва в радянські часи. Поступово він перетворився на героя анекдотів, які, до слова, просив йому переповідати. Проте, «Ілліч-2» напевно, був одним із найвиразніших підтверджень постулату про те, що зло часом може виглядати безпорадним і навіть викликати співчуття. Хрущов, критикуючи Сталіна, бодай місцями, але все-таки посипав власну лисину попелом своїх жертв, а відтак це був хоч слабкий натяк на покаяння. Брежнєв ніколи б цього не зробив, а тому не варто йому співчувати.
Та повернімося до транзиту влади у 1964-му. Здавалося, Брежнєв не забув подякувати учасникам жовтневого перевороту: за місяць Олександр Шелепін (без кандидатського стажу) став членом Президії ЦК, а Петро Демичев — кандидатом. Наступного року серед членів Президії виявився Кирило Мазуров, а у кандидатах — Дмитро Устинов. Дмитро Полянський став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Також у 1965 році знов запалала політична зірка Володимира Щербицького, який став кандидатом у члени Президії ЦК. (До слова, того ж року цього брежнєвського приятеля повернули на посаду Голови Ради Міністрів УРСР всупереч думці і рекомендаціям Шелеста). Володимира Семичастного, за його словами, Брежнєв хотів нагородити, але головний чекіст СРСР утримав його від цього кроку, оскільки це нібито могло б бути використано тими, хто вважав нелеґітимним усунення Хрущова.
Серед тих, кому Брежнєв віддячив, був і Петро Шелест. Він став членом Президії ЦК. І тут варто нагадати, чим закінчив Шелест свій виступ на засіданні згаданої Президії 13 жовтня 1964-го, критикуючи Хрущова (це було записано завідуючим Загальним відділом ЦК КПРС Володимиром Маліним): «Відповідальність і права республік: відповідальність є, а прав немає». Як виявилось, для Шелеста це були не просто слова.
Вже 1965 року вибухнув скандал, пов’язаний із запискою з питань зовнішньої торгівлі, що її Шелест надіслав до ЦК КПРС. Суть її зводилася до того, що під час перебування делеґації УРСР на різних міжнародних конференціях і сесіях ООН представники низки капіталістичних держав і країн, що розвиваються, неодноразово порушували питання про можливість організації безпосередньої торгівлі з Україною, оскільки в них не вирішені формальні питання про торгівлю з СРСР, і доводиться торгувати через нейтральні країни. У зв’язку з цим Шелест пропонував розглянути питання про удосконалення організаційних форм зовнішньої торгівлі з тим, щоб упорядкувати, зробити чіткішим і організованішим «вихід наших товарів на зовнішній ринок, використовуючи будь-які сприятливі умови для економічно вигідної нам торгівлі. Цьому могло б сприяти залучення до більш активної участі в організації зовнішньої торгівлі урядів союзних республік».
Приїхавши 2 вересня 1965 року до Москви на засідання Президії ЦК КПРС, Шелест раптом відчув: щось не так. І дійсно, після засідання Брежнєв раптом запропонував ще затриматися і заслухати питання про записку Шелеста з питань зовнішньої торгівлі. Шелепін, Суслов, Підгорний, Демичев, Косигін накинулись на Шелеста, звинуватили в незрілості, необачності, в тому, що и?ого записку можуть використати класові вороги, що вона спотворює ленінські принципи зовнішньої торгівлі.
Поступово питання почало зміщуватися у бік «неблагополуччя» всієї ситуації в Україні, до того, що там є прояви місництва, що не ведеться належна боротьба з проявами буржуазного націоналізму, що погано поставлена ідеологічна робота і пропаґанда дружби народів.
Коли московські вожді дійшли до тверджень, що люди в Україні занадто шанують Тараса Шевченка, забагато говорять українською, забагато україномовних радіотрансляцій, вивіски магазинів і назви вулиць написані українською (навіть у Севастополі є такі написи!), — Шелест вибухнув.
Він відкинув звинувачення, дав відповідь Шелепіну, що пропонував зробити «оргвисновки», зібравши Пленум ЦК Компартії України: «Що стосується оргвисновків, то ви мало розумієтесь в тому, що діється в Україні, і якщо хочете скликати Пленум, то скликайте, почуєте, що вам скажуть!». Брежнєв пом’якшив напругу, хоча (увага!) за два місяці все-таки було формально ухвалено рішення, що засуджувало записку Шелеста як політично неправильну. Певні висновки все-таки московські вожді зробили і оформили це документально. Отже, в ЦК КПРС почав накопичуватися, концентруватися антишелестівський неґатив.
Цей неґатив почав швидко множитися, коли 16 липня 1970 року Головою КҐБ при Раді Міністрів УРСР призначено Віталія Федорчука. Він зблизився із Щербицьким, активно збирав компромат проти Шелеста, виявив себе як беззастережний прибічник жорсткого придушення інакодумання, переслідування національної інтеліґенції і «самвидаву».
Шелест зайняв посаду «першого комуніста» України у дуже непростий час. Його і його московське керівництво серйозно лякав нонконформізм, турбувало пожвавлення національно-культурного руху в Україні, який часто сприймався і трактувався в першу чергу як «націоналістичний». Справді, хрущовська політична «відлига» збудила до активності «шістдесятників», українських інтелектуалів, переважно літераторів, які почали з критики сталінського режиму, а потім запротестували проти спроб ресталінізації. Цей рух не був централізованим. Він складався з низки осередків, у яких люди були об’єднані особистими чи професійними стосунками. «Шістдесятники» також протистояли русифікаторським тенденціям у національно-культурній сфері.
Все це «тінню» впало на Шелеста і було вдало використано Брежнєвим, який з самого початку хотів бачити на київському партійному «престолі» Володимира Щербицького. У грудні 1966-го на Шелеста чекало нове випробування. Під час перебування у службовій поїздці в Тернопільській області до нього вночі завітав начальник обласного управління КҐБ Іван Ступак. Він розповів, що нещодавно з метою перевірки роботи обласного управління з Москви приїздила велика група працівників союзного КҐБ. Вони затіяли розмову про Брежнєва. Говорили, що новий лідер — інтриґан, здібностями не відзначається, що до влади прийшов за допомогою не дурних, але довірливих людей, господарства країни не знає, ніколи на самостійній господарській роботі не був, що він бабій, п’яниця і розпусник. А далі Ступак передав такі слова москвичів: «Найгірше і найсумніше, що він за допомогою інтриґ, підлабузників і підлесників, прийомів демагогії може надовго затриматися при владі, а це, крім великої шкоди для народу, нашої партії, нічого не дасть». Повідомили і про те, що є група молодих, енергійних політиків, які планують виправити цю ситуацію.
Перед Шелестом постала проблема: що робити, повідомляти чи ні про розмову із Ступаком до Москви? Якою буде реакція Брежнєва, якщо повідомити? А що станеться, як не повідомити?
Далі буде
