«Природа наділила нашого великого поета не тільки огнем любові до чоловіка, до волі й світу; вона дала йому й огонь ненависті, огонь гніву й обурення проти неправди, неволі, проти гнобительства й утисків». Так написав про Шевченка вже понад сто років тому один з найкращих його біографів, відомий український письменник, вчений та громадський діяч Олександр Кониський. І важко точніше й об’єктивніше охарактеризувати безмежну, як Всесвіт, творчість нашого генія. Адже єдині суть Шевченко-лірик, той Шевченко, що за гратами, замкнений у ненависному петербурзькому казематі, спромігся створити такі перлини, як «Садок вишневий коло хати...», «Весняне сонечко ховалось...», «Не спалося, а ніч як море», та Шевченко, автор геніальних, біблійної сили поетичних пророцтв, сповнених шаленого гніву, ядучого, вбивчого сарказму, болю за знищену волю та потоптану гідність Людини. Людини як такої, будь-якого народу, не тільки співвітчизника-українця (при цьому Шевченко ніколи не переставав мислити категоріями саме національними — заперечувати це було б непростимим лицемірством!). І цей Шевченко — пророк волі й гніву — можливо, найяскравіше виявив себе у, здавалось би, загальновідомому шедеврі — поемі «Кавказ» (але чи відомому? Ми ще побачимо, читачу, скільки духовних та політичних «вимірів» можна відкрити для себе в цьому дивовижно актуальному саме зараз творінні...) Не забувати саме про такого Шевченка необхідно ще й тому, що останнім часом, будьмо відвертими, спостерігається певне «підсолоджування» Поета: на перший план наполегливо висувається Шевченко-«миротворець», «братолюб», готовий все всім пробачити («Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!»). Але ж інший Шевченко всією душею ненавидів «безкарних мучителів». Отакий Шевченко й завершив у листопаді 1845 року «Кавказ». Про це й поговоримо.
Спочатку — декілька слів про творчу історію поеми. Імовірно, задум цього твору виник у Поета наприкінці літа — на початку серпня 1845 року, коли Шевченко дізнався про загибель під час бойових дій на Кавказі, у Даргинській кампанії, свого близького друга — художника Якова де Бальмена (до речі, ось які слова знайшов Тарас Григорович, вшановуючи пам’ять друга в поемі: «Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!»). Відомо також, що фрагмент (або фрагменти) поеми «Кавказ» Шевченко читав троюрідному братові Варфоломію наприкінці вересня 1845 року.
Сам Варфоломій Шевченко згадує про це так: «Раз ходили ми з Тарасом по саду; він став читати: «За горами гори, хмарою повиті...» Я слухав, причаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже заходив він у хмари...» Реакція Варфоломія, хоч і емоційна, але легко зрозуміла. Адже такої сили ненависті до імперства (як у відверто насильницькому, так і у по- фарисейськи «витонченому» його варіанті) воістину нечасто зустрінеш у світовій літературі. І не тільки ненависть — Шевченко осягнув огидну нелюдську суть будь-яких «наддержав» у будь-яку добу історії (Візантія, імперії Чингісхана, Тамерлана, Османська, зрештою — Британська та Російська...) Адже філософію всіх цих «підкорювачів Всесвіту» та «збирачів земель» можна сформулювати саме так, як це геніально зробив наш поет: «До нас в науку! Ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погані, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!».
У цих словах — блискуче узагальнення. Але повністю зрозумілі вони лише в контексті трагічних подій Кавказької війни (1818—1859), коли імперська Росія під орудою Олександра I, а згодом — «неудобозабываемого Тормоза» (визначення Шевченка) Миколи I вела, по суті, війну на знищення проти чеченців, черкесів, народів Дагестану... За яким правом, за якою логікою? А за тією самою, що викладена в Шевченка; за тією самою, що й зараз використовують ревні поборники «единой и неделимой России» (вони ж до того — ще й безкомпромісні «борці з тероризмом»!), знищуючи на наших очах десятки тисяч людей під час чеченської війни... «Дрожи, Кавказ, — идет Ермолов!» — ці пушкінські рядки блискуче показують «справедливий» характер цієї колоніальної війни. І кому, як не Шевченку, який пам’ятав ціну втрати свободи українського народу, було зрозуміти біль і гнів народів кавказьких?
«Кавказ» нетлінний ще й тим, що це — зразок справжнього, високого інтернаціоналізму (не в брехливому, казенному розумінні цього слова, коли окуповували Афганістан або Чехословаччину й пояснювали це «виконанням інтернаціонального обов’язку»). Шевченків інтернаціоналізм — це коли український геній (між іншим, за всіма критеріями наших лівих — «націоналіст», який дав карбовану формулу: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля») з глибин своєї душі шле незабутнє побажання братам-кавказцям: «І вам слава, сині гори, Кригою окуті, І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!». Інтернаціоналізм Шевченка — це коли поет з рідкісною афористичною точністю дає безсмертне узагальнене визначення самої суті миколаївської держави: «Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!». Це коли приймаєш свідоме рішення, що йде від серця, поділитися своїм твором iз геніальним співцем іншого уярмленого тоді народу, польського — Адамом Міцкевичем (у грудні 1846 року Шевченко передав рукопис «Кавказу» для знаменитого автора «Пана Тадеуша» й «Оди вольності» члену Кирило- Мефодіївського братства Миколі Савичу, який тоді щойно їхав за кордон. Прецікавий факт! Взагалі тема «Шевченко і Міцкевич» ще чекає на своїх дослідників).
Такі шедеври, як «Кавказ», створюються в моменти колосального духовного піднесення, прозріння, катарсису. Коли великий творець, стаючи голосом рідного народу, раптом бачить те, що (поки ще!) не бачить його народ, й те, задля висловлення чого, власне, цей народ і послав його у світ. Проте це прозріння зовсім не виключає копіткої обробки фактів! Ось про що згадує знайомий Шевченка Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Ось сядь лишень та розкажи мені про Кавказ і про черкесів» — і довго ми з Тарасом розмовляли про горців: його все цікавило, він розпитував про найменші подробиці тамтешнього побуту». А ось уривок зі спогадів лікаря Андрія Козачковського, в будинку якого у Переяславі жив Шевченко, завершуючи працю над «Кавказом»: «У жовтні того ж (1845-го. — І. С. ) року Шевченко приїхав до мене знову хворий і прожив у мене близько двох місяців. Уранці він звичайно писав, зовсім не прагнучи залишитися наодинці. Він писав ніби граючись... Вечір минав у розмові, що тривала майже завжди години до другої...».
«Писав ніби граючись...». Очевидно, Козачковський тут спрощує — перед нами вічна загадка Шевченка, загадка генія. Адже «граючись» немислимо було написати такі вогненні слова: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого!». Ці слова — прямо звернені до кожного з нас.
