18 квітня знову непомітно для громадськості минула дата першої згадки назви нашої країни. В багатьох інших країнах точно б не пропустили таку нагоду для популяризації своєї держави. У нас же — «тиха украинская ночь». Між тим, безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач.
І це справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.
Між тим, повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині Київської області) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала».
В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв’язок між успіхами народу і станом його пам’яті, ані мати цю пам’ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії. Зокрема такі, як природа назви своєї країни.
Між тим, у радянські й імперські часи була популярна й ідеологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова «окраїна». Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Батьківщину і зневажати свою.
У XVIII столітті, після кількасотлітініх боїв одразу на «кілька фронтів» українці оглянулися, і, як то кажуть, з’ясували — «і я не я, і хата не моя». Несподівано виявилося, що на ім’я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля — і так ще на пару сторінок.
Причому це привласнення назви було зроблено країною, з протилежною політичною та суттєво відмінною культурною традицією. Між тим, «запозичення» назви — явище звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття — до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим. Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни — нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.
Відповівши на запитання, що таке Русь і що таке Україна, ми дамо собі відповідь, що ми є.
Поява слова «Україна» вперше 1187 року по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ — XVІІ століттях називалася територія Центральної України) одразу ставила нерозв’язне для радянської пропаганди питання — окраїною щодо чого могла бути ця територія? Природно, що не Москви. Остання у ті часи була настільки глухою околицею, що про неї пересічні люди навряд чи взагалі щось чули на Київщині. Київ залишався безумовним центром для усіх князів династії Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї батьківщиною («доменом» або «вотчиною»), навіть коли, керуючи далекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.
Загалом, частина Переяславського князівства в той час справді була на краю Русі. Однак інша його частина була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ. Таким чином, було б незрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, це робити щодо свого князя мали жителі Переяславського князівства незалежно від віддаленості від кордонів. Отже, поява слова «Україна» вперше зафіксована стосовно Переяславського князівства. У цьому повідомленні йшлося, що за Переяславським князем Володимиром Глібовичем «тужила вся Україна». Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сіверське князівства). Тому слово «Україна» не могло означати околиць князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.
Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (коли він в’їхав у серединні землі цього князівства, а не його околиці). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну», тобто малося на увазі все князівство.
Слід відзначити, що назва «Україна» застосовувалася й щодо російських та білоруських земель — Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне князівство, а не його околиці.
Слово «Україна» в літописах виступає синонімом слова «князівство». Саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає «наше князівство», «наша земля», «країна».
Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «країна» означає власне країну. «Українянин» а пізніше «українець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник».
В українській мові є слово «украяти», тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т. ін.
Специфіка вживання назви «Україна» в літературі XІІ—XV ст. цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін «Україна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».
Вперше з’явившись щодо Середньої Наддніпрянщини щонайменше в середині VI ст., задовго до появи варягів на історичній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще поет Іван Франко в 1914 р. писав про себе «я єсмь русин». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами.
Паралельно, з ХІІ ст. виникає й назва «Україна».
А що ж таке Русь?
У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця ХІІ ст. — й Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» — усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна — Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця ХІІ ст. — це ще й землі Західної України.
Повідомлення літопису під 1141 р.: «І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську землю, до Києва».
Повідомлення літопису 1147 р., коли чернігівський князь Святослав Ольгович обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві): «У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».
Повідомлення літопису під 1148 р. про обмін дарами між великим київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленським: «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем, на зразок візантійських імператорів), а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів».
Повідомлення літопису під 1149 р., коли вигнаний із Київщини Ростислав приїжджає до свого батька Юрія Довгорукого в Суздаль, то каже: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руська і чорні клобуки».
Повідомлення літопису про слова Юрія Довгорукого (1149 р.): «Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив».
Повідомлення літопису під 1151 р. після того, як Ізяслав Мстиславич учергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».
Повідомлення літопису про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 р.: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».
Повідомлення літопису про те, як після смерті київського князя Ізяслава Мстиславича «тої ж зими (1154 р.) рушив був Юрій у Русь, почувши про смерть Ізяславову».
Повідомлення літопису під 1155 р., коли тодішній київський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ: «Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».
Повідомлення літопису під 1173 р., коли Андрій Боголюбський вказав князям Ростиславичам залишити Київ і навколишні міста Білгород та Вишгород і піти до Смоленська: «І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі».
Повідомлення літопису під 1174 р. про те, як суздальський князь Андрій Боголюбський, відповідаючи на звернення князів Ростиславичів, сказав: «Пождіте трохи, я послав до братів своїх в Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам відповідь».
Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як суздальського князя Андрія Боголюбського вбили змовники у заснованому ним містечку Боголюбові під Суздалем, а його придворний Кузьмище причитав: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. Не так, як колись, коли купець приходив із Цесарограда, і з інших країв, і з Руської землі...»
Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володимира-на-Клязьмі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».
Повідомлення літопису під 1175 р.: «Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами».
Повідомлення літопису під 1180 р. про похід чернігівського князя Святослава Всеволодовича на Суздаль і Рязань: «І тоді спішно приготувалися до бою у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а інших вони побили». Коли Святослав повертався із Суздалі, літопис повідомляє: «А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода, і Олега, сина свого, і Ярополка в Русь, а сам із сином Володимиром пішов до Новгорода Великого».
Повідомлення літопису під 1187 р. про те, як князь Рюрик Київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його восьмилітню дочку Верхуславу за свого сина Ростислава, а Всеволод згодився, дав великий посаг і відпустив її «в Русь». Князь Рюрик справив пишне весілля, якого «несть бувало в Русі», а потім тих, що привезли Верхуславу з Суздалю, «Якова свата і с бояре одпустив ко Всеволоду в Суздаль». Яков «приїхав із Русі (в Суздаль), проводивши Верхуславу, і бисть радість».
Повідомлення літопису під 1223 р. про те, що на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар з Ростова послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг «до них в Русь».
«Варязька теорія» походження назви Русі зі Скандинавії поширювалася в Росії й СРСР через те, що дозволяла нехтувати численними літописними згадками, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь — це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ ст. й Західної України. Якби варяги принесли ім’я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване в писемних джерелах VI ст., адже варяги вперше з’явилися на історичній арені на кілька століть пізніше.
Сьогодні навіть такий москвофіл, як академік П. Толочко, вважає, що назва «Русь» — місцевого, південного походження: «Вочевидь, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII—IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов’ян. Не випадково літописець писав: «...поляни іже нині зовомая Русь». Інакше кажучи, слов’яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва «Русь»... Вочевидь, зі словом «Русь» пов’язані й давні імена річок — Росі, а також її притоків Росави і Роставиці».
Просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви «Україна» в літературі XІІ—XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін «Україна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».
Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. І обидві чудові, зв’язані з колосальною кількістю перемог.
18 квітня 1187 року народилася лише одна з двох назв нашої країни, у той час як тоді в історії абсолютно нічого не змінилося. Тому сама країна, безумовно, є старшою.
У такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія — Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим — Суздаллю й Заліссям.
