У розпал перебудови народився вислів «непередбачуване минуле».
Це набагато більше, ніж журналістський штамп: історія, особливо історія
XX століття, значною мiрою зфальсифікована.
Особливо не пощастило в цьому сенсі історії України. Досі
в зарубіжній і навіть вітчизняній політології панує погляд на Україну як
на такий- собі пасивний страждальний об’єкт геополітики («багаті землі»),
за які тривала й триває боротьба тих чи інших зовнішніх сил. А між тим,
протягом багатьох віків українці є найактивнішим суб’єктом геополітики,
одним із вирішальних чинників світової історії. На мій погляд, тема «Україна
як суб’єкт геополітики» вже давно мала стати стрижневою проблемою досліджень
вітчизняних істориків.
Як почин я хочу довести, що саме події в Україні визначили
результат Громадянської війни (1918— 1921 рр.). Більшовики утримали владу
й утретє відвоювали Україну тільки тому, що всі сили українців і «білих»
росіян були виснажені взаємною боротьбою, а Червона Армія опинилася над
сутичкою.
У другій половині літа 1919 року здавалося, що більшовизм
на межі краху. Збройні сили Півдня Росії під командуванням Денікіна завдали
найважчих поразок більшовикам. 25 червня був захоплений Харків, 30 червня
— Царицин. Території на південь від Воронежа було охоплено загальним повстанням
донських козаків. Шлях до Москви по величезному фронту від Харкова до Царицина
було відкрито.
Україна з флангу не становила для Денікіна ніякої загрози:
там вистачало своїх проблем. Уже з кінця червня Махно розгорнув проти «червоних»
активні бойові дії. Залишався ще й Григор’єв, а також Зелений, Ангел...
Лев Троцький згодом висловлювався прямо: «Ні для кого не є секретом те,
що не Денікін змусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання,
яке підняло проти нас українське сите селянство». («Поступ», 1989, №17,
с.6). Із заходу на Київ наступали петлюрівці, яким у липні прийшла на допомогу
Українська Галицька Армія. Петлюра благав Денікіна укласти військову угоду,
«відклавши вирішення усіх суперечливих питань до кінця війни».
Отже, 3 липня генерал Денікін підписав наказ про похід
на Москву. Шлях на неї було відкрито. На правому фланзі на Саратов, Пензу
та Нижній Новгород наступала Кавказька армія генерала Врангеля. У центрі
на Воронеж, Рязань і Москву йшла Донська армія генерала Сидорина. Найдобірніша
армія «білих», Добровольчеська, під командуванням генерала Май-Маєвського
мала йти на Москву від Харкова через Курськ, Орел і Тулу. За лівий фланг
Денікіну можна було не турбуватися: в Білорусії у цей час розпочали наступ
поляки. Навіть якби Денікін через свій великоруський шовінізм не хотів
підписувати ніяких угод із Петлюрою, він міг би цього не робити, а створити
оборонний фронт лінією Дніпра і спокійно йти на Москву.
Чому ж Денікін не взяв Москви? «Виконання плану Денікіна
здійснювалося у формах, які відрізнялися від тих, що міркувалися згідно
його наказу. Воно вилилося у цілу експедицію на Україну, протягом якої
сили південних білих армій проявили слабку діяльність на центральних операційних
напрямах... Біле командування мало, очевидно, іншу мету — захопити Україну,
що спричинило розкидання його сил у просторі, програш у часі й у майбутньому
велику поразку» (Какурін М.Е. Как сражалась революция, т. 2, с. 222, 232).
Під час написання своєї книги Микола Какурін був начальником відділу з
історії громадянської війни при Штабі РСЧА — головним військовим істориком
Червоної Армії. Його точка зору — офіціоз. У загальному висновку він підкреслив:
«Щоразу, як сили української і південної контрреволюції наражаються одна
на одну, між ними починається збройна боротьба, яка відволікає обидві сторони
від їхньої основної мети — боротьби з РРФСР... Завоювання України, проведене
під неприйнятними для населення гаслами, було джерелом не сили, а слабкості
денікінських армій, заливши їхній тил хвилею повстанського руху» (Вказ.
роб., т. 2, с. 354, 356). «Нарешті виступ Махно як відкритого противника
білого командування завдав останньому низку сильних ударів і дуже похитнув
його загальне стратегічне положення» (т.1, с. 103). Г.К. Орджонікідзе,
член Реввійськради 14-ї армії Південного фронту, 10 листопада 1919 року
писав В.І. Леніну: «Очевидно, наше просування вперед буде досить швидким.
Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужикові».
МIЦЬ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ
Конкретно події розвивалися так. 30 серпня до Києва вступили
частини Української Галицької Армії, та вже 31 серпня їх було витіснено
звідти денікінцями, котрі підійшли з-за Дніпра. А 1 вересня в містечку
Добровеличківка, що на північ від Одеси, на конференції делегатів від військових
частин було оформлено створення Революційної повстанської армії України
(махновців). Та під натиском білих вона продовжувала відступати — втім,
організовано, вишикувавшись в каре розміром 40 на 40 км. На 20-те вересня
армія була вже в районі Умані, і тоді ж у Жмеринці було підписано угоду
про союз між махновцями та петлюрівцями. 25 вересня уряд УНР офіційно оголосило
війну Денікіну, і вже 26 вересня запеклі бої між армією УНР (петлюрівцями
та галичанами) й денікінцями розгорнулися на всіх ділянках фронту. А в
ніч із 26 на 27 вересня у вирішальний наступ перейшли махновці. Цього дня,
27 вересня 1919 року зазнала поразки «біла» Росія: армію Денікіна атакували
об’єднані збройні сили всієї України.
Ще один зі сталих міфів української історіографії — міф
про військову слабкість українців у роки Національно-визвольної революції,
про те, що соціалістичні угрупування не змогли створити боєздатну українську
армію. Цей міф цілком надійно спростовується як загальним ходом подій,
так і конкретними цифрами. За даними генерала Удовиченка (Удовиченко О.І.
Україна у війні за державність: історія організації бойових дій Українських
Збройних Сил 1917—1921. — К., 1995, с. 117), одного з керівників армії
УНР, в серпні 1919 р. бойовий склад петлюрівської армії разом із галичанами
нараховував 70 тис. багнетів і шабель, 1078 кулеметів, 170 гармат, 9 бронепоїздів,
6 броньовиків — усього до 85 тис. осіб, не враховуючи близько 30 тис. в
обозі й неозброєному резерві. Через жахливу епідемію тифу до кінця вересня
ці сили (особливо кількість багнетів) скоротилися приблизно у півтора рази,
але все одно були вельми значні. За даними начальника штабу махновської
армії В.Бєлаша, у вересні 1919 р. сили махновців становили 40 тис. багнетів,
10 тис. шабель, 1000 кулеметів і 20 гармат (Дороги Нестора Махно. — К.,
1993. — с. 302). До цього слід додати ще армію союзного УНР отамана Зеленого
із 10 тис. багнетів і шабель та 12 гарматами, яка діяла на південь від
Києва. Отже, загальна чисельність Об’єднаних Збройних сил України перевищувала
150 тис. осіб. Створити таку армію в таких умовах, в яких усі вони тоді
перебували — неймовірний подвиг!
Хоча якість військ «білих» росіян була загалом вища, ніж
в українців (як за бойовою майстерністю, так й особливо за постачанням),
значна чисельна перевага виявилася на боці українців, і вони її реалізовували.
Вирішальний удар завдали махновці, котрі являли собою найбоєздатнішу частину
української армії: у них було краще поставлено постачання, ще не було епідемії
тифу, вся армія була виключно мобільною — або кінною, або на тачанках.
27 вересня в районі села Перегонівка під Уманню відбулася генеральна битва
махновців із «білими» В результаті останніх було розбито наголову, понад
18 тис. осіб убито, 5 тис. взято в полон (роззброєно й відпущено додому
— це козаки; офіцерів із чотирьох відбірних офіцерських полків махновці
в полон не брали). Отже, за один день було знищено близько 15% усього особистого
складу денікінської армії!
Після цього махновці вирушили на схід, до своїх «корінних»
районів. Вони захопили Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ (Запоріжжя),
Мелітополь, Юзiвку (Донецьк), Бердянськ, Маріуполь, підступили до Єкатеринослава.
Маріуполь і Бердянськ були основними базами постачання (і складами боєприпасів)
усієї денікінської армії. 17 жовтня махновці вже підійшли близько до Таганрога
— ставки самого генерала Денікіна! Адже цей час — кульмінація наступу «білих»
на Москву, якраз 13 жовтня ними було взято Орел. А на 25 жовтня, за словами
В.Бєлаша, у махновців було вже понад 100 тис. озброєних бійців (с. 316).
Слово генералу Денікіну: «Становище ставало загрозливим і вимагало заходів
виняткових. Для придушення повстання довелося, попри серйозне становище
фронту, знімати з нього частини й використати всі резерви... Це повстання,
яке набуло таких широких розмірів, розладнало наш тил і послабило фронт
у найважчий для нього час» (с. 146 — 147). Жорстока війна із махновцями
тягнулася до самого кінця 1919 р., коли ці райони, охоплені тотальною епідемією
тифу, зайняли без бою червоні.
НЕОБХIДНО УВIЧНИТИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЇВ!
Ця стаття має конкретну практичну мету: оголосити 27 вересня
національним святом і неробочим днем — Днем Соборності України. Із поваги
до пам’яті наших предків, котрі 27 вересня 1919 року здобули одну з найбільших
перемог в історії нашої Батьківщини. Того дня відбувся Уманський прорив
— подія справді всесвітньо-історичного значення, яка змінила весь хід світової
історії. До цього дня це — «Забута перемога».
Слід погодитися з оцінкою, яку дав Уманському прориву сподвижник
Махна Петро Аршинов: «Ми відповідно до історичної істини повинні сказати
тут, що честь перемоги над денікінською контрреволюцією восени 1919 року
належить, головним чином, махновцям. Якби не було Уманського прориву й
розгрому тилу, який стався за ним, артилерійської бази й усього постачання
денікінців, останні, мабуть, увійшли б до Москви приблизно в грудні 1919
р. Бій червоних з денікінцями під Орлом має невелике значення. У своїй
основі відступ військ Денікіна на південь розпочався вже раніше — саме
через розгром тилу... І цим було вирішено результат усього їхнього походу
на російську революцію». (Аршинов П. История махновского движения (1918—1921).
— Запоріжжя, 1995. — с. 139). Іншими словами, не якби не було Уманського
прориву, не було б Радянського Союзу та світового комунізму. Але з іншого
боку, можливо й те, що без Уманського прориву взагалі не було б і ніякої
незалежної України.
