14 серпня 1920 року в одній з популярних варшавських газет — «Жечпосполитій» була надрукована стаття відомого своєю непримиренністю, в’їдливістю та войовничою опозиційністю (до «начальника держави» Юзефа Пілсудського) правого політика Станіслава Стронського. Польща в ті незабутні для нації дні стояла буквально перед краєм прірви: червоні загони Тухачевського впритул наблизилися до Варшави, загроза втрати країною державної незалежності здавалася цілком реальною...
І навіть у цих умовах Стронський не зміг утриматися від занадто глузливого (і тому — абсолютно недоречного) стилю. Свою статтю він назвав «О, диво Висли» (відчувалася в цьому якась цинічна іронія); головна думка автора була гранично простою: при такому фатальному, нездатному та самозакоханому (на погляд Стронського) верховному головнокомандувачі, як Юзеф Пілсудський, лише «Божий промисел», «Господне диво» або ж абсолютно неймовірний, неможливий збіг обставин можуть врятувати Вітчизну від цілковитої катастрофи.
А вже за два дні, 16 серпня 1920 року, почався знаменитий контрнаступ польських військ — контрнаступ, який дав можливість не тільки відкинути російсько-більшовицькі окупаційні війська від стін Варшави, але й досягти докорінного перелому в перебігу польсько-радянської війни в цілому, внаслідок чого ця війна була фактично виграна Юзефом Пілсудським (що і підтверджували, зокрема, умови Ризького мирного договору від 18 березня 1921 року між Польщею, РРФСР та Радянською Україною, згідно з якими кордони між Польщею та радянською територією встановлювалися на надзвичайно вигідних для Речі Посполитої засадах). Отже, «диво на Вислі» (причому без жодної іронії!) справді сталося, державність польської нації була врятована (що це було саме так, засвідчує «бурхлива» діяльність «уряду» Польської Радянської Республіки на чолі з Феліксом Дзержинським та Феліксом Коном, який «працював» у Любліні, захопленому більшовиками, в липні-серпні 1920 року).
Проте, відверто кажучи, професійні історики завжди скептично — і з повною на це підставою — ставляться до такої категорії, як «диво», при тлумаченні історичного процесу. Ще Вольтер, цей відомий раціоналіст і супротивник фанатичної віри, писав в одному з листів до прусського короля Фрідріха ІІ (1747 рік): «Диво» для мене як для філософа — це лише етикетка, фіговий листок, яким боягузи та невігласи прикривають свою нездатність збагнути правдивий стан справ». Отож, якими же були компоненти того «дива», що воно дало змогу Польщі дев’ять десятиліть тому відстояти свою свободу та перемогти?
Звичайно, неможливо переоцінити «фактор Пілсудського», могутній вплив його особистості (ця дивовижна людина поєднувала в собі якості великого політичного реаліста та нещадного політичного бійця — оце і є якості переможців). Але в чому конкретно цей уплив виявився? Винятково важливим було те, що польському лідеру вдалося досягти реальної національної згоди всіх класів і станів рідного народу. Він усвідомлював, що слід виходити не з вузькокласових інтересів буржуазії, робітників, селян, торговців тощо, а все (абсолютно все!) підпорядковувати найвищим державним міркуванням. Пілсудський вважав, що перед поляками стоїть гігантське завдання формування внутрішніх структур власної держави, а це стане можливим лише внаслідок об’єднаних, спільних зусиль цілого народу — бо тут не впораються ні ліві, ані праві політичні сили, якщо вони покладатимуться лише на свої можливості та ресурси. Тому ідеальним, на думку «начальника держави», був би уряд національної згоди, який дав би можливість використовувати енергію суспільства задля найвищих інтересів держави.
На цьому непростому шляху довелося долати безліч перешкод, чи не найголовнішою з яких була ейфорія від незалежності — ейфорія від утіленої нарешті мрії, яка вимагала стільки жертв, боротьби й зусиль. Енджей Морачевський, прем’єр Польщі у 1918—1919 роках, писав про ці настрої так: «Неможливо передати захоплення тією шаленою радістю, що вона охопила на той момент польське населення. Через 120 років зникли кордони, їх немає! Свобода! Незалежність! Об’єднання! Власна держава! Назавжди! Хаос? То не страшно. Все буде добре. Все буде, бо ми звільнилися від кровожерів, крадіїв, грабіжників, від кашкетів з кокардою, будемо самі господарювати й панувати...». Пілсудському та його соратникам вдалося (хоча і не на сто відсотків) «приборкати» подібні настрої, що й дозволило захистити незалежність; цікаво було б згадати в цьому зв’язку вже не польську, а українську ейфорію незалежності зразка 1991 року...
Ейфорію в жодному разі не міг терпіти Пілсудьский, адже на порядок денний (після вступу на польську територію більшовицьких військ) встало гасло «пролетарської революції» в Польщі, більше того — революції в Європі. Західний фронт Тухачевського отримав інструкції Політбюро ЦК РКП(б), згідно з якими напрям просування його частин мав бути таким: обійшовши Варшаву дещо північніше, належало рухатися до Влоцлавека, Торуні і далі до кордону з Німеччиною. Командувач Півднно-Західного фронту Єгоров був зобов’язаний через Львів, Малопольщу вийти до Карпатського хребта, а далі — до Угорщини, також (дещо інший напрям) — до Чехії та Австрії через Краків. Дуже цікавими є слова Леніна: «Якби Польща стала радянською, якби варшавські робітники отримали б допомогу від Радянської Росії, на яку вони чекали і яку вітали, Версальський мир був би зруйнований, і вся міжнародна система, котра завойована перемогами над Німеччиною, завалилася би... Питання стояло так: ще декілька днів переможного наступу Червоної армії, і не лише Варшаву взято (це не так важливо було б), але зруйновано Версальський мир».
Ось що тоді було поставлено на кін (дивовижно, і не хотілося б проводити грубих аналогій, але фактом є те, що саме в той час, влітку 1920 року, шалену агітацію проти Версальського миру розгорнула також і крихітна тоді, в порівнянні з РКП(б), групка німецьких «національних соціалістів», очолювана якимось Адольфом Шикльгрубером...). Знаючи це, читач, думається, самостійно оцінить і стиль, і зміст слів Михайла Тухачевського, написаних через декілька років після «червоного походу в Європу»: «Робітничий клас Західної Європи лише від самого наступу нашої Червоної армії зазнав революційного руху. Ніякі національні гасла, які висувала польська буржуазія, не змогли затемнити сутність класової війни, що розпочалася» (а ось тут Тухачевський помилявся: національна єдність поляків виявилася сильнішою за заклики до «світової революції»; ХХ століття взагалі виявилося, всупереч розрахункам Маркса й Енгельса, добою потужних національних рухів і національного, а не класового, згуртування). І далі знаходимо дивовижно відверте зізнання Тухачевського: «Немає жодного сумніву в тому, що якби ми тільки вирвали б з рук польської буржуазії її буржуазну шляхетську армію, то революція робітничого класу в Польщі стала б доконаним фактом. А ця пожежа не залишилася б обмеженою суто польськими рамками. Вона бурхливо поширилася б усією Західною Європою». Ось такими були розрахунки «червоних». 12 серпня 1920 року Тухачевський віддав наказ про штурм Варшави.
А що робив у ті доленосні дні головнокомандувач польської армії Юзеф Пілсудський? Читаємо в його книзі спогадів «1920 рік»: «1 серпня, повернувшись з Холма до Варшави, я знайшов її у вкрай тривожному стані, оскільки столиця справді перебувала під загрозою. Постійні неуспіхи впродовж цілого місяця, з усіма моральними та матеріальними наслідками, що звідси випливали, неймовірно сильно пригнічували усіх військових. Переможний похід армій Західного фронту Тухачевського до Варшави справив могутній вплив. У нас було враження калейдоскопа, який викликав хаос у розрахунках, наказах та донесеннях. Цей калейдоскоп безперервно обертався, і в ньому сьогоднішній день був зовсім не схожий на завтрашній. А фігури цього калейдоскопа — польські дивізії та полки, що відступали, перемішані з географічними назвами, являли собою якусь заплутану карусель».
«На той час — веде далі Пілсудський — за посадою найближче до мене стояли троє добродіїв: начальник штабу генерал Розвадовський, військовий міністр генерал Соснковський і генерал Вейган, який нещодавно прибув із Франції як технічний радник англо-французької місії, доправленої до нас у цей грізний час. У всіх їхніх розмовах, що відбувалися в будинку нашого Генерального штабу на Саксонській площі у Варшаві, дуже часто згадувалася битва при Марні у серпні-вересні 1914 року, перемога французів у якій дозволила відстояти Париж. У цих розмовах я особисто брав якнаймінімальнішу участь. Переді мною стояло тоді подвійне завдання: перебрати ініціативу дій польськими військами та реорганізувати весь апарат управління, поєднуючи це зі змінами в особовому складі армії. Мною розроблялись ці питання не на нарадах, а (ввечері 5 серпня та в ніч на 6 серпня) в самотній кімнаті в Бельведері (палац у Варшаві — резиденція глави польської держави. — І.С.). Я довго не міг розібратися в усій плутанині питання, а саме, чи дати вирішальний бій тут, у регіоні Варшави, чи тримати пасивно маси своїх сил? Враховуючи, що контратака тут скрізь мала вигляд фронтального (лобового) удару, доводилося зрештою прирікати на пасивність десять дивізій, тобто майже половину польських сил». Зрештою, після додаткових консультацій з генералами Розвадовським, Соснковським, Ридз-Сміглою та з французьким військовим радником генералом Вейганом (до речі, в місії останнього служив і брав активну участь у бойових діях в Польщі нікому ще тоді не відомий 30-річний офіцер Шарль де Голль!) було ухвалено остаточне рішення: силами військ, таємно зосереджених в нижній течії річки Вепрж (впадає у Віслу), рішучим наступом у фланг і тил розбити частини 16-й армії та Мозирської групи Західного фронту Тухачевського, а потім — обхідну групу червоних армій у момент їхнього підходу до Варшави. Що ж стосується частин, розташованих на верхньому Вепржі, то вони мали спочатку прикривати зосередження маневрової групи маршала Пілсудського зі сходу та південного сходу, а після завершення зосередження об’єднаними силами і в тісній оперативній взаємодії з північною ділянкою фронту блискавичним ударом у північно-східному напрямі реалізувати ідею контрманевру польського командування, яке вирішило мати тут не менше двох армій (3-тю та 4-ту).
Слід додати, що виробленню остаточного плану дій передувало жваве обговорення у польському генеральному штабі спільно з французькими офіцерами. І якщо у підсумку всіх обговорень питання про наджорстку оборону району Варшави було вирішене одноголосно, то в питанні про здійснення контрнаступу думки дещо розійшлися. Французи в особі генерала Вейгана пропонували організувати головний удар північніше від Варшави, у той час як Пілсудський вирішив зібрати сили за Вепржем і завдати удару з півдня на фланги і сполучення червоних армій. В підсумку було прийнято друге рішення, яке було особистим рішенням начальника держави та верховного вождя.
Можна доволі довго говорити про суто військово-технічні аспекти поразки більшовицьких армій під Варшавою (так, украй поганою була взаємодія між з’єднаннями Західного та Південно-Західного фронтів; не здійснилися очікування Тухачевського, що до початку вирішальної операції в його розпорядження повністю перейдуть 1-а Кінна та 12-а армії Південно-Західного фронту). Цей розрахунок на армії, котрі ще не перейшли в підпорядкування командувача Західним фронтом, спричинив поразку. Без залучення цих сил для спільних дій з арміями Західного фронту важко було виграти битву на Вислі. Прорахунок в їхньому підключенні до боїв був однією з головних причин поразки Західного фронту червоних.
Проте, очевидно, значно вагомішими були причини політичні. А саме: нація, зокрема і робітничий клас та «трудове селянство» Польщі, обрала не «інтернаціональну» ідею «радянізації» Польщі з наступним перетворенням її, в кращому разі, на васально залежну від Москви державу (а то й і з повним включенням її до Союзу Радянських Республік, який вже тоді готувався і формувався), а національну ідею збереження і всілякого зміцнення власної суверенної держави. Не так було в Україні (чому саме — тема окремої розмови). Ось де принесла все ж таки свої результати політика «національної консолідації», що її так активно проводив Пілсудський; ось коли виявився цілком реальним зміст гасла «Спочатку незалежна Польща — а потім побачимо яка!»
