23-річний київський громадівець Павло Чубинський після відвідин могили Т.Г. Шевченка у Каневі та написання вірша «Ще не вмерла України...» попав в опалу. За свою активну громадську діяльність він «заслужив» у жандармів таку характеристику: члени групи П. Чубинського «діють з намірами поширення в народі соціалізму й комунізму, й за словами деяких, їхні устремління не залишаються без шкідливих наслідків на легковірний розум молоді простого класу». Після таких доносів його як «нешанобливого сина» й «головного порушника громадського спокою» без суду й слідства відправили в далекий північний край — «на охолодження». Там, будучи під негласним наглядом поліції, П. Чубинський написав понад 50 наукових праць, якими здивував не лише губернаторів, а й учених мужів у президії Російського географічного товариства, які нагородили його срібною медаллю. А в січні 1869 року трапився дивний випадок: П. Чубинського представили до ордена, але замість нагороди з нього зняли поліцейський нагляд і подарували свободу. І це була для нього найвища відзнака. Йому дозволили повернутися до України.
Через Архангельськ пролягли шляхи багатьох українців. Починаючи з часу поразки Івана Мазепи, до цього північного міста, як до пересильного пункту, вирушали ті, для кого була визначена адреса місця «відмолювання гріхів» серед Білого моря, назва якій Соловецький монастир. Відомий український етнограф ХIХ ст. Петро Єфименко перший знайшов у справах архангельського архіву імена українців — священика Святайла та його сина Никанора. Серед засланих до Архангельська були генеральний осавул Дмитро Милорадович та його сини Федір та Іван, сердюцький полковник Яків Покотило. А за ними йшли нові й нові партії каторжан, яких везли сюди всупереч їхній власній волі, як і Павла Платоновича Чубинського, котрий прибув сюди 24 листопада 1862 року, щоб відбути адміністративне покарання. Він був ізольований від України як небезпечний елемент, активний виконавець «возмутительных» пісень. Його життя в Архангельську почалося зі знайомства із губернатором М.І. Арандаренком, відомим автором «Записок о Полтавской губернии». Яка доля йому усміхнулася, що він потрапив на цю «теплу посаду» — невідомо. Але він «грівся» в Архангельську сім років, поки його 17 квітня 1863 року не призначили членом ради міністра внутрішніх справ.
Засланця П. Чубинського М. Арандаренко зустрів тепло й співчутливо, але не наважився сам розпорядитися, щоб доправили його за визначеною судовим слідчим ще в Петербурзі адресою — у містечко Пінега, і про всяк випадок просив дозволу міністра внутрішніх справ. Поки надійшов дозвіл зі столиці, П. Чубинський майже два місяці мешкав у Архангельську, одержуючи щодоби по 15 коп. сріблом на харчі. За цей час Павло Чубинський познайомився з містом і людьми, потоваришував із учителями гімназії, які були його друзями по нещастю — «колонією каторжан». Людина жвава й товариська, він швидко знаходив спільну мову з будь-ким. Особливо близько зійшовся з учителем полтавської гімназії О.І. Строніним, який відбував покарання у Архангельську «за поширення малоросійської пропаганди».
У першій декаді січня 1863 року архангельський губернатор отримав дозвіл відносно подальшої долі П. Чубинського. Йому дозволили обійняти посаду судового слідчого в Пінезі, але заборонили працювати у галузі освіти i в міській та земській поліції. 17 січня 1863 року надвечір із Архангельська виїхали два екіпажi. Першим їхав П. Чубинський у супроводі чиновника земської поліції, а другим зі своїм сторожем-жандармом — О. Стронін. Шлях пролягав через Пінегу. 19 січня П. Чубинський був на місці призначення, а О. Стронін поїхав далі — до краю землі, північніше на 300 кілометрів, до міста Мезень. Через деякий час вони знову зустрінуться в Пінезі, де утворили цілу колонію засланців, серед яких багато було поляків. Група П. Чубинського гуртувалася навколо місцевого чиновника, акцизного наглядача Ф.П. Неронова, людини чесної й совісної.
Судовим слідчим П. Чубинський служив майже дев’ять місяців. Літом до Пінеги приїхав новий губернатор Микола Мартинович Гартинг. Павло Чубинський познайомився з ним на обіді в одного чиновника. І наслідки цього знайомства не забарилися: у жовтні 1863 року його перевели на роботу в Архангельський губернський статистичний комітет.
Першим найважливішим заходом, проведеним статкомітетом у 1863 році, був перепис населення Архангельська. Завдяки методиці проведення перепису, розробленої Павлом Платоновичем Чубинським, одержано найбільш достовірні, найточніші відомості про кількість населення, про розподіл його за станами, віросповіданням, родом діяльності, освітою. Результати перепису були старанно проаналізовані й видані окремою брошурою для масового користування. Разом із П.Єфименком Павло Платонович склав статистичну програму, програми звичаєвого права та етнографічну, які були надруковані у «Губернських відомостях» та окремими екземплярами розіслані членам комітету по всій губернії. Щоб надати започаткованій роботі офіційності, голова комітету губернатор М.М. Гартинг звернувся через газету до всіх тих, кому добре знайомі побут і звичаї місцевого населення, з проханням зібрати необхідну інформацію відповідно до надрукованих програм.
Менше року працював П. Чубинський на посаді секретаря статистичного комітету. За цей порівняно нетривалий період значно зріс його авторитет в очах губернатора, зміцніла довіра до нього як людини та як до службовця. Тому не випадково, що М.М. Гартинг спершу призначив його чиновником з особливих доручень, а вже після того, 19 вересня 1864 року повідомив про те, що П. Чубинський вселяє надію на цілковите виправлення щодо політичних поглядів, і він вважає за можливе, керуючись дозволом міністра внутрішніх справ від 19 грудня 1862 року, щоб цей чиновник обіймав відповідальні посади, крім посад у відомстві освіти, міській та земській поліції, а тому призначено його на посаду чиновника особливих доручень. «Я впевнений, — писав губернатор, — що П. Чубинський зможе оцінити таке заохочення й виправдає довіру чесною й корисною службою, до якої він цілком підготовлений, маючи вищу освіту. Крім того, залишаю П. Чубинського під суворим таємним наглядом і буду постійно стежити за кожним його кроком, доручатиму тільки те, що не відноситься до політичної й секретної справи». Насправді трапився казус. Губернатор по своєму зрозумів дозвіл міністерства внутрішніх справ відносно посади П. Чубинського, тобто як кажуть, що не заборонено, те дозволено. І спершу призначив його чиновником особливих доручень, а вже потім доповів міністерству внутрішніх справ. А там схаменулись, та вже пізно. Відмінити рішення губернатора означало принизити його честь і гідність. Тому на інформацію М.М. Гартинга міністр 4 жовтня 1864 року відповів так: «Особи, подібні П. Чубинському, які перебувають під наглядом поліції, не допускаються не лише в міську й земську поліції, а й до губернаторської канцелярії. Та оскільки Ви вже призначили П. Чубинського чиновником особливих доручень, то мені незручно відміняти Ваше розпорядження». Але нагадав, що необхідно «пильно стежити за всіма діями Чубинського».
П.П. Чубинський жив і працював за законами правди, честі й справедливості. Він керувався «вищою правдою» і, за характеристикою сучасників, «був заклятим ворогом чиновницької сваволі й хабарництва, завжди відстоював діяльних і чесних людей, і в період його перебування в Архангельській губернії хабарництво й сваволя якщо не зовсім канули в Лету, проте дуже боялися з’являтися на світ Божий».
Окрім великої кількості питань, які вирішував комітет, П. Чубинський не обминув і такої важливої події, як відзначення 100-річчя з дня смерті М.В. Ломоносова. До цієї дати готувався сам і спонукав членів статистичного комітету. Для вшанування пам’яті великого вченого в Архангельську, у Холмогорському повіті та інших місцях були створені ініціативні комісії. Перші урочистості пройшли на батьківщині вченого у квітні 1865 року в Холмогорах. Відбулися урочисті заходи і в місті Пінега, де відбував перші місяці заслання П. Чубинський. Наступного дня у присутності високопосадовців-чиновників, духовенства, селян і солдатів відбулися заходи в Архангельську поруч із пам’ятником М.В.Ломоносова. Із промовами про життя і наукові заслуги вченого виступили члени комітету А.Д. Махначов, П.П. Чубинський та гімназист Амосов. Зворушливо говорив Павло Платонович. Він сказав: «Великий холмогорець — гордість російського народу тому, що своєю діяльністю перед усім світом довів геній і моральну могутність російського племені, але ним може особливо гордитись російський селянин... М. Ломоносов палко любив свою вітчизну, любив її славу. Він вірив у геній і моральну силу російського народу, прагнув просвітити свою батьківщину, все життя працював для неї й страждав за неї».
Відбулося покладання вінка та квітів до пам’ятника, гімназисти та вихованці військового училища виконали оди. Молодим учасникам дійства, гімназистам та селянам, було роздано 30 примірників життєпису М. Ломоносова і 400 брошур спогадів про нього, підготовлених статистичним комітетом.
Північ для Чубинського стала справжнім життєвим університетом, де гартувалися його характер і воля, мужнів талант вченого-етнографа, економіста й статистика. Збираючи й аналізуючи етнографічні й статистичні матеріали, він отримує досвідом краєзнавчої роботи, цікавиться економікою, соціальним становищем народів далекої північної околиці. З інтересом вивчає природні умови краю, види діяльності й побут російського населення й місцевих народностей, часто подорожує губернією, вносить пропозиції щодо поліпшення умов життя народів Півночі. У пресі все частіше з’являються економічні статті й нариси про розвиток хліборобства, стан рибних та звіробійних промислів, торгівлю Архангельського порту, морське суднобудування, використання надр Печорського краю, економічний побут зирян, лопарів, самоїдів, карелів. Павло Чубинський усе прагне пізнати й глибоко вивчити, щоб кожному факту надати наукового осмислення й обґрунтування.
Павло Платонович із болем писав у листі до Я.П. Полонського: «Нудно жити в цих снігах, далеко від батьківщини в неволі, не знаючи ні дня, ні години, коли прийде звільнення... Дорого б я заплатив, аби тільки розпрощатися з цим краєм». Такими були хвилини важких роздумів про свою долю. Але нудьга не повністю заполонила його душу, бо активно працював у галузі статистики й мистецтва, влаштовував благодійні спектаклі, поставив такі п’єси: «Женитьбу», «Не в свои сани не садись», «Доходное место».
У 1866-1868 роках П. Чубинський працював під керівництвом нового губернатора Сергія Павловича Гагаріна, людини гуманної й турботливої, яскравого представника російської «освіченої бюрократії». Великий обсяг роботи йому довелося виконати у 1867 році. За дорученням Російського географічного й Вільного економічного товариств він очолив експедицію у Запечорський край і за п’ять місяців (квітень — жовтень), подорожуючи поганими дорогами найменш заселеного краю, об’їхав 36 повітів семи губерній — Архангельської, Вологодської, Олонецької, Новгородської, всю Карелію, шість повітів Костромської й Чердинський повіт Пермської губерній, звідки надходили в Біломор’я товари народного споживання. Після цієї важкої й втомливої поїздки у своєму звіті П. Чубинський писав: «Сильне упередження проти Півночі! Ще недавно одна із впливових газет повідомляла про Біломор’я як про край тундри і оленів. Допоки Північ буде уявлятися тундрою, доти важко чекати розвитку її економічного потенціалу. Поки не буде прокладено залізниці з В’ятки до Двіни, до того часу Північ буде голодувати. Недоїмки будуть зростати, куркулі розвиватимуться й виключно чотири архангельські іноземні контори господарюватимуть над третиною території Європейської Росії».
Зібравши й опрацювавши величезну масу матеріалів, П. Чубинський представив у президію Російського географічного товариства ґрунтовний звіт про роботу експедиції майже на 300 сторінках. Він викликав такий великий інтерес у Петербурзі, що президія товариства змушена була звернутися до міністерства внутрішніх справ з проханням дозволити приїзд П.Чубинського до столиці для особистої доповіді. Цей звіт перетворився на солідну працю «Про стан хлібної торгівлі й виробництва в Північному краї», видану в Петербурзі 1870 року.
На початку січня 1869 року П.Чубинський їде до столиці, доповідає авторитетним вченим про свою роботу. І тут його душу наповнює радістю щасливий випадок, якого він терпляче чекав понад шість років. Як виявилося, губернатор С.П.Гагарін клопотався про нагородження П. Чубинського орденом св. Станіслава другого ступеня з імператорською короною. Але через певний час губернатор одержав таку відповідь міністра внутрішніх справ: «Ваша Світлість клопоталися про нагородження секретаря Архангельського статистичного комітету колезького асесора Павла Чубинського орденом Св. Станіслава другого ступеня з імператорською короною. Розуміючи, що нагородження П. Чубинського як особи, яка перебувала під наглядом поліції, є незручним, я визнав більш переконливим для заохочення за службову діяльність і замість нагороди попросив Наймилостивішого дозволу на звільнення П. Чубинського з-під нагляду поліції й за згодою із шефом жандармів представив на Височайший розгляд. Государ-імператор Наймилостивіше дозволив звільнити П. Чубинського з-під нагляду поліції з тим, щоб П. Чубинський, який перебуває нині в Петербурзі, не повертався на службу в Архангельську губернію».
Ця звістка була найбільшою радістю для П. Чубинського. Йому дозволено повернутися на Україну й там продовжувати наукову працю! За словами одного із сучасників і близьких знайомих М.О.Огарьова, П. Чубинський на Півночі поводився як справжній син України. Розлучений із нею, він пристрасно любив свою батьківщину, говорив про неї з особливим захопленням і урочистістю. Дома, у вільний час його часто бачили в українському одязі, улюбленою їжею для нього були українські страви. Земляки були завжди дорогими гостями у нього... Архангельці ще довго згадували його як невтомного трудівника і дослідника, який недовго прожив на Півночі, але дуже багато зробив. Адже він присвятив російській Півночі понад 50 наукових праць і статей. Про себе він сказав: «Я працював на Півночі невтомно й своєю працею довів мою любов до російського народу».
