Пошуки відповіді на ключове запитання: «Як стали можливими військова та гуманітарна трагедія на Донбасі та агресія Росії» — тривають. Українські інтелектуали — письменники, публіцисти, історики, політологи, філософи, етнологи, економісти — вже розпочали цю винятково важку, відповідальну працю.
І ось — добра й довгоочікувана новина. Інститут історії України НАН України випустив 800-сторінкову фундаментальну працю докторів історичних наук Станіслава Кульчицького та Лариси Якубової «Донеччина і Луганщина в ХVII– XXI ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального в регіональному просторі». Нехай не лякає майбутніх читачів занадто, на перший погляд, «академічна», «солідна» назва книжки. Цілком можна стверджувати, що перед нами просто («просто»!) «Історія Донбасу». Часові рамки викладу — саме ХVII–XXI століття. Без перебільшення, такого узагальнюючого, всеосяжного дослідження у нас ще не було. На тлі поворотних етапів політичної, соціально-економічної та етнокультурної історії нового й новітнього часу авторами реконструйовані обставини колонізації Донеччини і Луганщини, участь окремих етнічних груп у господарському освоєнні регіону, процеси етнокультурного обміну та суперечності, які вони генерували. Досліджено державні практики регулювання міжнаціональних відносин у Російській імперії, СРСР та Українській державі, в центрі уваги Станіслава Кульчицького і Лариси Якубової — властиві Донбасу форми соціальної та міжетнічної взаємодії, окреслено сучасні тенденції, перспективи і потенційні загрози. Ретельно досліджено суперечливі й потенційно конфліктогенні взаємовідносини регіону з ядром українського націєтворення. Автори прагнуть увести окреслену проблематику в контекст державної національної та соціогуманітарної стратегії задля подолання трагічних наслідків російської агресії на сході України. Це є особливо актуально сьогодні.
«Специфіка Донбасу, — відзначають Станіслав Кульчицький та Лариса Якубова, — не є таємницею ні для науковців, ні для суспільства в цілому. Зрозуміло, що вона є продуктом його суперечливої історії та наслідком тривалих соціально-економічних, суспільно-політичних та етнокультурних процесів. Очевидно також, що прагнення держав, у межах яких відбувалося становлення Донбасу, нівелювати його специфіку, підпорядковуючи її природним потребам державної стандартизації та уніфікації, перебувало в постійному протиборстві з об’єктивним процесом українського націєтворення, крайньою південно-східною околицею якого, власне, і є сучасний Донбас». Що ж до брутально-імперської концепції «Новоросії» (є певні ознаки того, що Путін вимушено «здає» її «в архів»), то автори цілком справедливо зауважують: «Коли колонізатори не можуть обґрунтувати свого права на територію першістю освоєння, вони розвивають ідею вищості їхнього внеску в її освоєння (економічний, культурний та ін.). Саме в такий спосіб і народилася переважна більшість дискурсів, що теревенять про винятковий внесок росіян в освоєння південної України, Донбасу тощо».
С. Кульчицький та Л. Якубова роблять екскурс в історію і нагадують, що «назва, яка закріпилася за частиною території сучасних Донецької та Луганської областей з легкої руки харківського гірничого інженера Є. Ковалевського, котрий у 1820-х роках досліджував Донецький кряж і розробив першу мапу залягання вугільних пластів на теренах Слобожанщини та Приазов’я, виявилася значно живучішою, аніж назви низки адміністративно-територіальних одиниць, у межах яких розташований Донецький басейн (скорочено — Донбас)». Коли ж вести мову про історію цього краю в ХХ столітті, то автори наголошують: «У 1919–1920-х роках більшовики задумували і створювали Донецьку губернію (включивши в неї землі Війська Донського, Катеринославської та Харківської губернії) як комплексну адміністративну одиницю, осердя якої мають становити вугледобувні райони. Отже, ці райони мали забезпечуватися необхідними продуктами харчування та робочою силою розташованими навколо сільськогосподарськими повітами. В радянських документах міжвоєнної доби «Донбас» — це не тільки вугільний кряж та відповідні промислові об’єкти, а й вся територія губернії, а згодом — всі створені на її основі адміністративні одиниці незалежно від змін їхніх кордонів (до появи 1932 р. Донецької області з подальшим розділенням її 1938 р. на Сталінську (Донецьку) та Ворошиловградську (Луганську)».
І далі науковці відзначають: «Варта уваги та послідовна упертість, з якою більшовики впродовж міжвоєнної доби, попри всі адміністративно-територіальні зміни, суспільні суперечності, економічні й політичні кризи, намагалися зберегти єдність цієї уявної спільноти» (щоб переробити її на «полігон» для «випробування» радянської людини? — І. С.), «перетворити її на прототип майбутнього та орієнтир суспільно-економічного розвитку для всієї України. Заслуговує на увагу також та обставина, що розмірковування більшовицьких теоретиків та економістів жодною мірою не зійшлися з реальним станом масової свідомості. Селяни аграрної округи сприймали «Донбас» як інший світ, а не органічну складову свого буття: «уходити на Донбас» означало поїхати на заробітки на промислові підприємства й шахти навіть тоді, як цей «інший» Донбас був у якихось 15– 20 верстах».
Звичайно, не оминули увагою Станіслав Кульчицький та Лариса Якубова й лиховісних подій весни 2014 року. Вони звертають увагу на те, що «ледь чутні голоси науковців про те, що немає Новоросії, немає автентичної культури донецьких новоросів, а існує лише регіональна субкультура, були на той час не в тренді. Спалах соціальної агресії, стократ підсилений фальшивим відчуттям приниження, побореної Майданом «Главності» й токсичною пропагандою ідей «русского мира», виніс на авансцену новітньої політичної історії Донбасу таких «лідерів» і такі форми «політичної боротьби», за яких фізичне існування всієї громади донбасівців... опинилося під великим сумнівом». Автори наголошують, що «українськість» регіону не може бути оскаржена будь-яким чесним, не зомбованим путінським «русским миром» фахівцем; так, «дослідження українських істориків, мовознавців та етнологів засвідчують, що північна Луганщина є органічною складовою частиною південної Слобожанщини з її своєрідними автентичними мовами та побутовою культурою». З іншого боку, не менш важливо, на думку С. Кульчицького та Л. Якубової, зважати на те, що «вододіл у ментальності регіональних складників насправді пролягає не в культурній, а в соціально-економічній площині. Не є винятком й Україна. Критичне загострення соціально-економічних суперечностей, як свідчить історичний досвід, традиційно править за каталізатор суспільних спалахів (! — І. С.). В якій формі вони відбуватимуться — холерних бунтів, єврейських погромів чи демонстрацій «русскомирцев», залежить від низки факторів, зокрема зовнішньополітичних».
Читач має брати до уваги, що том обсягом 800 сторінок, про який ми розповідаємо — це, «за визначенням», книга багатозмістовна і, хоч аж ніяк не «всеосяжна» (хто охопить таку безмежну тему, як історія Донбасу?), проте розповідає також про те, в чому, власне, полягає унікальність культурного простору Донбасу; і про Донбас на шляху капіталістичної модернізації — від Дикого Поля до економічного дива (виникають певні паралелі з Диким Заходом!); і про утвердження більшовицької влади на Донбасі, про трагедію радянської індустріалізації, про жахіття Голодомору на Донбасі й чекістський терор, про Донбас 1943– 1990-х рр. (ідеться про ціну «відновлення», про роки наростання системної кризи радянського ладу, — ну й, зрештою, певна річ, про Донбас у незалежній Україні, в системі координат «двох Україн»).
Що далі «робити з Донбасом», яким є майбутнє цієї землі? Автори книги, так само як і відповідальний редактор праці, академік Валерій Смолій, не ухиляються від відповіді на це запитання. Валерій Смолій, зокрема, пише: «Внаслідок нерозуміння базових суспільних законів полюсом суспільної дискусії став дискурс щодо відокремлення Донбасу заради збереження миру (він безперешкодно поширюється медійним простором). В антитезу хочеться поставити запитання: «Чи відомий хоч один приклад в історії, де держава/країна з такою легкістю відмовилася б від частини своєї території та від громадян, які мешкають на ній?» Цей своєрідний «сепаратизм більшості», — стверджує академік Валерій Смолій, — є не менш небезпечним суспільним симптомом, аніж умовний регіональний сепаратизм. Як усталена та прийнята суспільством тенденція, він веде лише до безкінечного дроблення держави відповідно до намагань вирішити поточні проблеми. Цю тенденцію слід визнати однією з найнебезпечніших загроз цілісності Української держави».
А ось погляд на цю проблему Станіслава Кульчицького та Лариси Якубової: «Ми можемо або відмовитися від своєї спадщини і дати їй перетворитися на порох, а можемо, заробивши грошей, склавши план-проект, побудувати на тому фундаментальний будинок, гідний майбутнього наших дітей та онуків. Стратегічно невірно відмовлятися від донбаської спадщини. Попри сьогоденну зовнішню бідність і непривабливість, її загальнотеоретичний та пізнавальний потенціал є колосальним, зокрема в тому, що стосується теорій націй і націоналізмів, імперських практик маргіналізації та об’єктивних незворотних процесів націєтворення. Історія Донбасу — наскрізний стогін народу, котрий, піддавшись оманливим ідеям більшовизму, випив чашу випробувань та лихоліття до дна. Вся його радянська історія є свідченням того, що комуністична ідея є утопією, а намагання її втілити в життя обертається масовим терором, соціально-економічною та етнокультурною деградацією. Цей урок має бути завчений не лише українським суспільством, а й донесений до решти світу. Надто важливим є те, що він може і має бути використаний задля переходу української нації на принципово новий ментальний, культурний та соціальний рівень».
Думається, читачі цієї змістовної книжки погодяться з таким висновком.
