Суперечка про роль особистості в історії (як і дискусія про те, «що було б, якби» той чи інший видатний діяч минулого не зміг через ті або інші причини виконати свою місію, не опинився б біля керма правління) — це дискусія, з одного боку, надзвичайно цікава, бо дозволяє осмислити можливі альтернативи тому, що реально сталося в конкретному історичному часі, зрозуміти, чи могло все відбутися по-іншому. А з іншого — дискусія настільки ж схоластична, бо ще знаменитий англійський історик і письменник ХIX століття Томас Карлейль, говорячи про значення героїв і героїчного в драмах минулих століть, вказував: «Увесь героїзм великих людей полягає «всього лише» в тому, що вони, ціною немислимих зусиль, розсовують межі та рамки можливого в історії. До них всіма визнавалося, що вийти з цих рамок є безумством, абсурдом, ненормальністю — вони справами своїми довели реальність абсурду. Тому нащадки і визнали їх героями». І до слів Карлейля важко що-небудь додати, вони стали «загальним місцем» для істориків, що й робить суперечки з цією концепцією схоластичними.
Це — в загальному вигляді. А тепер перейдемо до конкретики. Рівно 25 років тому, 11 березня 1985 року, генеральним секретарем ЦК КПРС на Пленумі ЦК замість померлого напередодні 73-річного Костянтина Черненка, старого, хворого, хитрого і безбарвного брежнєвського «динозавра», був обраний Михайло Горбачов, фактичний другий на той момент секретар ЦК, наймолодший із членів Політбюро (54 роки), проте дуже досвідчений функціонер, який пройшов за 30 років роботи в комсомольському і партійному апараті всі рівні номенклатурної ієрархії (від комсомольського секретаря райкому до «партійного намісника» Ставрополя і секретаря ЦК із сільського господарства). Світова преса після появи нового «царя» (обраного, підкреслимо, не народом, а десятком «старців» із Політбюро — така собі трагікомічна пародія на колегію кардиналів, яка обирає Папу Римського!), звертаючи, звичайно, увагу на його молодість і набагато більшу освіченість (закінчив юридичний факультет МДУ) в порівнянні із зовсім не «обтяженими» зайвою культурою Хрущовим, Брежнєвим і Черненком, стверджувала проте, що новоявлений радянський лідер виявиться здатним лише на поверхневі, косметичні зміни, що не зачеплять основи Системи.
Двадцять п’ять років — у параметрах історії це термін для зміни цілого покоління. І вже зрозуміло: епоха 1985—2010 років для людей, які жили й живуть на радянському та пострадянському просторі, — це епоха не просто глибоких реформ, але й цивілізаційної революції (революції всеосяжної — і в системі влади, і в відносинах власності, і в соціальній структурі суспільства, і в духовному житті). Це реальна революція, а не уявно революційна піар-акція, за самою суттю своєю вона (її можна іменувати «системою непопулярних реформ», можна компрометувати в суспільній свідомості, «забалакати», можна перетворювати в потворну мафіозно-олігархічну пародію) є ні чим іншим, як зміною не лише суспільного устрою, але й типу цивілізації (від тоталітарної закритої держави до постіндустріального суспільства, заснованого на «економіці знань» ХХI століття). Михайло Сергійович Горбачов, за всіх помилок його як політика, ваганнях, непослідовності і лукавстві, дав цій цивілізаційній революції перший життєво необхідний, вирішальний і безповоротний поштовх. У цьому його велика заслуга перед світовою історією — всупереч усім по-хамськи зневажливим його «викриттям», які свого часу стали чи не ознакою хорошого тону в певного роду політиків, журналістів та письменників (звинувачення в «руйнуванні великої країни» і «зраді соціалізму», що роздаються на його адресу з імпер-комуністичного табору «скажених», за всієї справедливості можуть бути поставлені в заслугу Горбачову, хоч товариш Сталін на тому світі, без сумніву, давно включив його до «чорного списку»!).
Аби чіткіше уявити собі, яку ж саме державу «прийняв» сьомий і останній лідер СРСР 11 березня 1985 року, яку Систему він почав демонтувати — спочатку «методом проб та помилок», потім усе систематичніше й плановіше (саме демонтувати систему, що подавила на той час протести дисидентів; немислимо було, наприклад, підірвати її — можна було лише демонтувати, причому «запустити» цей процес міг лише господар Кремля — під прикриттям гасел про «вдосконалення» і «гуманізацію» ладу; Горбачов став діяти саме так!) — перенесемося на 25 років назад. Економіка: у лещатах планово-командної системи; за щонайменшою дрібницею необхідно було звертатися до імперського центру — до Москви. Рівень розвитку економіки: у харчовій промисловості, наприклад, ручна праця — 60%, продуктивність праці — 2,5—3 рази нижча, ніж у країнах Заходу. Ринок — «випалений» і задушений. Втрати сільськогосподарської сировини — мінімум 30%. Близько 200 млн. кв. метрів житла лише в РРФСР — найбільшій республіці колишнього Союзу — потребувало невідкладного ремонту або підлягало знесенню. Майже половина вулиць і проїздів у цілому по Союзу не мали взагалі твердого покриття; понад 730(!) міст СРСР не мали водопроводу й каналізації. Економіка була надпотворно мілітаризована; військовий бюджет СРСР з’їдав понад половину національного прибутку (в інші роки — до 70%, враховуючи приховані витрати!). При цьому до 15% і більше статей бюджету Союзу, що маскуються за статтею «інші витрати», були «таємницею за сімома печатками» не лише для депутатів Верховної Ради СРСР, які штампували бюджет, але й для багатьох членів Політбюро; про деякі «нюанси» бюджету сам Горбачов, за його визнанням (книга «Життя і реформи»), дізнався лише напередодні своєї відставки з посади президента СРСР... Держава зі старою, зношеною економікою, здатна, проте, виготовляти ракети, що тримають у страху весь світ...
Зовнішня політика. Людство на межі ядерної катастрофи («кінця» світу, як назвав це знаменитий письменник Чингіз Айтматов) та екологічної катастрофи. СРСР і США, дві наддержави, здатні десятки разів знищити весь світ, тримають одна одну під прицілом ракет. У червні 1984 року маршал Сергій Ахромеєв (не ще далеко найконсервативніший серед радянських воєначальників) читає закриту лекцію для співробітників апарату ЦК КПРС і обурюється, що «не всі ще в республіках, в обкомах, у всіх цивільних підрозділах роблять усе необхідне для перетворення країни у військовий табір». Лекція називалася «Про характер сучасної війни», маршал почав її словами: «Я хотів би чітко викласти міжнародний стан і нашу військову доктрину, а також те, як готуються до війни американці»... Тривала злочинна війна в Афганістані, що коштувала життя сотням тисяч, мільйонам афганців і (за офіційними даними) 13 тисячам солдатів Імперії, з них — значній частині українців. Уся зовнішня політика була просочена («отруєна») ідеологічним підходом. У цілому йшлося тоді про можливість самого існування людей на планеті Земля — і роль Горбачова, який пішов на досить рішучі кроки у справі ядерного роззброєння, величезна. Його концепція «нового мислення», нині добре підзабута, була дуже важливим кроком уперед для свого часу.
Влада та внутрішня політика. Абсолютне всевладдя партійного апарату — по всьому периметру Імперії. Рішуче придушення інакомислення, цензура, догоджання, кар’єризм. Будь-які прилюдні прояви любові до своєї країни (не до СРСР, а до України, Литви, Грузії, Казахстану тощо) негайно кваліфікуються як «націоналізм» зі всіма наслідками, що з цього випливають, аж до табору. А тим часом маразм «угорі» перевершував усі гадані межі. Перед обранням Горбачова був поширений дисидентський анекдот (про нього, втім, знали і в коридорах ЦК!): «З’їзд партії просять встати: зараз внесуть генерального секретаря»... Візантійські інтриги, абсолютна «замурованість» і закритість верхівки від народу. Респектабельна французька газета «Експрес» серйозно обговорює питання: а можливо, старезний Черненко вже давно мертвий (від цих Совєтів можна всього чекати!), а шаховий матч за першість світу Карпов-Каспаров зупинили, аби «звільнити місце для прощання з тілом». Рясно цитуючи промови ідеологів ЦК (і Горбачова в тому числі) з вихвалянням «заслуг» старого генсека Черненка (якого, якщо хто ще пам’ятає, витягнули напівживого на «виборчу дільницю» прямо в лікарняній палаті, де він, хитаючись, «проголосував» і навіть «виголосив промову» — важливо було показати, що Вождь «живий» і «керує». Через 10 днів його не стало...), та ж сама «Експрес» уїдливо писала, що «ці заслуги будуть забуті раніше, ніж догорять свічки біля труни Черненка»...
Горбачов прийшов до влади, будучи твердо переконаним у тому, що «так далі жити не можна» (слова, які він сказав у ніч після обрання дружині Раїсі Максимівні. До речі, масштаб її участі в майбутніх революційних реформах чоловіка — це дуже цікаве питання, що ще чекає на дослідження). Прийшов, будучи переконаним комуністом (цікаво проаналізувати, як за шість років правління його погляди і, що важливіше, його політична практика повільно, але вірно «дрейфували» в бік соціал-демократії). Але й людиною, яка чудово пам’ятає, як її діда по матері, Пантелея Юхимовича Гопкало (українця), катували 1937 року слідчі НКВС: сліпили яскравою лампою, ламали руки, затискуючи їх дверима, садили на гарячу плиту... Але Михайло Сергійович пам’ятав і про те, що дід був організатором і першим головою колгоспу «Хлібороб» у його рідному селі Привольному на Ставрополі (коли діда забрали, будинок Горбачових почали обходити стороною всі сусіди. Майбутній генсек добре запам’ятав і це). Так формувався його характер. Вочевидь, Горбачов очолив всевладну КПРС зовсім не з наміром «розвалити» її (але, зауважимо, ініційовані ним процеси «об’єктивно» привели саме до цього: він позбавив партію всевладдя, знайшов «кінець голки», на якій, за російською казкою, смерть Кощія Безсмертного, змусивши партапаратників, яких ніхто й ніколи не обирав, йти на відносно демократичні вибори в Совєти, яким поступово передавалася реальна влада, і розірвавши тим самим в’язку партійні комітети-Совєти, на якій і тримався 70 років тоталітаризм у СРСР). Він прийшов до влади з наміром лише «удосконалити» соціалізм. Але методом проб і помилок, спочатку обережно, потім усе рішучіше, відкидаючи багато тоталітарних догм (але повністю не позбувшись їх), Михайло Сергійович йшов шляхом оновлення. Намічені ним реформи вивели тодішнє радянське суспільство на шлях політичного плюралізму (у 1989—1990 роках ще зачаткового, політично неоформленого) і ринкових реформ (дуже обмежених, половинчастих, у «дозволених рамках»). Цікаво, що саме Горбачов, який заявляв ще 1987 року, що «ми, СРСР, ніколи не підемо у фінансову кабалу до Заходу» — наприкінці 1991-го, вже як президент СРСР, що розпадався, підписав Протокол про приєднання Союзу до Міжнародного валютного фонду. Про це зараз мало хто пам’ятає.
Не підлягає сумніву люта ненависть Горбачова до Сталіна й сталінізму (будучи обережним, через необхідність, у публічних виступах, він невдовзі після приходу до влади казав, зрозуміло у вузькому колі: «Сталін — це не просто 1937 рік. Це — система, в усьому — від економіки до свідомості. Захоплювалися всі, що в нього короткі фрази. І не помітили, що короткі думки, які й відлилися нам усім... До цих пір! Усе звідти. Все, що тепер потрібно долати, все звідти. Ось так!»). Чи не завдяки цьому, якщо завгодно, суто етичному почуттю «відторгнення» від сталінізму, Горбачов пішов незрівнянно далі за всіх попередніх реформаторів, Хрущова в першу чергу?
Немає потреби ідеалізувати першого й останнього президента СРСР. Його величезні помилки (кадрові — так і не позбувся від партапаратників майбутніх «путчистів», які «мертво» взяли його в кільце), тактичні (злякався і не пішов на всенародні прямі вибори президента СРСР навесні 1990-го, віддавши перевагу голосуванню на з’їзді народних депутатів СРСР), фундаментально-стратегічні (так і зрозумів, що тоталітарна система «реального» соціалізму принципово не може бути реформована, проте, наніс їй важкий, мабуть, смертельний удар) очевидні. Горбачов і до цих пір вважає, що колишній Союз можна й потрібно було зберегти «на нових основах», шляхом укладення нового Союзного договору (і він справді суб’єктивно зовсім не хотів руйнувати «велику державу». Із задоволенням, перебуваючи в поїздці Україною в лютому 1989 року, вислухав таку тираду донецького шахтаря: «Все говорят сейчас: надо возрождать украинский язык. Да если бы от того, что мы сейчас по-украински заговорили бы, колбаса бы в магазинах появилась, — мы сейчас же все на «мову» перейшли!»).
Так, критикувати Горбачова легко (до речі, він і сам жорстко критикує нинішнє російське керівництво, звинувачуючи Путіна і Медведєва у «відході від принципів демократії» — інтерв’ю газеті Telegraph, Лондон). Але потрібно пам’ятати при цьому (і нам, громадянам України, у тому числі): політичний лідер оцінюється не за тим, чого він не зробив в історії, а за тим, що нове він зумів створити — в порівнянні з тим, що було до нього. Останній президент СРСР зумів зробити головне: почати революційні реформи, що звільнили суспільство від тоталітарної «вічної мерзлоти» (і, до речі, що дали нарешті й Україні можливість стати незалежною — зв’язок тут чіткий, хоча й опосередкований). Рятуючи Систему, він демонтував її. І цим назавжди увійшов до Історії.
